Роман про Трістана та Ізольду - Невідомий Автор

Швидко зароджується у жінок любов, швидко й ненависть; а неприязнь, раз виникши, триває довше, ніж приязнь. Вони вміють гамувати в собі любов, але не злобу. Стоячи за стіною, чула Ізольда Білорука кожне слово. Вона так любила Трістана! Тепер от дізналась про його любов до іншої. Добре затямила вона кожне слово. Аби-но прийшов слушний час, вона зуміє відплатити тому, кого кохала над усе в світі. Одначе вона не подала й знаку, що в неї на мислі, і, коли відчинено двері, ввійшла в кімнату до Трістана та, затаївши гнів, узялася слугувати й упадать коло нього, як годиться вірній та щирій дружині. Вона ніжно з ним розмовляла, цілувала в уста і питала, чи скоро прибуде Кагерден із лікарем, що має його лікувати... А тим часом прибирала способів помститись. Кагерден плив без упину, доки не об'якорився в Тінта-жельській гавані. Взявши собі на руку великого яструба, він приніс його, а також дивної барви тканину і чудово карбований келих у дарунок королеві Марку і ввічливо попросив ласки та охорони, щоб можна йому торгувати в Корнуельсі без жодної кривди від камергера та віконта (29). Король дав йому на те обіцянку перед усіма людьми в замку.

Тоді Кагерден подав королеві Ізольді застіжку з щирого золота, [174]

— Королево,— сказав він,— це добре золото,— і, здійнявши з пальця Трістанового персня, приклав його до застіжки.— Гляньте, королево: золото цієї застіжки дорожче, та, проте, й золото персня чогось варте.

Пізнала Ізольда персня з зеленого яспису, серце в неї затремтіло, обличчя відмінилось, і, передчуваючи, яку звістку має зараз почути, одвела Кагердена набік, до вікна, ніби б то щоб краще розглянути "й приторгувати обручку. Кагерден похапливо сказав їй:

— Королево, Трістана ранено отруєним списом, він має померти. Він переказує вам, що лише ви можете полегшити його муки. Він нагадує вам про великі страждання та нещастя, що їх ви вкупі з ним зазнали. Візьміть цього персня, він вам його дарує.

Ізольда відповіла умліваючи:

— Друже, я з вами поїду. Завтра вранці хай ваш корабель буде напоготові.

Другого дня рано королева сказала, що хоче поїхати на влови з соколами, і звеліла приготувати до того псів та птахів. Але ж герцог Андре, що ненастанно стежив за нею, зголосився товаришити їй. Коли вони вже були в полі, недалеко від морського берега, знявся фазан. Андре пустив на нього свого сокола, але день був ясний та погожий, фазан злетів високо і зник.

— Гляньте, пане Андре,— промовила королева,— сокіл сів там, у гавані, на щоглі незнайомого мені корабля. Чий же це корабель?

— Той корабель,— відповів Андре,— належить, королево, [175] бретонському купцеві, який подарував вам учора золоту застіжку. їдьмо туди, заберемо нашого сокола. Кагерден кинув дошку, що мала бути за сходні, із свого корабля на берег. Він вийшов назустріч Ізольді.

— Ясна королево! — сказав. — Милості прошу завітати до мене на корабель, я покажу свій пишний крам.

Вона зіскочила з коня, іде рівно через дошку і опиняється на кораблі. Андре хоче за нею, він уже ступив на дошку, але тут Кагерден, що стояв на палубі, ударив його веслом. Андре похитнувся і впав у море. Він хоче вилізти знову на місток, та Кагерден новим ударом вертає його в воду, кричачи:

— Умри, зраднику! Ось тобі нагорода за все зло, що вчинив ти Трістанові та королеві Ізольді.

Так господь відплатив за коханців обмовникам, які їх мучили й ненавиділи. Всі четверо вмерли: Генелон, Гондоїн, Деноален, Андре.

