Роман про Трістана та Ізольду - Невідомий Автор

Для невинних цей іспит не страшний. Чому б же їй не стати на його? Господь — праведний суддя: він навіки розвіє давні підозри... Ось як вони говорили. Та менше з тим. Я вигнав їх, кажу тобі.

Ізольда затремтіла і скинула очима на короля: [111]

— Королю, скажи їм вернутись до твого двору. Я виправдаю себе присягою.

— Коли?

— Десятого дня.

— Це короткий час, мила моя.

— Ні, дуже довгий. Але прошу вас закликати короля Аргура з сеньйором Говеном, з Жірфле, з сенешалем Ке і сотнею рицарів; нехай прибудуть вони до границі вашої землі, на Біле Поле, на берег річки, де межує Ар-турове королівство з вашим. Перед ними зложу я присягу, а не тільки перед вашими баронами: ваші-бо барони вимагатимуть ще нового для мене іспиту, і ніколи не буде краю нашим мукам. Але вони не зважаться на це, коли король Артур та його рицарі будуть мені за рукоїмців. їдуть Маркові герольди, поспішають, а Ізольда тим часом посилає тайкома слугу свого вірного Перініса Білявого — розказати Трістанові, що сталось. Перініс полинув лісами й борами, минаючи протоптані стежки, і ді-старся, нарешті, до побережникової хатинки, де уже не день, не два чекав на нього Трістан.

Тут він повів Трістанові новину, розказав, яке то нове лихо задумали лукаві барони, і ознайомив, коли й де саме має відбутися суд.

— Сеньйоре, пані моя просить вас призначеного дня прибути в одежі пілігрима (20), так переодягтись, щоб ніхто вас не пізнав, без жодної зброї, на Біле Поле. Щоб дістатись на місце суду, їй треба буде перепливти річку човном; на тім березі — там буде король Артур із своїми рицарями — ви маєте її чекати. Тоді, певна річ, ви зможете їй допомогти. [112]

Жах бере мою пані, коли здумає вона про судний день; проте вповає вона на бога, бо він же допоміг їй вирватись із рук прокажених.

— Вернися до королеви, славний мій, любий друже Перініс. Скажи їй, що я вволю її бажання.

Слухайте ж, сеньйори. Коли вертався Перініс до Тінтажеля, він примітив у лісовій гущавині того самого побережника, що колись, натрапивши на поснулих Грістана та їзольду, виказав на них королю. Якось, напідпитку, він роздзвонив про свій зрадницький вчинок. Саме в той час, коли Перініс їхав од Трістана, він вирив у землі глибоку яму і мудро вкривав її гіллям, щоб ловити вовків та вепрів. Побачивши, що королевин слуга кидається на нього, побережник хотів був утекти. Та Перініс загнав його на край вовчої ями.

— Навіщо утікати тобі, королеви своєї зраднику? Залишись тут, біля могили, що сам ти собі викопав. Засвистіла, крутнувшись у повітрі, тяжка палиця — і розбилася разом з черепом, а Перініс Білявий Вірний штовхнув тіло обмовника ногою в глибоку, прикриту гіллям яму.

Призначеного для суду дня король Марк та Ізольда з баронами корнуельськими, з пишним почтом прибули на Біле Поле і спинилися край річки, а рицарі короля Артура, зібравшися по тому боці, привітали їх своїми ясними корогвами. Перед ними, сидячи на крутому березі, убогий пілігрим, в обвішаному ракушками та скойками плащі, простягав [113] свою дерев'яну мисочку і пронизливим та жалібним голосом просив милостині.

Корнуельські човни простували через воду, гонені веслами. Коли вони мали вже причалити, Ізольда запитала рицарів, що були при ній:

— Панове, як же ступить мені на берег, не замастивши своєї довгої одежі в цьому болоті? Треба 6, щоб хтось із перевізників допоміг мені.

