Воно - Кінг Стівен

То був не його ніж, котрий він десь загубив у день перед канікулами. Цей був значно крутіший.

Він прийшов поштою.

Типу того.

Він стояв на ґанку й дивився на похилену, облущену поштову скриньку "БСД", намагаючись зрозуміти, що ж він таке бачить. Скриньку оточували повітряні кульки. Дві з них були прив'язані до металевого гачка, на який поштар інколи вішав пакунки, інші були припнуті до прапорця. Червоні, жовті, блакитні, зелені. Скидалося на те, наче вночі на Вітчем-ровд прокрався якийсь дивний цирк та полишив свій знак.

Щойно Генрі підійшов до скриньки, він побачив обличчя на кульках — пики тих дітлахів, які пошивали його в дурні протягом усього літа, дітлахів, чиї знущання йому ввижалися на кожному розі.

Він витріщався на це видіння з відкритим ротом, а потім одна за одною кульки полускали. Наринуло добре відчуття — так, наче то він змусив їх луснути самою силою волі, подумки вбиваючи тих покидьків.

Зненацька дверцята скриньки відчинилися. Генрі підійшов і зазирнув досередини. Хоча поштар не доходив аж сюди раніше четвертої години, Баверз зовсім не здивувався, побачивши там прямокутний пакуночок. Він вийняв його. "МІСТЕРУ ГЕНРІ БАВЕРЗУ, БСД № 2, ДЕРРІ, МЕЙН", — значилося в полі адресата. Там навіть було щось на кшталт зворотної адреси: "МІСТЕР РОБЕРТ ҐРЕЙ, ДЕРРІ, МЕЙН".

Він розірвав пакунок, недбало впустивши на землю коричневу обгортку. Всередині була біла коробочка. Він відкрив її. Там на білій бавовняній підкладці лежав викидний ніж. Він заніс його до хати.

Батько Генрі лежав у їхній спільній спальні, розвалившись на сіннику, в оточенні пивних бляшанок. На пожовклі труси звисав набряклий живіт. Генрі присів біля нього, прислухаючись до батьківського хропіння й сопіння, спостерігаючи, як надуваються й тріпочуть його кінські губи при кожному подиху.

Генрі приставив ножа до жилавої шиї батька. Той ледь поворушився й знову занурився у п'яний сон. Генрі протримав ножа майже п'ять хвилин; його погляд був далеким та замріяним, а пучка великого пальця пестила срібну кнопку на колодці. З ним розмовляв голос із місяця — він шепотів, наче теплий весняний вітерець, у якому плавало холодне лезо, дзижчав, наче паперове гніздо, сповнене розбурханих шершнів, доводив йому щось хрипкою, як у політика-пройдисвіта, говіркою.

Усе, що сказав голос, було супер-дупер, тож Генрі натиснув срібну кнопку. Усередині ножа клацнуло, — спрацювала вбивча пружина — і шестидюймове лезо загналося в шию Батча Баверза. Воно ввійшло легко, як зубці виделки для м'яса входять у добре пропечену курячу грудинку. Кінчик ножа вистромився з іншого боку, з нього закапала кров.

Батч розчахнув очі. Втупився у стелю. Щелепа відвисла. З кутиків рота заструменіла кров і побігла щоками до мочок вуха. Горлянка захарчала. На млявих губах надулася й луснула кривава булька. Одна рука знайшла синове коліно й учепилася в нього. Генрі не зважав. Рука стиснула й відпала. За хвилину харчання припинилося. Батч Баверз помер.

Генрі вистромив ножа, витер його об брудне простирадло на сіннику й заштовхнув лезо в колодку. Пружина знову клацнула. Він байдуже поглянув на батька. Поки він стояв навколішки, приставивши ножа до Батчевої шиї, голос розповів йому про те, що за робота чекала на нього вдень. Голос усе пояснив. Тож він пішов до іншої кімнати й зателефонував Ригайлу з Віктором.

