Воно - Кінг Стівен
Генрі скидався на мерця, який щойно виліз із могили. Його обличчя нагадувало застиглу шаманську маску, заговорену на ненависть та вбивство. Права рука Баверза була зведена до одного рівня зі щокою, і не встиг Едді хапнути повітря, а його очі — розширитись, як рука стрельнула до нього; викидний ніж зблиснув, наче шовк.
Не вагаючись (часу не було — якби він почав роздумувати, йому був би гаплик), Едді захряснув двері. Вони вдарили Генрі в передпліччя, збили ніж із курсу, і лезо прокреслило дике, широке півколо — воно промайнуло менш ніж за дюйм від шиї Едді.
Двері прищемили руку Генрі — щось хруснуло. Баверз приглушено скрикнув. Пальці розтиснулися. Ніж брязнув на підлогу. Едді копнув його. Ніж закотився під телевізор.
Генрі кинувся на двері. Баверз був важчий за Каспбрака більш ніж на сотню фунтів, і Едді віджбурнуло, наче ляльку. Він вдарився колінами об ліжко й упав на нього. Генрі зайшов до кімнати й захряснув двері. Едді сів із вибалушеними очима, у горлі вже почало хрипіти — Генрі саме заклацнув дверний замок.
— Окей, гоміку, — сказав Генрі.
Його погляд одразу ж упав на підлогу, відшукуючи ніж. Проте його ніде не було. Едді помацав рукою по нічному столику й налапав одну з двох пляшок води "Пер'є", яку він замовив удень. Ця пляшка була повна; іншу він випив перед походом у бібліотеку, бо в нього розгойдалися нерви й почалася сильна печія. "Пер'є" дуже гарно діяла на шлунок.
Генрі махнув рукою на ніж і рушив до ворога. Едді схопив зелену, вилиту в формі сливи пляшку й розбив її об край столика. Вода вихлюпнулась і зашипіла на стільниці, заливши слоїки з пігулками.
Сорочка й штани Генрі обважніли від крові, свіжої та підсохлої. Його права рука тепер висіла під дивним кутом.
— Півнику, зараз я покажу тобі, як жбурлятися камінцями.
Він дошкандибав до ліжка й сягнув рукою до Едді, котрий досі ледь розумів, що відбувалося. Відтоді, як він відчинив двері, минуло не більш як сорок секунд. Генрі завис над ним. Едді тицьнув у нього уламком пляшки. Скло різонуло Генрі по обличчю: воно розпанахало йому праву щоку (від неї відвиснув шматок плоті) і викололо око.
Генрі видав бездиханний крик і заточився назад. Розрізане праве око сочилося біло-жовтою рідиною і вільно гойдалося на м'язах. Кров била зі щоки рясним фонтаном. Едді зойкнув гучніше. Він встав із ліжка й рушив до Генрі, — можливо, аби допомогти, він ще не вирішив — і той знову кинувся на нього. Едді вдарив його залишками пляшки, наче фехтувальник, і цього разу скляні гостряки врізалися в ліву руку Баверза і розсікли йому пальці. Потекла свіжа кров. Генрі потужно крекнув — так, наче прокашлювався, — та штовхнув Едді правицею.
Едді відлетів і вдарився об письмовий стіл. Якимсь чином ліва рука заломилася за спину, і він гепнув прямо на неї. Раптовий спалах болю. Едді відчув, як кістка в руці з'їхала по лінії старого перелому, і він зціпив зуби, аби не закричати.
Тінь затулила світло.
Генрі Баверз стояв над ним, хитаючись у різні боки. У нього підломилися коліна. На халат Едді капала кров з лівої руки Баверза.
Едді й далі тримався за уламок пляшки "Пер'є", і тепер, коли Генрі цілковито втратив рівновагу, він виставив її перед собою, вперши металеву кришку у свої груди. Генрі звалився, як дерево, наштрикнувшись на пляшку. Едді відчув, як вона розтрощилася в руці, а лівиця, яка досі була в нього за спиною, послала в мозок новий розряд сліпучого болю. Його тіло омило теплим каскадом. Едді не міг зрозуміти, чия то кров — його чи Генрі.