Якоря піднято, щоглу поставлено, нап'ято вітрило. Свіжий поранковий вітер засвистів у вантах і напружив паруси. u1030Із пристані в широке море, біле-біле та в далечині залите сонячним промінням, вихопилося судно.

А Трістан у Карге тяжко мучиться. Він щодень, щогоди-ну виглядає Ізольду. Нічого вже не помагає йому, і коли він ще живий, то лише тому, що чекає милої. Щодня він посилає на берег пильнувати, чи не підходить корабель та яке на ньому вітрило; іншого бажання нема в його серці. Незабаром він сказав перенести себе на скелю Пенмарш і звідтіля до захід сонця вдивлявся у морську далечінь. [176]

Слухайте ж, сеньйори, сумної приповістки, жалібної для всіх, хто кохає. От уже Ізольда підпливала; уже здалека указалася скеля Пенмарш, і корабель пішов уперед жвавіше. Раптом зірвався буревій, ударив у вітрила навпроти і ледве не перекинув галери. Моряки висипали на ту сторону палуби, звідки вітер, і проти волі своєї мусили повернути корабля назад. Вітер лютує, встають глибокі хвилі, світ потемнів, море зробилося чорне, полив густий дощ. Ванти та буліні(31) порвалися, моряки зложили паруси і, різко повертаючи корабля, борються з вітром та хвилею; на лихо, вони забули підняти на палубу човна, що, прив'язаний до корми, плив за кораблем. Високий вал ударив його і поніс геть. Ізольда кричить-тужить:

— Горе мені, нещасній! Бог не хоче, щоб я ще пожила, доки побачу Трістана, мого друга, іще раз, єдиний раз; він хоче, щоб я потонула тут, у цім морі. Трістане! Ще б тільки раз поговорити з тобою, а там хоч і вмерти. Коханий мій, коли я не прибуду до тебе, то це воля божа, а для мене найбільша мука. Що мені смерть: господь пошле мені її, і я вмру покірно; та ти, друже, почувши про це, умреш, я знаю. Я бачу твою смерть і разом свою. Леле! Не збулось, друже, моє бажання — умерти в твоїх обіймах, лягти вкупі з тобою в труну. Я умру сама, без тебе, зникну в морській глибині. Може, ти не дізнаєшся про мій загин і житимеш далі, щодня мене виглядаючи. Як на те господня воля, ти ще видужаєш. О! Може, після мене ти покохаєш другу, покохаєш Ізольду Білоруку! Я не знаю, що з тобою буде; але я, милий, якби я знала, що ти помер, я б не [177] жила довше. Поможи ж, господи, або мені вигоїти його, або нам обом умерти одною мукою!

Так тужила королева, доки бушувала буря. Та за п'ять днів буря вщухла. На верху щогли Кагерден весело нап'яв біле вітрило, щоб Трістанові здалека побачити його колір. От уже бачить Кагерден свою Бретань... Та лихо! Сливе зараз же по бурі зробилось тихо-тихо, море розляглося спокійне та рівне, вітер перестав надимати вітрила, і дарма моряки повертали галеру туди й сюди, вперед і назад... У далечині побачили вони берег, та буря забрала їхнього човна, і вони ніяк не могли до нього під'їхати. Третьої ночі Ізольді приснилося, ніби вона держить у себе на колінах голову великого вепра, що закривавив їй одіж; вона зрозуміла, що ніколи вже не побачить свого друга живого.

Трістан надто знемігся, щоб довше бути на скелі Пен-марш, і вже кілька днів, лежачи в кімнаті, далеко від узбережжя, він скаржиться, зітхає, непокоїться, от-от не умре од муки та бажання.

Аж ось вітер подужчав, забілів на морі парус. І тоді Ізольда Білорука помстилася. Підійшовши до Трістанового ліжка, вона каже:

— Друже, Кагерден надпливає. Я бачила його корабель у морі; він поволі підходить, проте я його впізнала. Можливо, він везе того, хто тебе вилікує.

