Порт у тумані - Сіменон Жорж

Вони витратили не більше чверті години, щоб дістатися сюди з Уїстреама. В такий час більшість службовців уже снідала, але дехто залишався на своїх постах у темних, величних кабінетах, застелених грубими килимами, обставлених меблями в стилі Луї-Філіппа.

— Чи не зволите ви піти до себе, мадам? Невдовзі я, безперечно, проситиму про честь мати з вами дуже коротку бесіду.

Весь перший поверх займали різні приміщення контори. Вестибюль був просторий, оздоблений канделябрами та бра з кованого заліза. Мармурові сходи вели на другий поверх, де жили Гранмезони.

Мер Уїстреама нетерпляче, роздратовано чекав рішення Мегре щодо себе.

— Що ви хочете знати? — просичав пан Гранмезон.

Він підняв комір пальта, прикривши ним обличчя, й насунув на чоло капелюха, аби службовці не побачили, в якому стані їх хазяїн завдяки кулакам Луї-Здоровила.

— Нічого особливого. Просто я прошу вашого дозволу походити по кімнатах, подихати повітрям цього дому.

— Чи я вам потрібний?

— Та що ви, аж ніяк.

— У такому разі ви не проти того, щоб я пішов до пані Гранмезон?

Повага, з якою він говорив зараз про свою дружину, різко контрастувала з ранковим настроєм у халупі старої селянки. Мегре подивився вслід меру, коли той підіймався сходами, потім пройшов коридором й переконався, що будинок має лише один вихід.

Комісар вийшов надвір і пошукав очима агента поліції десь поблизу, покликав його та звелів стояти неподалік воріт.

— Зрозуміло? Випускайте всіх, крім арматора. Та чи ви його знаєте?

— Чорт забирай! Але… Що ж такого він міг накоїти? Така людина, як він!.. Чи ви не знаєте, що він президент Торговельної палати?

— Тим краще!

З правого боку вестибюля напис: "Генеральний секретар". Мегре постукав у двері кабінету, штовхнув їх, відчув запах сигари, але не побачив нікого.

Кабінет ліворуч: "Адміністратор". Тут теж панувала така ж сама атмосфера — гранично поважна й урочиста, тут були такі ж самі темно-червоні килими, паперові шпалери, вкриті позолотою, і стеля, поцяцькована хитромудрими різьбленими візерунками.

Спадало на думку, що тут ніхто не насмілився б розмовляти голосно. В уяві поставали сповнені гідності пани в костюмах з жилетками й смугастих брюках; пани поважно розмовляють, посмоктуючи товсті сигари.

Фірма поважна, солідна! Стара провінційна фірма, що переходить від батька до сина протягом багатьох поколінь. "Пан Гранмезон? Його підпис вартий чистого золота".

Тепер Мегре був у його кабінеті — типовому кабінеті великого ділка, вмебльованому в стилі ампір. На стінах висіли кольорові фотографії пароплавів, яскраві діаграми, графіки, таблиці.

Так він походжав туди й сюди, заклавши руки в кишені, аж коли відчинились якісь двері й визирнув сивий, мов голуб, та вкрай переляканий дідуган:

— То що ви тут?..

— Поліція! — озвався Мегре якомога суворіше. Можна було подумати, що він робить це навмисне, аби підкреслити контраст між цим словом і всією навколишньою обстановкою. Почувши це, старий розхвилювався й розгубився до відчаю.

— Не хвилюйтеся. Йдеться про справу, яку доручив мені ваш хазяїн. Отже, ви…

— Головний касир, — поквапливо відповів дідуган.

— Так це ви працюєте в цій фірмі аж з… аж…

— Сорок два роки. Я був прийнятий ще за пана Шарля.

— Ага, саме так. Так це ваш кабінет у тому кінці? Зрештою, тепер це ви рухаєте всю машину, адже правда? Принаймні мені так розповідали.

Мегре робив безпомилкову ставку. Досить було побачити цей дім, а потім цього старого служаку, щоб здогадатися про все.

— Та це ж так природно, адже так? Коли пана Ернеста немає на місці…

— Пана Ернеста?