Генрі тіпався, наче форель на березі. Його черевики вистукували на килимі мало не синкопований[754] ритм. Едді чув його гнилий подих. А потім Генрі весь напружився і скотився з нього. Пляшка неприродно стирчала з його живота — здавалося, наче вона сама виросла з нього.
— Ґаґ, — квакнув Генрі й замовк.
Його очі дивилися туди, куди показувала кришка "Пер'є". Едді подумав, що, мабуть, Баверз помер.
Едді відігнав хвилі непритомності, які прагнули накрити його й затягти вниз. Він став навколішки, і врешті звівся на ноги. Біль знову пронизав його, коли гойднулася зламана рука, і це трохи прочистило голову. Сопучи й змагаючись із перехопленим горлом, він дошкутильгав до нічного столика. Узяв інгалятор з калюжі газованої води, вставив його до рота, натиснув. Він здригнувся від смаку "ліків", натиснув ще раз. Едді озирнувся на тіло, що лежало на долівці. Невже це Генрі? Невже й справді він? Так. Баверз постарів: підстрижене йоржиком волосся було радше сиве, ніж чорне; тіло запливло жиром і здавалося білим, як у слимака… та все одно це був Генрі. І Генрі помер. Врешті-решт, Генрі…
— Ґаґ, — знов квакнув Генрі й сів.
Руками він хапався за якісь точки опори, видимі лише для нього. Проколене око сочилося слизом; розбухле, немов вагітне, очне яблуко звисало на щоку. Він роздивився навколо, побачив припалого до стіни Едді, спробував підвестися.
Баверз роззявив рота, і з нього ринув потік крові. Генрі знову звалився.
Едді помацав рукою, шукаючи телефон, проте лише збив його зі столика на ліжко. Серце стугоніло в грудях. Він підхопив слухавку й набрав "0". Знову і знову чулися гудки — гудок за гудком.
"Ну ж бо, — думав Едді, — що ти там робиш, дрочиш? Ну ж бо, будь ласка, візьми довбану слухавку!"
Ще гудок. І ще. І ще. Едді не спускав очей із Генрі — що, коли наступної миті він знову почне зводитися на ноги? Кров. Святий Боже, скільки крові…
— Портьє, — врешті промовив зневажливий, заспаний голос.
— Наберіть кімнату містера Денбро, — сказав Едді. — Якомога швидше.
Іншим вухом він прислухався до суміжних кімнат. Чи сильно вони шуміли? Чи постукає хтось у двері, щоб поцікавитись, чи все гаразд?
— Ви точно впевнені, що хочете, аби я подзвонив? — перепитав портьє. — Уже десять хвилин по третій.
— Так, хутко! — мало не прокричав Едді.
Одна рука, що стискала слухавку, тремтіла, раз по раз конвульсивно тіпаючись. В іншій бринів огидний, осиний спів. Генрі знову поворухнувся? Ні. Звісно, ні.
— Окей-окей, — сказав портьє. — Збав обороти, друже.
Клацнуло, а потім почувся хрипкий набір іншої кімнати. "Ну ж бо, Білле, ну ж бо, ну…"
Зненацька йому сяйнула думка, жахлива та ймовірна. Що, коли Генрі спершу завітав до Біллової кімнати? Або до Річі? Або до Дена? Або до Бев? Або ж спершу сходив до бібліотеки? Бо він точно вже десь був: якби хтось із них не розм'якшив Генрі, зараз на килимі лежав би Едді, і колодка ножа стирчала б із його живота так само, як шийка від пляшки "Пер'є" — з черева Генрі. А що, коли Баверз відвідав їх усіх, заставши Невдах із заспаними очима так, як він застав його? Що, коли вони всі вже мертві? Та думка була такою лячною, що, якби ніхто не зняв слухавку, він би почав кричати.
— Будь ласка, Білле, — шепотів Едді. — Будь ласочка, будь там, хлопче.
Хтось узяв слухавку, і Біллів голос, нехарактерно обережний, сказав:
— А-а-алло?
— Білле, — промовив Едді, мало не зриваючись на белькотіння. — Білле, дякувати Богу.