Один із рицарів гукнув на пілігрима:

— Ану-бо, друже, підіткни свого плаща, увійди в воду і перенеси королеву, коли тільки не боїшся ти, немощний, впасти по дорозі.

Той узяв королеву на руки. Вона шепнула йому потихеньку: "Милий мій,— а потім ще тихше:— Упади на пісок". Він дійшов до берега, спіткнувся і впав, стискаючи королеву в обіймах. Конюші та моряки, ухопивши весла й корабельні гаки, кинулися навздогін нещасному жебракові.

— Облиште його,— сказала королева,— певне, довга подорож по святих місцях так знесилила його.

І вона зняла з себе дорогу прикрасу щирого золота і кинула її пілігримові.

Перед Артуровим наметом, на зеленій мураві, розстелили тим часом дорогі нікейські шовки (21) і розклали на них святі мощі, вийняті з кіотів та ковчежців. На сторожі стояли там сеньйори Говен, Жірфле та сенешаль Ке. Помолившись богу, королева зняла у себе з шиї та з рук коштовні оздоби і роздала їх старцям; зняла вона й пурпурову мантію і покривало з тонкого серпанку і теж віддала; [114] усе, що було дорогого в її одежі, і навіть черевички, цяцьковані самоцвітами, віддала королева — і зосталася перед обома королями тільки в безрукавій сорочці, з оголеними руками, з босими ногами. Барони навколо дивились і плакали. Недалеко від мощів палав уже вогонь. Тремтячи, простягла вона руку до святих реліквій і промовила:

— Королю землі Логр, і ти, корнуельський королю, пане Говен, пане Ке, пане Жірфле, і всі ви, що стали мені за рукоїмців, цими святими тілами всіх святих присягаюсь, що ніколи жоден— чоловік, од жінки народжений, не мав мене в своїх обіймах, опріч короля Марка, мого владаря, та вбогого прочанина, що оце перед вашими очима впав зо мною на пісок. Чи досить такої присяги, королю Марку?

— Так, королево, і нехай господь явить свій праведний суд.

— Амінь,— сказала Ізольда.

Бліда та стурбована, вона, хитаючись, підійшла до огнища. Всі мовчали; залізо було вже червоне. Тоді розгорнула вона своїми голими руками жар, взяла пекучу залізну штабу і пронесла її дев'ять кроків; потім кинула, простягла схрещені руки і показала свої долоні. Всі побачили, що тіло її здоровше, як слива на дереві, що не попекло й не знівечило його гаряче залізо. Тоді з усіх грудей вирвалась голосна хвала господові (22).

13. Солов'їні співи

Коли Трістан вернувся в побережникову хатину, кинув у куток патерицю і зняв пілігримську одежу,— він добре збагнув у своєму серці, що наспів день виконати сказане Маркові слово: покинути корнуельську землю. Чого ж він іще гаявся? Королева виправдалась, і король знову її любить ніжно та шанобливо. До того ж Артур узяв би, коли треба, її під свій захист, і ніхто не зважився б на неї наговорювати. Навіщо ж довше блукати по околицях Тінтажеля? Цим він тільки наражає себе на небезпеку, себе й побережника, цим тільки порушує Ізольдин спокій. Так — пора виїхати. Так, це востаннє, в одязі прочанина, на Білому Полі, мав він у своїх обіймах прекрасне тіло Ізольди Злотокосої.

Ще три дні вагався й перечікував він, не маючи сили розлучитися з краєм, де жила королева. Та четвертого дня попрощався з побережником, що прийняв був його до себе, і сказав Горвеналеві:

— Учителю, час рушати в далеку дорогу, їдьмо до Уельсу. Вони виправились, сумні та невеселі, серед темної ночі. Та путь їм лежала біля того саду, огородженого частоколом, де виглядає, було, Трістан свою кохану. Ніч була ясна та зоряна. Там, де дорога зверталась, недалеко від огорожі, побачив він у місячному сяйві могучий стовбур великої сосни.

