Воно - Кінг Стівен

Блискуча кругла річ, ледь помітна в миготливому світлі.

Білл тріпнув рукою, загасивши сірника, й запалив ще один. Він нагнувся й підібрав той предмет.

— Обручка Одри, — сказав він порожнім, безбарвним голосом.

Сірник догорів і згас.

У темряві він надягнув обручку.

— Білле? — невпевнено мовив Річі. — У тебе є бодай найменше уявлення…

6

У ТУНЕЛЯХ / 2:20 ПІСЛЯ ОБІДУ

скільки вони блукали тунелями відтоді, як полишили місце, де лежало тіло Патріка Гокстеттера, та Білл був певен, що ніколи не знайде дороги назад. У його голові кружляли батьківські слова: "Там можна блукати цілими тижнями". Якщо їх зрадить відчуття напрямку Едді, Воно не знадобиться їх убивати, бо вони блукатимуть до самої смерті… або ж потраплять не до тих труб і потонуть, наче щури в дощовому відрі.

Та, здавалося, Едді зовсім не переймався. Час від часу він просив Білла запалити сірника з їхнього куцого запасу, замислено озирався, а тоді рушав далі. Немов навмання він завертав то праворуч, то ліворуч. Інколи труби були такими здоровенними, що Білл не міг дотягтися до верху, навіть ставши навшпиньки. Інколи їм треба було пересуватися навколішки, а одного разу вони пластували на животах якихось жаских п'ять хвилин (а за відчуттями це тривало годин зо п'ять) — Едді плазував попереду, а решта повзли за ним, раз по раз торкаючись носом п'яток того, хто ліз попереду.

— Та Білл був цілком певен в одному: якимсь чином вони пробралися в занехаяну секцію деррійської каналізації. Робочі труби лишилися або позаду, або зверху. Ревіння води стишилося до віддаленого грому. Ці труби були старшими — не з обпеченої кераміки, а зі схожої на глину речовини, що обсипалася від дотику й інколи сочилася цівками смердючої рідини. Запах людського калу — цей міцний запах газів, що прагнув їх задушити, — поступово зник, та його замінила інша, значно гірша смердота… жовта й стародавня.

Бен подумав, що це був запах мумії. Едді здавалося, що тхне прокаженим. Річі гадав, що так смердить, коли тліє найдревніша у світі фланелева куртка — куртка лісоруба, дуже велика куртка… мабуть, розміром якраз годяща для Пола Баньяна. Для Беверлі то був запах шухляди з батьківськими шкарпетками. Стену Юрісу пригадалося страхіття з раннього дитинства — навдивовижу єврейська згадка, як для хлопчика, в якого було найпримарніше уявлення про те, що значить бути євреєм. Йому тхнуло глиною, замішаною на олії, і цей сморід змусив його подумати про безротого й безокого демона, що звався Големом, — глиняну людину, яку в середньовіччі начебто зліпили євреї-вигнанці, аби порятуватися від гоїв, які пограбували їх, зґвалтували їхніх жінок та змусили їх полишити свої домівки. Майк подумав про сухий запах пір'я в покинутому гнізді.

Коли Невдахи нарешті сягнули кінця тієї вузької труби, вони повислизали з неї, наче вугри, і попадали в жолоб ще одного тунелю, який перетинав попередній під тупим кутом, і виявилося, що вони знову можуть стати на ноги. Білл порахував голівки сірників у коробці. Чотири. Його губи стиснулися в бліду лінію, і він вирішив не казати іншим, як мало світла в них лишилося… не казатиме, поки не виникне нагальної потреби.

— Й-й-як справи, на-народ?

Вони пробурмотіли щось у відповідь, і Білл кивнув у темряві. Відтоді як Стен заплакав, не було ні сліз, ні паніки. Це добре. Він намацав їхні руки, і деякий час вони просто стояли в пітьмі, заряджаючись від того дотику й водночас підживлюючи одне одного. Біллові сяйнуло чисте, радісне та чітке відчуття того, що якимось чином вони разом були дечим більшим, ніж просто семеро дітей — вони об'єдналися в одне, ще могутніше ціле.

