Хлопці, наших б'ють - Шулмен Макс
В свої тридцять вісім років Анжела була високою на зріст, білошкірою, чорноволосою, зрілою красунею. Хоч у її пазусі вже не таїлося колишньої гордовитої пружності, та й стегна трішки запливли, проте, з'являючись влітку на Баранячому узбережжі, вона все ще могла сподіватись на прихильність чоловіків.
Але літо давно скінчилось; настала зима; і зараз Анжела не ходила по пляжу, ловлячи на собі схвальні погляди мужчин, а сиділа сама-самісінька в порожньому будинку, задихаючись від смертельної нудьги. З тридцяти останніх ночей Оскар провів удома всього тільки шість; решту часу він був далеко від неї. збільшуючи лави безробітних у Лос-Анжелосі, Чікаго, Нью-Йорку. І навіть коли раптом з'являвся в Патнем-Лендінгу, його присутність мало радувала Анжелу. Вечір з Оскаром означав сім безмовних годин перегляду телепередач, які іноді переривалися коротким наказом принести нову стрічку для диктофона.
— Ти хочеш розводу? — питав Оскар, коли вона починала нарікати на свою долю. — Хочеш — бери! Судитися в мене немає часу.
Анжела не хотіла розводу. Точніше кажучи, вона б охоче розлучилася з Оскаром і замурувала телевізор. Та що потім? Зостатися підтоптаною тридцятивосьмирічною молодицею без дітей і без чоловіка? Безглуздішої ситуації не вигадаєш! В такому містечку, як Патнем-Лендінг, де панує нестримний культ увічнення й охорони родини, лише заміжні жінки мають місце в суспільстві. Вдів та розведених ще терплять, коли в них є діти. Що ж стосується самотніх, розкутих жінок, то вони вважаються в кращому разі громадянками другого класу, а при такій мальовничій зовнішності, як у Анжели, на них дивляться, як на ворожих агентів.
Ні, Анжела не могла б залишитися в Патнем-Лендінгу, бо тут їй видряпали б очі. Не могла вона також переїхати назад до Нью-Йорка — це скидалося б на повернення Джо Луїса на ринг після того, як він змушений був з нього зійти. Колись Анжела була визнаною чемпіонкою на нью-йоркській арені. Її завжди можна було бачити де-небудь між третім і дев'ятим рядами партеру на прем'єрах в оперному театрі, потім того ж вечора—у фешенебельному ресторані Сарді. Анжела завжди з'являлася в супроводі якихось модних акторів, і на її файв'оклоки нерідко збирався весь вищий артистичний світ.
Але ті часи давно минули. Інші, молодші, пружніші сідниці гніздилися тепер у м'яких кріслах нью-йоркських театрів, свіжіші, вродливіші обличчя віддзеркалювалися в кришталевих люстрах ресторанів, дзвінкіший сміх лунав до самого ранку під стелями фешенебельних салонів. Великий життєвий досвід підказував Анжелі, що в тридцять вісім років не слід виходити на ринг проти таких юних, затятих, безсердечних супротивниць.
До того ж Нью-Йорк її вже не приваблював.
Анжела вийшла заміж за Оскара перш за все тому, що їй набридли вічні пиятики та марнота ресторанного товариства. Вона хотіла знайти собі чоловіка — сильного, працьовитого, дбайливого, чесного чоловіка — жити з ним у провінціальному особняку і бути його провінціальною дружиною. Оскар, безперечно, був підходящою людиною, і незабаром їй пощастило заманити його в особняк, але тут з'явилось телебачення і витягло його з провінції, поклавши кінець солодким мріям Анжели про щасливе сімейне життя.
Проте мрії не вмерли. Анжела ще й зараз хотіла бути дружиною — цілодобовою дружиною з цілодобовим чоловіком. Але де його в біса шукати? В Нью-Йорку? Марно — вилов там надто мізерний, а конкуренток — хоч греблю гати. І, звичайно, не в Патнем-Лендінгу, де холостяки трапляються ще рідше, ніж єдинороги.
