Хлопці, наших б'ють - Шулмен Макс

Хлопці, наших б'ють

Макс Шулмен

З англійської переклав Микола Мещеряк, текст підготувала Галицька Олена Миколаївна

Макс Шулмен, американський письменник-гуморист (1919-1988 рр. ) народився у Сент-Полі, штат Міннесота. Під час навчання у місцевому університеті був колумністом студентської Minnesota Daily, а також публікувався в університетському гумористичному журналі Ski-U-Мах. Добре відомий як сценарист багатьох фільмів та серіалів. (До речі, існує фільм, знятий по роману Rally Round the Flag, Boys! у 1958 році з Полом Н'юменом у головній ролі.)

Веселий, насичений добрим гумором роман отримав свою назву з пісні часів Громадянської війни в США, яка була написана у 1862 році американським композитором Джорджем Фредеріком Рутом. Пісня "Бойовий поклик свободи" (Battle Cry of Freedom), також відома як Rally Round the Flag, високо піднімала бойовий дух солдатів і була дуже популярна серед союзників.

В цій книзі, назву якої дотепно перекладено як "Хлопці, наших б'ють!", автор розповідає про будні типового американського містечка Патнем-Лендінга…

1

Ця історія почалася не так давно, одного сірого зимового дня, у форті Тоттен на Лонг-Айленді, в кабінеті ад'ютанта начальника гарнізону. Молодший лейтенант Гвідо ді Маджо, стрункий чорнявий веселун, любитель пундиків, дівчат та хорових співів, людина аж ніяк не войовнича, але одягнута у військову форму, сидів на твердому березовому чи кленовому стільці з прямою спинкою, без билець, типу МІL-F-10091. Навпроти нього стояв дерев'яний кабінетний, пофарбований під дуб письмовий стіл типу В-1-FЕD-АА-D-201. За столом у дубовому, поворотному на роликах, оббитому дерматином, м'якому кріслі з бильцями, типу 1-D-FЕD-АА-С-311А, сидів майор Альберт Р. Мак-Ествей, ад'ютант начальника гарнізону.

— Фербенкс, — мовив майор.

— Фербенкс? — прошепотів Гвідо.

— Так, Фербенкс, Аляска, — повторив Мак-Ествей.

— Ой, що ви! — зойкнув Гвідо, хапаючись за виски.

— Там замерз один помкомбата, і вони просять заміни, — сказав майор. — Вам належить вилетіти першим літаком, що прибуває на Мітчельський аеродром за... Але що з вами, лейтенанте?

Кілька секунд отетерілий Гвідо не міг вимовити жодного звуку.

— Я не можу летіти туди, пане майор, — нарешті заволав він не своїм голосом — Ніяк не можу!

— Що ви сказали? — холодно посміхнувся Мак-Ествей.

Гвідо рвучко перехилився через стіл і обома руками схопив майора за обшлаг.

— Послухайте, пане майор, — простогнав він, — краще дайте мені призначення в Штатах, точніше, в штаті Нью-Йорк!

Майор обережно звільнив руку.

— Дозвольте запитати чому? — чемно поцікавився він.

— У мене є дівчина, — відповів Гвідо. — Чудова дівчина. Гарна. Мила. Освічена. Пухкенька. Розумієте, не гладка, а пухкенька. Не важча ста двадцяти фунтів.

— А зріст?

— П'ять футів чотири дюйми.

— Гм! Зовсім не гладка, — погодився майор.

— Пухкенька! — повторив Гвідо. — Як пончик!

— Схоже на те, — визнав майор.

— Але норовиста. Mamma mia ( Mamma mia (італ.) — матінко моя), яка норовиста! Гірша за ослицю! Та хіба ж ви самі не знаєте жінок?

— Ще б пак! — мугикнув майор і витріщив очі.

— Два тижні тому ми трохи погиркались, а вона й досі не хоче миритися. Якщо ви зараз одправите мене звідси, я втрачу її назавжди.