— Едді? — його голос на хвильку потихшав і заговорив з кимось іншим, пояснюючи, хто на дроті. Та потім він знову зміцнів. — У ч-ч-чому с-справа, Едді?
— Генрі Баверз, — сказав Едді. Він іще раз глипнув на тіло. Чи змінило воно позу? Цього разу йому було вже важче переконати себе, що ні. — Білле, він прийшов сюди… і я вбив його. У нього був ніж. Гадаю… — він стишив голос. — Гадаю, то був той самий ніж. Як того дня. Коли ми спустилися в каналізацію. Пам'ятаєш?
— Па-пам'ятаю, — похмуро відповів Білл. — Едді, слухай сюди. Треба, щоб ти
12
ПУСТОВИЩЕ. 1:55 ПІСЛЯ ОБІДУ
п-п-повернувся й сказав Б-б-бену, щоб ішов с-с-юди.
— Окей, — кивнув Едді й зник позаду.
Вони вже підходили до галявини. У захмареному небі гримів грім, а кущі зітхали від вітру.
Бен став поряд із ним, коли вони вийшли на галявину. Ляда хатки-клубу була відкинута, і посеред зелені чорнів темний квадрат. До їхніх вух долинав виразний шум річки, і Білла вразила божевільна впевненість у тому, що він востаннє чує цей звук, востаннє дивиться на це місце, будучи дитиною. Він вдихнув на повні груди запах землі й повітря, в якому вчувалася кіптява зі смітника, який димів, наче грізний вулкан, що ніяк не може вирішити, коли вибухнути. Білл побачив зграйку птахів, яка здійнялася над залізничною колією й полетіла в бік Старого Відрога. Він поглянув на вируючі хмари.
— Що таке? — поцікавився Бен.
— Ч-ч-чому вони не на-на-нападають? — спитав Білл. — В-вони д-д-десь тут. Е-е-едді с-слушно каже. Я в-в-відчуваю їх.
— Ага, — сказав Бен. — Гадаю, вони такі тупі, що думають, наче ми поліземо до хатки-клубу. Тоді ми зловимося в їхню пастку.
— Мо-мо-може бути, — кивнув Білл.
Зненацька він відчув безпорадну лють — він злився на свою заїкуватість, яка не давала йому говорити швидше. Та, мабуть, він все одно не зміг би передати свої почуття, не зміг би пояснити, що йому здавалося, наче він дивиться на світ очима Генрі Баверза; як зблизилися вони з Генрі попри те, що перебували по різні боки барикад, наперекір тому, що були пішаками в руках ворогуючих сил.
Генрі хотів, щоб вони билися.
Воно хотіло, щоб вони билися.
І загинули.
Його мозок спалахнув од холодного, білого вогню. Вони можуть стати здобиччю вбивці, який владарював у Деррі відтоді, як загинув Джордж. Сім нових жертв. Потім їхні тіла знайдуть або ж ні. Усе залежало від того, чи зможе, захоче Воно захистити Генрі. І трохи менше — від того, чи вбереже воно Віктора з Ригайлом. "Так. Для решти міста ми будемо просто жертвами маніяка. І це правда. Кумедно, але правда. Воно жадає нашої смерті. Генрі — його знаряддя, Воно не хоче битися віч-на-віч. Гадаю, я буду першим. Можливо, Беверлі з Річі затримають решту, вони або Майк, та Стен наляканий так само, як і Бен, хоча він сильніший од Стена. А в Едді поламана рука. Навіщо я привів їх сюди? Господи, навіщо?"
— Білле? — занепокоївся Бен.
До них підтягнулися інші Невдахи. Знову ляснув грім, і кущі тривожно зашелестіли. У тьмяному грозовому світлі торохкотів бамбук.
— Білле… — цього разу вже Річі.
— Цс-с-с!
Усі зніяковіло замовкли під його палаючим, одержимим поглядом.
Він вдивлявся в хащі та стежку, що петляла крізь них до Канзас-стрит, і раптом відчув, як його свідомість наче підскочила на вищий рівень. Слова в його думках не потворило заїкання, і Білл відчув, як вони скаженим потоком погналися за інтуїцією, і все почало ставати на свої місця.
"Джордж на одному кінці, а я зі своїми друзями — на іншому.