Щоправда, в Патнем-Лендінгу скільки завгодно жонатих, і на думку Анжелі не раз спадала пустотлива ідея підчепити кого-небудь із погано прив'язаних чоловіків. Проте вона завжди утримувалась від спокуси. Це було б не по-добросусідському, казала вона собі.
Але цього вечора, сидячи в м'якому вигідному кріслі посеред розкішно оздобленої кипарисовим деревом вітальні, дивлячись крізь широке вікно на два акри присадибного газону, мрійно посмоктуючи другу чарку шотландського віскі, Анжела раптом почала сумніватися в правильності своєї етики.
Ось тут живе вона, жінка з великим непочатим запасом подружньої ніжності. А зовсім поруч мордуються десятки нещасних невдоволених чоловіків, які вже встигли переконатись у неповноцінності, грубості і навіть ворожості своїх дружин. Що мало стати найвищим обов'язком Анжели за цих обставин? Залишатися осторонь і байдуже споглядати, як страждають безвинні люди? Чи, може, навпаки, вибрати найгіднішого, пригорнути його до своїх грудей, стати його ніжною дружиною, дбайливою помічницею, вірним товаришем, провідною зіркою і всім тим, чого йому досі так гостро бракувало?
Анжела встала і пройшлась по кімнаті. Вона вперше поглянула на речі з цього боку, і картина змінилась. Якщо ти береш чийогось чоловіка — чийогось невдоволеного чоловіка! — то це зовсім не крадіжка. Це емансипація! Те ж саме, заради чого прийняв страшні муки і віддав своє життя благородний Джон Браун. Анжела радісно посміхнулась, уявивши себе в ролі безсмертного поборника свободи і справедливості. "Справді, коли вдуматись, аналогія, цілком законна, — міркувала вона, все вище підводячи голову. — Хіба ж це не боротьба проти ганебного рабства? Хіба ж вона не прагне знайти поневолену людину і зірвати з неї кайдани? Прагне! Саме це вона й готова зробити — визволити бідного невільника, розбити його пута, скинути ярмо з його пліч, загоїти його рани і скерувати його боязкі кроки по широкій Дорозі Свободи!"
Вдоволена з того, що робитиме боже діло, Анжела перейшла до деталей. Хто в Патнем-Лендінгу потребував визволення? Найближчим сусідом-невільником був Віллард Бошам, який мешкав за чверть милі вниз по дорозі. Вілларда вже давно уярмила його дружина, голосиста Лора, двометрова козир-молодиця пудів на шість вагою, сповнена по саме тім'я кипучою енергією. Цю енергію вона витрачала, головним чином, на організацію аматорських театральних вистав. Зараз Лора розучувала "Сон полонених" у протестантській церкві, "Діббука" в синагозі, "Кохану Руф" у середній школі імені Вебстера, "Поцілунок Попелюшки" в початковій школі імені Натана Хейла і водночас провадила підготовку до вистави четвертого липня народної драми про висадку червономундирників на Баранячому узбережжі. Щоб рекрутувати акторів для своїх вистав, Лора з ранку до вечора металася по Патнем-Лендінгу; із спритністю бувалого гангстера пера вона вривалася в квартири і кабінети, хапала за комір незнайомих людей, безцеремонно плескала їх по спині, відхиляючи будь-які скарги та заперечення, і силою тягла на репетицію. Віллард, на три голови нижчий за неї, який до того ж був завжди під рукою, мусив, звичайно, брати участь у всіх її спектаклях. Востаннє Анжела бачила його у надвірній виставі "Сон в літню ніч", і від цієї згадки в неї раптом стиснулося серце. Одягнутий в коротеньку грецьку туніку, бідний Віллард цілий день дріботів по зеленому лугу, кумедно вимахував дерев'яним мечем і тремтячи від крижаного березневого вітру, тонким голосом вигукував, що він — Оберон, король ельфів.