— Певна річ! — мовив майор.

— Я знав, що ви зрозумієте, — зрадів Гвідо.

— Я зрозумів! — гарикнув майор. — А ви?

— Що саме?

— Що ви полетите з Мітчельського аеродрому першим військовим літаком і доповісте про своє прибуття командирові девятсот девяносто восьмої зенітної батареї у Фербенксі, Аляска. Раджу вам не залишати форту. Літак може прибути щохвилини.

— Але ж...

— Ви вільні, лейтенанте.

Гвідо застогнав, підвівся, буркнув "Слухаю, сер", недбало відкозиряв, хитаючись, вийшов з кабінету, хитаючись, поплентався до казино, побачив, що бар у ньому ще зачинений, хитаючись, вийшов з казино, хитаючись, дочвалав до казарми, звалився на ліжко і почав роздумувати про злигодні життя.

Насправді ж, до останнього часу життя Гвідо не було анітрохи затьмарене злигоднями. Він народився і зріс у другому соціальному прошарку Патнем-Лендінга в штаті Коннектікут. (Як може довести вам перший-ліпший професіональний соціолог, населення дачних містечок Ферфільдської округи штату Коннектікут — Веспорт, Дер'єн, Стемфорд, Патнєм-Лендінг тощо — поділяється на три яскраво окреслені соціальні категорії, розділені міцними бар'єрами. Це, передусім, нащадки перших поселенців — янкі, в руках яких зосереджена вся повнота влади. По-друге, це італійці, що, подібно до родини Гвідо, прибули у Ферфільдську округу прокладати колію Нью-Хевенської залізниці і залишилися тут назавжди, ставши крамарями, ремісниками, механіками, садівниками, полісменами та пожежниками. По-третє, це нью-йоркські переселенці, власники сезонних залізничних квитків, яких тут ще називають сезонниками, піжонами, приблудами або ж сараною).

Батько Гвідо, Вітторіо ді Маджо, був хазяїном невеличкої, але вельми зискової бакалійної крамниці. По сусідству з нею містилися величезні гастрономічні магазини трьох найбільших продуктових компаній США. І хоч денна виручка в кожному з них набагато перевищувала весь торговий оборот Вітторіо, він уміло конкурував з ними й успішно уникав банкрутства.

Комерційний метод ді Маджо докорінно відрізнявся од системи його конкурентів — він торгував у кредит. В результаті глибокого й всебічного вивчення побуту та звичаїв сезонників, Вітторіо зробив дуже мудре спостереження, що чоловік, який має будинок з чотирма спальнями, автомашину, газонокосарку, няньку, садівника, жінку в норковому манто, дочок, що беруть уроки їзди верхи, синів, що займаються водним спортом, — і до того ж сам кожного дня поглинає десять унцій алкоголю, — неодмінно повинен страждати на хронічне безгрошів'я. І водночас такий чоловік, маючи будинок, жінку, дітей, няньку, машину, косарку тощо, навряд чи зможе тишком-нишком знятися з якоря за одну ніч.

З цих двох незаперечних істин кмітливий ді Маджо цілком логічно вивів основний постулат свого комерційного методу — сміливо торгувати набір по найвищих цінах, бо вигіднішого покупця, як затиснутий у лещатах безгрошів'я сезонник, годі шукати в усіх Сполучених Штатах.

Отже, Вітторіо процвітав і, завдяки процвітанню, католицькій вірі та добрим стосункам з дружиною, успішно розплоджувався. Родина ді Маджо налічувала семеро дітей, серед яких наймолодшим був Гвідо.

Всі вони виховувалися за двома простими правилами, одне з яких висунула мати, друге — батько. Педагогічна доктрина матері формулювалась просто: "Не бий дітей, коли не треба, а коли треба, то бий як слід". До цього батько додавав мудрий афоризм: "Бог нікому не велів бути дурнем".