Він запалив один із цих сірників, і вони побачили вузький тунель, що похило тягнувся далі, вниз. Зверху труба була затягнута павутинням, яке в деяких місцях порвалося й звисало запилюженими торочками. Від погляду на нього Білла мимоволі охопив дрож. Долівка була сухою, густо встеленою древньою пліснявою, яка могла колись бути листям, грибком… або якимось давнім гівном. Трохи далі він побачив купу кісток посеред залишків зеленого ганчір'я. Те лахміття могло колись бути гумованою тканиною, з якої робили робочий одяг. Білл уявив працівника каналізаційної або водопостачальної служби, який заблукав, дочвалав сюди, а тут натрапив на…

Вогник затремтів. Білл нахилив сірника, аби світла вистачило ще хоч на трохи.

— Т-т-ти з-знаєш, д-д-де ми? — спитав він в Едді.

Його друг показав у кінець похилого тунелю.

— Канал у тому боці, — сказав він. — Менш ніж за півмилі звідси, якщо ця фігня не поверне в іншому напрямку. Гадаю, зараз ми саме під Горбатим Пагорбом. Проте, Білле…

Сірник обпік пальці, і Білл випустив його. Вони знову занурилися в пітьму. Хтось (Біллові здалося, що Беверлі) зітхнув. Та перш, ніж сірник згас, він помітив занепокоєність на обличчі Едді.

— Що? У ч-чому справа?

— Ми під Горбатим Пагорбом — тобто справді під ним. Ми вже довго спускаємося. Ніхто й ніколи не прокладає каналізаційні труби на такій глибині. Коли ти риєш таку яму, це вже зветься шахтою.

— Як гадаєш, Едді, на якій ми зараз глибині? — спитав Річі.

— Десь чверть милі, — відказав той. — Може, й глибше.

— Господи, помилуй, — прошепотіла Беверлі.

— Хай там як, та це вже не дренажні труби, — озвався Стен. — Навіть по запаху чути. Тхне дай Боже, та це не каналізаційний сморід.

— Краще б я лайно нюхав, — мовив Бен. — Смердить так, наче…

З труби, яку вони щойно проповзли, до них долинув крик, і від того звуку в Білла на потилиці волосся стало дибки. Вони скупчилися, вхопившись одне за одного.

— …переловимо вас, сучі діти! Переловимо ва-а-а-а-а-а-ас!..

— Генрі, — видихнув Едді. — Боже милий, він досі женеться за нами.

— Мене це не дивує, — сказав Річі. — Деякі люди надто тупі, аби відступитися.

Вони чули приглушене хекання, шаркання черевиків, шелест одягу.

— …ва-а-а-а-а-а-а-а-ас!

— Хо-ходімо, — сказав Білл.

Вони рушили далі, цього разу по двоє — лише Майк ішов позаду сам: Білл з Едді, Річі з Бев, Бен зі Стеном.

— Як гадаєш, Г-генрі да-да-далеко?

— Важко сказати, Великий Білле, — відповів Едді. — Надто сильне відлуння, — він стишив голос. — Ти бачив ту купу кісток?

— Т-т-так, — озвався Білл так само тихенько.

— Серед одягу я помітив пасок для інструментів. Гадаю, то хтось із відділку водопостачання.

— Н-н-напевне.

— Як гадаєш, чи далеко ще до…

— Н-не з-з-знаю.

Здоровою рукою Едді взяв Білла за передпліччя.

Мабуть, минуло хвилин із п'ятнадцять, коли вони почули, як у темряві до них щось наближається.

Річі закляк на місці. Мороз пройняв усе його тіло. Зненацька він перетворився на трирічну дитину. Він дослухався, як щось рухалося з чвакотливим шурхотінням, — звук наближався, наближався до них — дослухався до схожого на посвист гілляччя звуку, що супроводжував той рух, і ще до того, як Бен запалив сірника, він знав, що то таке.