— Учителю, почекай на мене в ближньому лісі; я буду там незабаром. [117]

— Куди ж ідеш ти? Безумне, ти знову шукаєш своєї смерті?

Але Трістан перескочив уже через частокіл. Він підійшов під велику сосну, до мармурового водозбору. Та навіщо 6 тепер кидати трісочки та дрібний хмиз у бистре джерело? Однаково Ізольда вже не вийде! Легкими та обережними кроками ступивши на ті сходи, де ходить, було, сама королева, він, одважний, закрався до замку.

Спав у світлиці король Марк, та не спала в його обіймах королева Ізольда. Зненацька крізь відчинене вікно, де грало місячне проміння, залетіла соловейкова пісня. Слухає Ізольда дзвінкий голос, що од його чарів умліває ніч; далі підвелась, така смутна та скорботна, що найжорстокіше серце, серце злого вбивці, стиснулося б, на неї дивлячись. "Звідки цей голос?" — думає королева. І раптом догадалася: "Ох! це ж Трістан! Отак само в лісі Моруа співав він по-пташиному, мене розважаючи. Він од'їздить, і це останній його привіт. Як же жалібно він тужить! Немов і справді соловей, що сумно прощається з літом. Прощай, милий мій, ніколи вже не почую я твого голосу!" Ще палкіше заливається пісня.

— О, чого ж благаєш, чого хочеш ти? Щоб я вийшла? Ні, згадай про Огріна, пустельника, згадай про нашу присягу. Мовчи, смерть на нас чигає... Але що смерть! Ти мене кличеш, ти мене бажаєш,— іду, милий!

Вона випручалась потихеньку з королевих обіймів і накинула підбитий сірим хутром плащ на тіло, майже зовсім голе. їй треба було перейти сусідньою кімнатою, де щоночі десять рицарів стояли по черзі на сторожі: п'ятеро спить, [118] а п'ятеро, озброївшись, охороняє вікна й двері. Та, на щастя, цим разом рицарі поснули, п'ять на ліжках, а п'ять на підлозі. Королева переступила через їх розкинуті тіла, взялася за двері; задзвеніло у дверях кільце, але жоден із охоронців від того не прокинувся. От вона вже за порогом — і співець замовк.

Під деревами, ні слова не кажучи, він притис її до грудей; руки їхні палко сплелися круг тіл, і аж до світанку, ніби зв'язані, вони не розімкнули обіймів. Не зважаючи на короля й на дозорців, закохані цілувались та милувалися.

Ця ніч сп'янила їх. Якраз тими днями король виїхав із Тінтажеля — творити суд у Сен-Любені. Трістан вернувся знову до Оррі і щоранку, безумний, при сонячному світлі зважувався підходити садом до жіночих покоїв. Один із рабів застав їх і побіг сказати про це Андре, Деноаленові та Гондоїнові.

— Сеньйори, ви думали, що звіра вигнано, аж він знову вернувся.

— Хто?

— Трістан.

— Коли ти бачив його?

— Цього ранку. Я його добре впізнав. Ви так само можете взавтра, удосвіта, побачити, як іде він з мечем, луком та двома стрілами в руках.

— Де саме?

— Я знаю таке вікно. Але коли я вам покажу його, що ви мені за це дасте?

— Марку срібла, ти будеш багатим селянином. [119]

— То слухайте ж,— каже раб,— можна заглянути до королеви в кімнату крізь узьке вікно вгорі, що міститься дуже високо. Проте велика запона, розіп'ята в світлиці, закриває його. Нехай завтра котрий із вас закрадеться тихенько в сад, зріже там довгу тернову гілку, загострить її на кінці, підлізе до високого вікна і ввіткне гілку в тканину. Тоді вже можна буде йому легенько одвернути запону, і ви можете спалити моє тіло, сеньйори, коли не побачите крізь отвір того, що я вам кажу.

Андре, Гондоїн і Деноален почали міркувати, кому з них першому має належати приємність цього видовища, і згодились, нарешті, на тому, що перший буде Гондоїн.