На основі цих двох принципів Гвідо, так само як усі його старші брати й сестри, зростав кмітливим, життєрадісним і слухняним хлопчиною. Він працював у крамниці, співав у соборі св. апостола Фоми, ловив рибу, плавав та збирав молюски на Лонг-Айленді, вчився на солідні три з плюсом у школі, вправно заганяв більярдні кулі в міському клубі, а у вісімнадцять років став мужчиною завдяки одній леді з Бріджпорта.

Гвідо часто грав у бейзбол — зовсім не тому, що мав до цього охоту. Оскільки прізвище його було ді Маджо , всі вважали Гвідо природженим бейзболістом і автоматично включали хлопця в команду перед кожним матчем. Правду кажучи, Гвідо радіше посидів би дома, але відмовитись йому завше бракувало духу. Згодом він несподівано для самого себе став прекрасним гравцем. Протягом останнього року навчання у школі Гвідо був капітаном команди і вивів її на перше місце в окрузі

Закінчивши школу, Гвідо раптом подумав, що може вступити до університету. Він був першим з дітей ді Маджо, у кого з явилось таке химерне бажання, і Вітторіо вирячив очі від подиву, коли Гвідо повідомив його про свій намір.

— Університет?! — спантеличено вигукнув він.

— А чом би й ні? — мовив Гвідо.

— Ай справді, — поміркувавши якусь мить, згодився Вітторіо, — чом би й ні?

Восени Гвідо вступив до Коннектікутського коледжу. Справді, чом би й ні? Він був здібним хлопчиною, батько мав досить грошей і до того ж міг легко обійтись без його допомоги в крамниці. А головне, університет на деякий час рятував хлопця від армії. Звичайно, Гвідо й думки не мав ухилятися од військової служби, але сказати, що він рвався під прапори, було б явним перебільшенням.

У коледжі з першого дня Гвідо відчув себе, як удома, його академічні успіхи рідко сягали вище трьох з половиною балів. Він щодня сумлінно позіхав на лекціях з літератури, куняв на уроках іспанської мови, дрімав на заняттях з історії і задавав одвертого хропака на семінарах з сучасної американської філософії. Справжнє студентське життя Гвідо проходило поза стінами аудиторії. Він навчився вибивати на барабані в університетському джазі, придбав піджак з двома розпірками ззаду, купив за півціни старий "крайслер". І, певна річ, грав у бейзбол. Як тільки тренер углядів ім'я ді Маджо в списку абітурієнтів до коледжу, вік миттю відшукав його в гуртожитку, і хоч Гвідо так само хотілося грати у бейзбол, як мати третю ніздрю, відмовитись у нього не стало духу.

Щоб якнайдовше відстрочити військову службу, Гвідо записався на курси підготовки офіцерів запасу. Муштра і лекції з воєнної теорії поглинали щотижня п ять годин, та Гвідо ладен був потерпіти. Адже це давало йому змогу, по-перше, закінчити коледж, по-друге, стати під прапори не рядовим, а вже молодшим лейтенантом.

Його романтична діяльність в студентському городку була досить жвавою, хоча й не бурхливою. Інколи траплялися вдалі знайомства, проте більшість закінчувалась рішучим фіаско. Іноді під впливом місяця та дівочих очей він промовляв необережні слова, але щоразу вчасно стримувався — адже бог нікому не велів бути дурнем! — і його студентський значок завжди міцно тримався на бейзбольному светрі.

Та раптом, уже на останньому курсі, Гвідо познайомився в університетському клубі з Меггі Ларкін. У неї було золотисте волосся, блакитні, як небо, очі. лебедина шия, пишні груди, осина талія й округлі стегна надзвичайно хитрої конструкції. Зріст вона мала п'ять футів чотири дюйми і важила сто двадцять фунтів. Пухкенька. Розумієте, зовсім не гладка.