— Так, пана Гранмезона, якщо хочете. Я знав його таким молодим, що звик називати його паном Ернестом.

Мегре з найневиннішим виглядом увійшов до кабінету старого. Кабінет був зовсім не такий розкішний, як інші, відвідувачів, певно, сюди не запрошують, але тут, на відміну від попередніх приміщень, громадилися купи папок.

На заваленому паперами столі лежали бутерброди, загорнуті в аркуш паперу. На грубці парував маленький кав'ярник.

— Вам доводиться їсти тут, пане… Пробачте, забув ваше прізвище!..

— Бернарден… Але всі називають мене татко Бернар… Я живу сам-один, отже, мені не варто витрачати час, аби ходити додому… Так, власне… Адже пан Ернест запросив вас з приводу отієї дрібної крадіжки минулого тижня?.. Краще йому було переговорити зі мною… Бо на даний час усе вже полагоджено… Молодий чоловік узяв з каси дві тисячі франків… Його дядько все повернув… Молодий чоловік дав слово… Ви ж розумієте?.. В такому віці, як він!.. До того ж він мав перед очима такі погані приклади…

— Ми повернемося до цього потім… Та, прошу вас, продовжуйте ваш сніданок… Зрештою, ви були вже довіреною людиною пана Шарля ще до того, як стали довіреним пана Ернеста…

— Я був касиром… У ті часи ще не було посади головного касира… Я міг би навіть сказати, що посаду було створено заради мене…

— Пан Ернест єдиний син пана Шарля?

— Єдиний син, авжеж! Він мав іще дочку, яка вийшла заміж за промисловця з Лілля, але вона вмерла пологами, тоді ж вмерло і немовля…

— А пан Ремон?

Старий підвів голову, вкрай здивований.

— Ага! Так пан Ернест розповів вам?..

Незважаючи на все, старий Бернар виявляв себе досить обережним.

— Хіба він не член родини?

— Кузен! Теж Гранмезон… Тільки він не мав статків… Його батько вмер у колоніях… Так буває в кожній родині, правда?

— В усіх! — підтвердив Мегре, не зморгнувши оком.

— Батько пана Ернеста, якщо можна так сказати, всиновив його… Інакше кажучи, він дав йому місце в своїй фірмі…

Мегре мав потребу в деяких уточненнях і перестав хитрувати.

— Стривайте, пане Бернар! Дозвольте мені сформулювати мої думки… Засновником Англо-Нормандської компанії був пан Шарль Гранмезон… Це вірно?.. Пан Шарль Гранмезон мав єдиного сина, пана Ернеста, нинішнього хазяїна…

Старий починав непокоїтися. Цей інквізиторський тон дивував його.

— Гаразд! Пан Шарль мав брата, що вмер у колоніях, лишивши по собі теж єдиного сина, пана Ремона Гранмезона.

— Так… Але я не…

— Заждіть! Їжте, прошу вас. Пан Ремон Гранмезон, сирота без спадщини, прийнятий тут своїм дядьком. Йому дають місце в фірмі. Яке саме, точніше?

Деяке замішання.

— Гм! Його поставлено на обслуговування фрахту. Можна сказати, він був за начальника бюро.

— Чудово! Пан Шарль Гранмезон помирає. Пан Ернест стає його спадкоємцем. Пан Ремон продовжує працювати на своєму місці.

— Так.

— Виникає сварка. Стривайте! Чи на цей час, коли вони посварилися, пан Ернест був уже одружений?

— Не знаю, чи можу вам сказати.

— А я раджу вам говорити, якщо ви не хочете на схилі віку мати неприємності з правосуддям вашого міста.

— Правосуддя! Пан Ремон повернувся?

— Не має значення. Пан Ернест був одружений чи ні?

— Ні, ще не був.

— Гаразд! Пан Ернест став великим цабе, його кузен Ремон лишається начальником бюро. Що було далі?

— Мені здається, я не маю права…

— Я даю вам його.