"Так, — подумала Анжела, — Вілларду конче необхідна емансипація". Але згодом вона змінила свою думку і перейшла до іншої кандидатури. Кінець кінцем, Віллардові вже стукнуло шістдесят, і хтозна, в якому стані його серце після всіх цих аматорських спектаклів. Не варто визволяти раба лише для того, щоб він трупом упав до твоїх ніг.
Думки Анжели полинули до Девіда Коулмена, художника-карикатуриста, малюнки якого з серії "Товстий та тонкий" друкувалися день у день в двохстах десяти газетах. Це був молодий, гарний, сильний чоловік, явно невдоволений своїм подружнім життям. Таке враження складалося у кожного, хто хоч раз чув його промову про якір. У цій промові, яку Девід завжди виголошував під п'яну руч, він висував цікаву тезу про те, що його дружина — це якір, а сам він — корабель, чи, точніше, двощогловий бриг. Був час, коли він безстрашно борознив океани, не дотримуючись жодного маршруту, орієнтуючись лише по зірках. Потім одружився. Жінка з її невситимою потребою розкошів — як триразове харчування і чиста постіль — примусила його облишити малювання прекрасних правдивих картин (недарма їх ніхто не купував) і опошлити талант, зробивши з нього знаряддя заробітків. Інакше кажучи, бриг був поставлений на якір, який пришвартував його до мулких берегів добробуту. Потім з'явилися додаткові якорі — діти, будинок, машина, меблі, служниця, кухарка, садівник — і ось, зрадивши свій талант, забруднивши душу, він загруз у тихій заводі достатку, замість того, щоб умерти голодною смертю, як це личить справжньому митцеві.
Ні, зітхнула Анжела, відхиляючи Девіда Коулмена. Люди, які ходять у вельветових блузах, не повинні бити себе в груди, Далі вона згадала Генрі Стейнберга. Генрі був цілком вдоволеним чоловіком до того фатального дня, коли ощенилася жінчина велика ряба сука датського дога. І хоч у кожному номері "Нью-Йорк Таймса" та "Патнем-Лендінзького Тижневика" оголошувався продаж одинадцяти цуценят, до Стейнбергів за чотири місяці не навідався жодний покупець. Дім Генрі перетворився на псарню з цілою зграєю здоровезних, опецькуватих, рябих, незграбних щенят, які щодня пожирали по пуду м'яса, перекидали коштовні вази, гризли й дряпали дорогі меблі, скавучали цілісінькі ночі і смерділи так, що навіть взимку доводилось цілу добу не зачиняти вікон.
Так, Генрі був невдоволений. Але чи надовго?.. Коли б у цю мить в Патнем-Лендінгу з'явилися одинадцять збіглих божевільних і купили його датських щенят, то від невдоволення Генрі не залишилося б навіть сліду.
Анжела перебрала ще кілька імен і по черзі всіх відхилила. Один був п'яницею, другий більше любив спортивні машини, ніж жінок, третій жив на глюкозі, четвертий працював режисером на телестудії.
Дійшовши до Гаррі Беннермена, вона замислилась. Ось тут справа варта заходу. Гаррі безперечно належав до невдоволених чоловіків. За це свідчили всі ознаки — понуре обличчя, тьмяні очі, важка хода. Крім того, все місто знало, як він щовечора цмулить віскі на електричці.
Так, Гаррі був невдоволений. Тепер належало розглянути ще одне питання: чи гідний він емансипації?
Безперечно, гідний! Хіба ж він не гарний, не солідний, не розумний, не поступливий, не енергійний, не мужчина? Які можуть бути сумніви! До того ж Гаррі хороша людина, а в наш вік хороших людей не так уже й багато.
Анжела зняла рожеву телефонну трубку, але в ту ж мить поклала її на місце В ній раптом заговорило сумління, і перед очима виник образ Грейс Беннермен, лагідної скромної Грейс.
