Порт у тумані - Сіменон Жорж
Море ще ревіло, хоч вітер угамувався, але вже не було такого гуркоту, як вночі. Великий вал сунув з відкритого моря і триметровою хвилею розбивався на піщаній мілині. Гуло так, немов од кожного удару хвилі йде луна по всьому континентові.
Рибалка був маленький, старий, зарослий бородою; він ніяк не міг до кінця подолати свою недовіру й не знав, що тепер робити.
— Все-таки треба повідомити поліцію.
— Я ж вам кажу, що я сам з поліції, дарма що в цивільному.
— Поліцай, а сам у цивільному… — бубонів старий. Ця пригода збентежила й налякала його.
Погляд старого мимоволі звернувся до моря. Оглянув обрій, зупинився на чомусь праворуч від молу, в напрямку Гавра, а потім з жахом втупився в Мегре.
— Що з вами?
Рибалка од хвилювання не міг і слова мовити. Мегре зрозумів усе, коли сам глянув на обрій.
Вода із затоки відступила далеко в море. Пісок кольору достиглої пшениці простягнувся вдалину більше як на милю, аж ген туди, де розбивалися хвилі прибою.
Праворуч від молу, не далі як за кілометр, сидів на мілині корабель — наполовину в піску, наполовину в морі, під могутніми таранними ударами хвиль.
Дві щогли, з них одна з прямокутним вітрилом. Шхуна з Пемполя. Інакше кажучи — "Сен-Мішель".
З того боку все було тьмяне — і море, і небо, так що годі розгледіти межу між ними. На цьому тлі вирізнялось тільки чорне громаддя судна.
— Вони хотіли вийти в море занадто пізно, після повного припливу, — прошепотів вражений рибалка.
— Таке часто трапляється?
— Інколи! Було не досить води у фарватері! А течія Орни відкинула їх на мілину Чорних Корів…
— Треба повідомити начальника порту…
Метре зауважив, що чоловік машинально повернувся до будинку Жоріса, потім схаменувся й буркнув:
— Так він же…
Промовиста, хоч і на перший погляд незначна деталь!
І старий пішов у іншому напрямку. Судно, яке зазнало аварії, напевно, помітили й інші, можливо, з церковної паперті, бо капітан Делькур, напіводягнений, уже поспішав сюди у супроводі трьох чоловік. Він неуважно потиснув руку Мегре і навіть не помітив, що комісар увесь мокрий.
— Адже я їм казав!
— Вони попередили, що мають вийти в море?
— Власне кажучи, коли я побачив, де вони пришвартувалися, то подумав, що не чекатимуть наступного припливу. Тоді й порадив хазяїнові берегтися течії…
Усі вийшли на пляж. Треба було пройти через глибокі калюжі, де лишалося ще води сантиметрів на тридцять. Та й ноги загрузали в піску. Шлях був довгий і виснажливий.
— Вони в небезпечному становищі? — поцікавився Мегре.
— Вони вже, напевно, пішли зі шхуни. Якби ні, то підняли б аварійний вимпел, подавали б якісь сигнали…
І раптом занепокоївся:
— Але ж вони були без шлюпки… Адже пригадуєте?.. Коли пароплав привів шлюпку на буксирі, її поставили в басейн…
— То що?
— Отже, вони мусили б дістатися берега плавом… Або скоріше…
Делькур не знав, що й думати. Деякі речі його бентежили.
— Мене дивує, що вони не кинули якір, аби не дати шхуні повалитися набік… Якщо, звичайно, її не повалило одним ударом… І все-таки…
Підійшли вже зовсім близько. Видовище вражало. Весь кіль "Сен-Мішеля", вкритий зеленою підводною фарбою, обліплений черепашками, що в'їлися в дерево, був на видноті.
Моряки почали оглядати судно з усіх боків, шукали пробоїну, але не знаходили.
— Просто сіли на мілину…
— Нічого серйозного? — спитав Мегре.
— Власне, коли буде приплив, буксир легко витягне судно звідси… Тільки ніяк не збагну…
— Чого саме?