— Таке трапляється в кожній родині… Пан Ернест був завжди серйозною людиною, як і його батько… Навіть у віці коли, як правило, всі роблять дурниці, він був такий, як і зараз…

— А пан Ремон?

— Зовсім навпаки!

— Отже?

— Я тут єдиний, хто знає, крім пана Ернеста… Були знайдені неточності в рахунках… Неточності досить значні…

— А тоді?..

— Тоді пан Ремон зник… Власне кажучи, замість віддати його в руки правосуддя, пан Ернест попросив його поїхати кудись за кордон…

— До Норвегії?

— Не знаю… Після того я ніколи не чув про нього…

— Пан Ернест одружився невдовзі по тому?

— Саме так… Через кілька місяців…

Стіни були заставлені папками похмурого зеленого кольору. Старий довірений службовець жував щось без апетиту, ще більше занепокоєний, злий на себе самого від думки, що дозволив випитати в себе щось зайве.

— Скільки часу минуло відтоді?

— Стривайте… Це сталося в рік, коли розширили канал… П'ятнадцять років… Або трохи менше…

Трохи згодом почулися кроки якраз у них над головами.

— Там їдальня? — запитав Мегре.

— Так…

Раптом кроки стали швидкими, нагорі важко гупнуло, наче хтось упав на підлогу.

Старий Бернар був біліший за папір, у який загортав свої бутерброди.

Розділ ХIII

БУДИНОК НАВПРОТИ

Пан Гранмезон був мертвий. Він здавався величезним, коли лежав простягнувшись отак упоперек килима, головою — до ніжки столу, ногами — до вікна. Крові було дуже мало. Куля пройшла між двох ребер і влучила в серце.

А револьвер? Мертва рука розтулилася, револьвер вислизнув і упав за кілька сантиметрів.

Пані Гранмезон не плакала. Вона стояла, спершись на монументальний камін, і дивилась на свого чоловіка з таким виглядом, ніби ще нічого не зрозуміла.

— Це кінець! — просто сказав Мегре, випростуючись. Сумом і холоднечею віяло у просторій вітальні. Крізь завішені темними гардинами вікна просочувалося знадвору тьмяне світло.

— Він розмовляв з вами?

Вона заперечливо похитала головою. Потім над силу вимовила:

— Відтоді, як ми повернулися, він ходив тут сюди-туди. Двічі або тричі повертав голову до мене, і я вже думала, що він хоче щось сказати… Потім несподівано вистрілив, так що я й не встигла побачити револьвер…

Пані Гранмезон розповідала це так само, як і всі дуже схвильовані жінки, котрим нелегко викладати свої думки послідовно. Проте очі її були сухі.

І Мегре збагнув, що вона ніколи не любила Гранмезона, що вона, власне, ніколи не кохала його по-справжньому.

Він був її чоловіком. Вона виконувала свої обов'язки щодо нього. Щось схоже на звичну прихильність зв'язувало їх багато літ спільного життя.

Перед мертвим чоловіком вона не виявляла того патетичного розпачу, який свідчив би про пристрасть.

Не відводячи погляду від небіжчика, пані досить спокійно запитала:

— Так це він?..

— Саме він… — підтвердив Мегре.

І навколо величезного мертвого тіла, осяяного тьмяним світлом знадвору, запала мовчанка. Комісар спостерігав за пані Гранмезон. Вона блукала розгубленим поглядом десь поза вікном і враз зупинилася на чомусь. Тінь далекої згадки промайнула по її обличчю.

— Чи дозволите ви поставити вам два-три запитання перед тим, як прийдуть сюди люди?

Вона зробила знак, що згодна.

— Ви познайомилися з Ремоном раніше, ніж з вашим покійним чоловіком?

— Я жила в будинку якраз навпроти.

Це був сірий будинок, багато в чому схожий на будинок Гранмезона. Над дверима висіла позолочена дощечка, як і годиться будинкові нотаріуса.

— Я любила Ремона, а він любив мене, його кузен теж залицявся до мене, але по-своєму.

— Вони зовсім різні, чи не правда?

— Ернест уже тоді був такий, як ви його бачили: холодний, наче без віку.