— Око! — загорлав він. — Боже, це Повзуче Око!

Протягом однієї секунди інші не розуміли, що вони бачать (у Беверлі склалося враження, що батько знайшов її, знайшов навіть тут, а уявою Едді майнув образ Патріка Гокстеттера, котрий повернувся до життя і якимсь чином обійшов їх та вигулькнув попереду), та крик Річі, його впевненість окреслила силует, що сунув до них. Вони побачили те, що бачив Річі.

Велетенське Око заповнило тунель — Око зі скляною чорною зіницею завширшки з два фути та болотяно-карою райдужною оболонкою. Очне яблуко було помережане червоними, ритмічно пульсуючими венами. Желеподібне страхіття без вій та повік рухалося на підкладці з мацаків, поверхня якої скидалася на відкриту рану. Щупальця мацали крихку поверхню труби й впиналися в неї, наче гаками, й у мерехтливому світлі сірника Біллові здалося, наче Око якимось чином відростило собі потворні пальці й підтягувалося на них, посуваючись до Невдах.

Воно тупо витріщалося на них зі скаженою жадобою. Сірник згас.

Білл відчув, як у темряві ті схожі на гілля мацаки почали пестити його кісточки, його гомілки… та не міг поворухнутися. Тіло намертво заклякло. Він відчував, як Воно наближалося; чув пульсацію крові, що зволожувала Його мембрани; шкіру обдавало жаром, який Воно випромінювало. Він уявив Його липкий дотик, та однаково не міг закричати. Навіть тоді, коли нові щупальця обплутали його поперек, зачепилися за петельки джинсів та потягли вперед, він не міг закричати або поворухнутися. Здавалося, наче все його тіло охопила мертвотна сонливість.

Один мацак обгорнувся навколо вуха Беверлі й зненацька затягнувся, наче петля. Вибухнув біль, і вона застогнала й почала пручатися, та щупальце потягнуло її до Ока, неначе Беверлі вхопила розлючена стара вчителька й волокла за собою в куток класної кімнати, аби надягти їй на голову блазенський ковпак і посадовити на табурет. Стен із Річі позадкували, та тепер навколо них шепотів та звивався цілий ліс невидимих мацаків. Бен обхопив Беверлі й спробував відтягти її назад. Вона схопилася за його руки з панічною міццю.

— Бене… Бене, Воно схопило мене…

— Ні, не схопило… Зажди… Я звільню тебе…

Щосили він рвонув Беверлі на себе, і вона заверещала від болю, що прохромив її вухо. Потекла кров. Сухе й цупке щупальце пройшлося Беновою сорочкою, завмерло, а потім болючим вузлом скрутило йому плече.

Білл виставив руку, і вона вляпалася в податливу, клейку вологу. "Око! — закричав його мозок. — О Боже, моя рука в Оці! Боже! О любий, милий Боже! Око! Моя рука в Оці!"

Він заборсався, та мацаки невблаганно тягли його вперед. Кисть руки вгрузла у вологий, невситимий жар. Далі пішло передпліччя. Аж ось він занурився в Око по самий лікоть. Ще мить — і він усім тілом припаде до липкої склери й тієї ж секунди збожеволіє. Він несамовито пручався, гамселячи по вологих м'язах вільною рукою.

Поки його друзі відбивалися від Ока, Едді стояв, наче сновида. Він чув здавлені зойки та шум боротьби. Він відчував, як навколо нього шмигали мацаки, та досі жоден із них його не зачепив.

"Біжи додому! — скомандував голос у його голові. — Біжи до мамці, Едді! Ти знайдеш дорогу!"

Білл закричав у пітьмі — то був пронизливий, відчайдушний звук, за яким почулися плюскіт із хлюпанням.

Параліч Едді розлетівся на друзки — Воно хотіло забрати Великого Білла!

— Ні! — загорлав Едді.

То було справжнє звіряче ревіння.