— Чому ж вони облишили судно… — відповів капітан Делькур. — Це так не схоже на них — злякатися… Вони знають, що шхуна міцна… Тільки гляньте на цей корпус!.. Гей, Жан-Батисте!.. Неси сюди якусь драбину…
Він хотів вилізти на похилений корпус більше шести метрів заввишки.
— Вже не треба!
Зі шхуни звисали обірвані ванти. Чоловік, котрого покликав капітан, вчепився за трос і видряпався нагору, як мавпа, деякий час погойдався в повітрі і стрибнув на палубу. Вже за кілька хвилин він спускав до них мотузяну драбину.
— Нікого на борту?
— Нікого!
За кілька кілометрів вздовж берега виднілися будинки Діва, заводські труби, далі можна було розрізнити Кабур, Ульгат, скелястий мис, за яким вгадувалися Довіль і Трувіль[4].
Мегре виліз на судно більше для годиться, і відчув себе дуже незручно на стрімко похиленій палубі. Тут йому стало болючіше, ніж якби шхуну поглинуло розлючене море!
В каюті на підлозі валялись уламки розбитих склянок, двері шаф розчинені навстіж…
А начальник порту не знає, що робити! Адже не йому належить це судно! То чи мусить він розпочати рятувальні роботи, викликати буксир з Трувіля, брати на себе відповідальність за все це?
— Якщо він залишиться тут ще на один приплив, йому капець! — заявив капітан.
— Гаразд! У такому разі спробуйте зробити все необхідне, щоб врятувати корабель… Можете сказати, що я взяв на себе…
Ніколи тут не бувало такого похмурого, такого глухого неспокою. Мимоволі всі поглядали на безлюдні дюни, нібито звідти можна було чекати появи людей з "Сен-Мішеля".
А цікаві — дорослі й діти — підходили й підходили з села. Коли Мегре дістався до Уїстреама й проходив через порт, до нього підбігла Жюлі.
— Це правда?.. Вони зазнали аварії?..
— Ні… Вони сіли на мілину… Такий здоровань, як ваш брат, напевне вибрався з халепи цілий і неушкоджений…
— А де ж він тепер?
Все це здавалося просто зловісним, і окремі деталі аж ніяк не в'язалися між собою. Коли Мегре проходив повз готель "Всесвіт", господар гукнув до нього:
— Я ще не бачив двох ваших друзів. Чи не час уже їх розбудити?
— Не варто клопотатися…
Комісар сам піднявся у кімнату Люка. Той лежав на своєму ліжку, зв'язаний майже так само туго, як допіру Мегре.
— Я все вам поясню…
— Не варто!.. Ходімо…
— Є щось нове? Та ви зовсім промокли… А вигляд такий змучений…
Мегре забрав бригадира з собою й попрямував до поштової контори, що містилася у глибині села, якраз навпроти церкви. Люди стояли на порогах своїх домівок. Хто тільки міг, побіг до пляжу.
— Ти що, не годен був захищатися?
— Він напав на сходах… Ми йшли на другий поверх… Він ішов позаду… Зненацька схопив мене за ноги, а потім все сталося так швидко, що я не встиг дати здачі. Ви його бачили?
Мегре викликaв сенсацію. Здавалося, ніби всю ніч простояв по шию у воді. На пошті не міг писати сам, бо залишав мокрі плями на папері.
— Бери ручку… Телеграми всім меріям і жандармським відділенням цієї округи… Дів, Кабур, Ульгат… До місцевостей на півдні теж: Люк-сюр-Мер, Ліон-сюр-Мер, Кутане… Познач на карті… І до найменших сіл у радіусі до десяти кілометрів звідси… Повідомиш, що треба затримати чотирьох — Луї-Здоровила, Мартіно, капітана Ланнека, а також старого матроса, що озивається на ім'я Селестен… Дай їхні прикмети. А коли відправиш телеграми, зателефонуй до найближчих пунктів, щоб виграти час…
Комісар залишив Люка наодинці з телеграфом і телефоном.