І ось вони тут, усі троє, та хоча в нього страшенно боліли яйця, у лівій кишені штанів утішливо випинався ніж. Він передчував швидкий початок різанини. Сюди повернеться решта Невдах, і його ніж припинить пені дитячі забавки. Поки він стояв біля батька, голос із місяця йому все доладно розповів, і дорогою до міста він не зводив очей із блідого примарного диска в небі. Він побачив, що місяць насправді був чоловіком, — потворне сяюче обличчя з проваллями-кратерами замість очей та лискучою посмішкою, що вилазила аж на Його вилиці. Воно говорило з ним

(тут унизу ми всі злинаємо Генрі ми злинаємо й ти також злинеш)

усю дорогу до міста. "Убий їх усіх, Генрі", — говорив той голос, і Генрі кивав, бо й сам був заряджений таким настроєм. Він повбиває їх усіх, вколошкає шмаркачів, які знущалися з нього. Та водночас з'явилося і жахливе передчуття того, що він втрачає хватку, що його невідворотно затягує до більшого світу, де він не зможе владарювати так, як на ігровому майданчику початкової школи, що в тому, ширшому світі, ніґґер, товстун та заїкуватий виродок виростуть, а він лише постаріє.

Він повбиває їх, і голоси — власні та той, що лине з місяця, — облишать його у спокої. Повбиває їх, повернеться додому та сяде на задньому ґанку, поклавши на коліна сувенірний меч-катану свого старого. Вип'є один його "Рейнґолд".[748] Послухає радіо. Та не бейсбол. Бейсбол — то суто для мешканців Йолопвіля. Він слухатиме натомість рок-н-рол. Хоча Генрі цього й не знав (а якби знав, йому було б усе одно начхати), у цьому питанні вони з Невдахами сходилися — рок-н-рол був доволі таки супер-дупер. У нас є шкапа, де та шкапа, чия шкапа, моя шкапа. Тоді все буде чудово, просто бомбезно; все буде офігєньчик, і байдуже, що трапиться потім. Він знав, що голосище подбає про нього. Коли ти дбаєш про Нього, Воно подбає про тебе. Так було заведено в Деррі.

Та шмаркачів треба було спинити, спинити скоро, спинити сьогодні. Так сказав голос.

Генрі дістав із кишені ножа, подивився на нього, покрутив його так-сяк, милуючись тим, як блимало й ковзало сонце його хромованою поверхнею. А тоді Ригайло вхопив його за руку й засичав: — Диви, Генрі! Йоханий бабай! Диви!

Генрі звів очі, і в них спалахнуло розуміння. Шматок галявини здійнявся, наче спрацювало якесь чаклунство, відкривши чорний прямокутник. Він здригнувся з переляку — що, коли це володар Голосу? Воно точно жило десь під містом. А потім він почув, як заскрипіла земля, потрапивши між з'єднання залізних петель, і він зрозумів. Вони не знайшли хатки на дереві, бо зверху не було ніякої хатки.

— Боже праведний, ми стояли прямо над ними, — аж присвиснув Віктор.

У проймі посеред галявини вигулькнула Бенова голова, потім плечі, і Віктор уже було сіпнувся туди, та Генрі вхопив його за руку.

— Генрі, хіба не треба їх зловити? — спитав Віктор, не зводячи погляду з того, як Бен вилазив назовні.

Обидва важко хекали.

— Зловимо, — відказав Генрі, спостерігаючи за ненависним товстуном.

Ще один любитель гатити по яйцях. "Я так вгачу твої жирні яйця, що аж до макітри підскочать. Носитимеш їх, як сережки, товстий йобир. Зажди й побачиш".

— Зловимо, не переймайся.

Товстун саме допомагав вилізти з дірки тій курві. Вона злякано роззирнулась, і на одну довгу мить Генрі здалося, що вона дивиться просто на нього. А тоді вона відвела погляд. Вони з Генксомом трохи пошепотілися, а потім пірнули в густі хащі й зникли.

— Ходімо, — сказав Генрі, щойно вщух тріск гілок та шелест листя — тепер їх було майже не чутно. — Підемо назирці. Та тихенько, тримаймося ззаду. Я хочу зловити їх усіх.