Трістан здригнувся:

— А чи певна ти, люба моя, що це його корабель? Скажи ж мені, яке на ньому вітрило? [178]

— Я добре придивилась, вони поставили його дуже високо, бо вітер малий. Знай же, що вітрило зовсім чорне. Трістан повернувся тоді до стіни та й каже:

— Несила моя довше жити! І він промовив тричі:

— Ізольдо мила,— а за четвертим душа одлетіла від нього. Заплакали тоді в домі рицарі, Трістанові товариші. Вони знесли його з ліжка, поклали на пишнім килимі і вкрили його тіло саваном.

На морі тим часом знявся вітер і вдарив вітрило просто в середину. Корабель підійшов до берега.

Ізольда Білокоса ступила на сухе. Вона почула голосіння на вулицях та церковне подзвіння і спитала в людей, за ким це плачуть, по кому дзвонять. Якийсь літній чоловік каже їй:

— Пані, ми маємо велике горе. Хоробрий та шляхетний Трістан упокоївся. Добрий він був до бідних, милостивий до нещасних. Це — найгірша печаль, що тільки зазнала наша земля.

Ізольда слухає його і ні слова не може вимовити. Вона йде вулицею до замку, розпустивши покривало. Бретонці дивляться й чудуються: ніколи ще не бачили вони такої вродливої жінки. Хто вона? Звідки?

А біля Трістана Ізольда Білорука, стративши тяму од лиха, що сама заподіяла, голосить над тілом Трістана. Ввійшла друга Ізольда і каже їй:

— Пані, встаньте і дозвольте мені підійти. Я маю більше права плакати, ніж ви, повірте цьому. Я більше його любила. [179]

Вона повернулася на схід сонця, молячись богу. Потім трошки відкрила Трістанів прах, припала до нього, поцілувала в уста і в обличчя, ніжно притислася — тіло з тілом, уста з устами,— і так віддала богові душу, умерла біля свого коханця од нестерпної муки.

Коли король Марк почув про їх смерть, він переплив море і, прибувши до Бретані, сказав спорудити дві труни — одну із халцедону для Ізольди, другу з берилу(32) для Трістана. Він одвіз на кораблі до Тінтажеля їхні любі йому тіла і там поховав їх біля каплиці у двох могилах по обидва її боки. За ніч із Трістанової могили виріс зелений терновий кущ з могутнім гіллям, увесь укритий пахучими квітками; він перегнувся через каплицю і вріс в Ізольдину могилу. Люди були зрубали його, та другого дня він виріс знову такий само зелений, квітчастий та живучий і знову заглибився до останнього ложа Ізольди Злотокосої. Тричі спи-тувалися його знищити, та дарма. Нарешті переказано про це диво королю Маркові. Король назавжди заборонив рубати той терен.

Сеньйори, славні трувери колишніх часів, Беруль і Тома, і монсеньйор Ейльгарт, і метр Готфрід казали колись цю казку для тих, хто любиться, не для інших. Через мене шлють вони вам привітання. Вони вітають усіх замислених і щасливих, усіх, хто не знає долі і хто прагне любові, веселих і засмучених, усіх, чиї серця кохають. Хай же найдуть вони тут собі пораду та втіху, зазнавши зради, неправди, муки та горювання, хай розважить їх ця повість у всіх стражданнях любові!

Примітки

1 Корнуельс — крайня південно-західна частина Англії, проти французької Бретані. Лооннуа (чи Лоонія) — старовинна назва південної Шотландії.

2 За феодального устрою на чолі держави стояв король, що був головним сюзереном цілої країни, чи сеньйором. Від нього залежали різні герцоги, графи та барони, що правили своїми округами, як королівські васали. Зі свого боку мали вони своїх дрібніших васалів — рицарів та дворян, аж до самого низу цієї військово-феодальної організації.