У шинку навпроти пошти Мегре проковтнув пекучий ґроґ; хлопчаки, що збіглися подивитись на нього, притиснулися носами до шибок.
Прокинувся Уїстреам — Уїстреам збуджений, занепокоєний, який дивився або йшов у бік моря. Повзли новини, чутки — роздмухані, перекручені.
На дорозі Мегре зустрів старого рибалку, який на світанку визволив його.
— Ти не розповідав про те, що…
Рибалка відповів з байдужим виглядом:
— Я тільки сказав, що знайшов вас…
Комісар дав йому двадцять франків і пішов до готелю переодягтися. Тіло його тремтіло, тремтів кожен м'яз. Йому було водночас і жарко, і холодно. Підборіддя заросло щетиною, під очима набрякли мішки.
Був вкрай стомлений, але мозок працював активно. Навіть активніше, ніж звичайно. Комісар встигав бачити все навколо себе, відповідати на запитання, розпитувати людей, а тим часом точні міркування і ясні думки низалися в один ланцюг.
Близько дев'ятої години знову пішов на пошту. Люка закінчував телефонні розмови. Телеграми відправив раніше. На його запити всі відділення й пости жандармерії відповідали, що поки що нікого не бачили.
— А пан Гранмезон ще нікого не викликав, мадемуазель?
— Годину тому… Розмовляв з Парижем…
Вона назвала номер. Комісар відшукав його в довіднику і звернув увагу на те, що телефон належить колежу Станіслава.
— Мер часто викликає цей номер?
— Досить часто. Гадаю, там пансіон, де вчиться його син,
— Справді, він же має сина. Хлопчику років п'ятнадцять, чи не правда?
— Думаю, так. Але я ніколи його не бачила.
— Пан Гранмезон не дзвонив до Кана?
— Ні, це з Кана йому дзвонили. Хтось із родичів або якийсь службовець, бо дзвонили з його дому.
Заторохтів телеграфний апарат. Повідомлення для порту: "Буксир "Атос" прийде на рейд опівдні. Підпис: Управління порту Трувіль".
Нарешті подзвонили з поліції в Кані:
— Пані Гранмезон приїхала до Кана о четвертій ранку. Спала вдома на вулиці Фур і недавно виїхала машиною в Уїстреам.
* * *
Мегре подивився з порту на пляж. Море відступило так далеко, що судно на мілині опинилося вже на півдорозі між водою і дюнами. Капітан Делькур був у найгіршому гуморі. Море притягувало погляди усієї юрби. А видовище було таки цікаве. Якщо на світанку під час відпливу вітер вгамувався, то тепер шторм знову міг розгулятися і тим певніше, чим ближче до полудня — а що буде під час припливу? Наближення шторму віщував і колір неба — зловісно-сірий, і зрадлива зеленавість хвиль.
— Ніхто не бачив мера?
— Він передав через свою служницю, що зараз хворий і доручає мені керівництво рятувальними роботами.
Мегре попрямував до вілли, заклавши руки в кишені й важко ступаючи. Після того як він подзвонив, довелося чекати майже десять хвилин, поки відчинили.
Покоївка мала щось сказати, але він не схотів її слухати й пройшов у коридор з таким сердитим виглядом, що вона була вражена й обмежилася тим, що кинулась до дверей кабінету.
— Це комісар!.. — закричала вона.
Мегре увійшов до кімнати, яку вже добре знав, кинув капелюх на стілець і кивнув головою чоловікові, який напівлежав, простягнувшись у кріслі.
Учорашні синці стали набагато помітнішими, бо були вже не червоні, а голубі. В каміні палало ціле багаття.
На обличчі пана Гранмезона була написана рішучість нічого не говорити і навіть ігнорувати саму присутність відвідувача.
Мегре, зі свого боку, теж вирішив повестись так само. Він скинув пальто й зайняв вигідне місце біля каміна, спиною до вогню, як людина, що дбає тільки про те, аби зігрітися.