Пригнувшись, вони побігли через галявину, наче військові розвідники, — очі широко розкриті, погляди скачуть урізнобіч. Ригайло затримався, аби зазирнути до хатки-клубу, й зачудовано похитав головою.

— Сидів прямо над їхніми макітрами, — захоплено видихнув він.

Генрі нетерпляче махнув йому — давай, уперед.

Аби не шуміти, вони вийшли на стежку. Вони були вже на півдорозі до Канзас-стрит, коли жирний із курвою вигулькнули з кущів якраз попереду. Вони трималися за руки. "Ой, ой, як любо-гарно", — подумав Генрі, беззвучно захихотівши.

На його щастя, вони бігли в протилежний бік і не здогадались озирнутися. Генрі, Віктор та Ригайло завмерли, а потім сховалися в затінок. Скоро Бен та Беверлі перетворилися на дві плями, що майоріли в просвітах між гілляччям. Забіяки обережно рушили за ними. Генрі знову дістав ножа й

9

ГЕНРІ ПІДВОЗЯТЬ. 2:30 НОЧІ

натиснув на хромовану кнопку. З колодки вигулькнуло лезо. Він замилувався ним у місячному сяйві. Йому подобалося, як зоряне світло виграє лезом. Він гадки не мав, котра година. Генрі гойдало, наче на хвилях, то занурюючи в темряву, то повертаючи до реальності.

Раптом до його мозку втрутився один звук, і він поступово гучнішав. Гул автомобільного двигуна. Очі Генрі розширилися в темряві. Він міцніше стиснув ножа, чекаючи, поки проїде автівка.

Аж ні. Вона загальмувала біля узбіччя й зупинилася за живоплотом. Двигун працював на холостому ходу. Скривившись (живіт почав дерев'яніти: він став твердим, як дошка, а кров, що ледве сочилася між пальцями, здавалася густою, наче смола на краниках, коли витягаєш їх із кленів пізно в березні або рано у квітні), він став навколішки й відгорнув жорстке гілля живоплоту. Він бачив передні фари й обриси авто. Копи? Його рука стисла ніж і розслабилася, стисла — розслабилася, стисла — розслабилася.

— Я поспав по тебе тачку, Генрі, — прошепотів голос. — На кшталт таксі, доганяєш? Зрештою, треба хутенько доправити тебе до "Таун Хаусу". Ніч холоднішає.

Почувся смішок, схожий на торохкотіння кісток, і голос замовк. Лишилося тільки сюрчання цвіркунів та рівний гул автомобіля на холостому ходу. "Схоже на глушник "Черрі Бомб"", — майнуло в його голові.

Він незграбно зіп'явся на ноги й почвалав до доріжки. Визирнув з-за живоплоту. Ні, не коповозка: жодних сирен на даху, та й форма геть інша. Неправильна. Стара.

Генрі знову почув те кихкотіння… а може, то був лиш вітер.

Він виринув із затінку живоплоту, проповз під ланцюгом, відтак звівся на ноги й рушив до автомобіля, який вирізнявся на чорно-білому тлі яскравого місячного сяйва й глибокої, непроникної темряви. Генрі виглядав кепсько: сорочка почорніла від крові, джинси теж промокли мало не до колін. Його обличчя біліло, наче пляма, під короткою "лікарняною" стрижкою.

Він підійшов до перетину семінарської стежки й хідника та примружився, намагаючись вгадати, хто сидить за кермом. Та спершу він упізнав саме авто — то була машина, яку присягнувся купити його батько, "Плімут-Ф'юрі" 1958 року випуску.[749] Вона була біло-червоною, і двигун, що гуркотів під капотом (хіба він знав це напам'ять не тому, що батько раз по раз повторював одне й те саме?), був із серії "V-8 327". Цілих 255 кінських сил, і "Плімут" міг зі старту розігнатися до сімдесяти лише за дев'ять секунд, б'ючи стандарти завдяки чотирициліндровому карбюратору.