Хлопці, наших б'ють - Шулмен Макс

Уолкер Хоксі якусь мить розглядав її, потім вирішив потиснути і знов одвернувся до склянки.

— Ви тут новачок? Правда? — спитав Гвідо.

Уолкер Хоксі зітхнув.

— Лейтенанте, — промовив він, ледве підводячи голову, — я дуже радий, що ви мовчатимете сьогодні, бо й мені не хочеться базікати з вами.

— От і домовились, правда? — сказав Гвідо, розпливаючись в широкій, чарівній посмішці.

Але посмішки у відповідь він не побачив. Гвідо ще раз уважно оглянув похмуре скам'яніле обличчя Уолкера Хоксі, його бичачу шию, короткі грубі руки, товсті пальці, орденські стрічки. По спині у нього пробіг холодок.

— Бувайте, — квапливо мовив він, подався у протилежний кінець зали, тихенько сів і замовив пляшку житнього пива.

Після кожного ковтка він крадькома позирав на Уолкера Хоксі, який застиг, схилившись над склянкою віскі, тупий, холодний, зловісний, немов крупнокаліберний снаряд.

Гвідо здригнувся.

— Не дай, боже, щоб я коли-небудь мав з ним щось спільне, — сказав він сам до себе.

На небі Хтось глузливо хихикнув.

6

Чотири циферблати на стіні кабінету Оскара Хоффа показували одну хвилину на восьму, одну хвилину на сьому, одну хвилину на шосту та одну хвилину на п'яту, що відповідало місцевому часу в Східній, Центральній, Гірській і Тихоокеанській зонах США. Чотири циферблати також показували, що, Оскар був телевізійним босом першої величини. Дрібніші адміністратори обходились одним годинником, а на периферійних межах їм навіть інколи доводилося ділити його на двох.

Не звертаючи жодної уваги на стінні годинники, Оскар рвучко закотив манжету і, глянувши на свій ручний хронометр, натиснув кнопку на столі. В ту ж мить на стіні навпроти нього ожив метровий екран, через який з блискавичною швидкістю майнув міжпланетний корабель. Іскри з його сопел поступово перетворились на вогняні літери, які утворили п'ять слів: "Пригоди Кранча Крендола — завойовника всесвіту".

Не відриваючи очей від екрана, Оскар підняв кришку великої сигарниці з червоного дерева. Його рука пірнула вниз, ухопила сигару, як орел хапає ягня, і понесла до рота. Його зуби клацнули, як пастка, і відірвали кінець сигари з дюйм довжиною. Оскар виплюнув його На персидський килим. Він чиркнув сірником по оббитому світлою шкірою столу, підніс вогник до сигари, енергійно затягся, погасив сірника і теж кинув його на килим.

Оскар був клишоногим, широкогрудим череванем з голомшивим черепом, маленькими гострими очицями, волохатими ніздрями, величезним ротом і серією кулькових авторучок у нагрудній кишені брунатного тридцятидоларового костюма. Цей антипод біржового магната з Медісон-авеню почав свою телевізійну кар'єру шістнадцятирічним юнаком, найнявшись агентом у відділ збуту однієї бульварної нью-йоркської газети. Він успішно, але повільно просувався по службі, аж поки його не помітив сам бос і не перевів у рекламний відділ. Коли газета купила радіостанцію, Оскар перейшов на радіо. Потім він працював ще на одній радіостанції, потім ще на одній і, нарешті, підіймаючись все вище й вище по службовій спіралі, зробився телевізійним адміністратором, який зараз сидів у власному кабінеті з чотирма годинниками, палив дорогу сигару і дивився, як Кранч Крендол, завойовник всесвіту, вириває марсіанську кралю з лабетів безіменного космічного чудовиська в сузір'ї Малої Ведмедиці.

На обличчі Оскара не ворухнувся жоден м'яз, аж поки не закінчилася передача. Тоді він рвучко схопив диктофон. "Увага, торгвідділ! — рявкнув він. — Назву тримають надто довго. Скоротіть на десять секунд і продайте цей час миловарному тресту... Костюмер! Більше шатів на Скарлотту! Марсіанки повинні одягатися розкішніше... Увага, постановник! Зробіть нового монстра! Цей схожий на опудало".

Раптом на столі зашипів селектор. Оскар роздратовано вдарив по ключу.

— Ну, що там?

— Містер Хеммінг все ще дожидається, — сказала секретарка.

— О, ради бога! — вишкірився Оскар.

— Він тут сидить з половини на шосту.

— Гаразд, гаразд, хай зайде.

Двері відчинилися, і в кабінет увійшов містер Хеммінг. Можливо, хтось інший на його місці розсердився б, що його примусили просидіти дві години в прийомній, але Хеммінг був агентом і, звичайно, не міг дозволити собі такої розкоші.

— Добрий вечір, містер Хоффа, — мовив він, приязно посміхаючись.

— Що вам треба? — не підіймаючи голови, запитав Оскар.

— Як вам відомо, — сказав містер Хеммінг, — я репрезентую Ланьє Мотта, який, безперечно, є одним з найвидатніших наших письменників.

— Коли він такий вже великий письменник, — відказав Оскар, — то навіщо йому телебачення?

— Ну, знаєте, — мовив трохи спантеличений містер Хеммінг, — річ не в тім, що йому потрібне телебачення...

— Якщо так, — перебив його Оскар, — то навіщо він телебаченню?

— Стривайте, містер Хоффа, — розсудливо зауважив містер Хеммінг. — Невже ви гадаєте, що телебачення не може використати лауреата двох літературних премій, одного з по-справжньому визначних письменників Америки?

— Визначних письменників! — глузливо посміхнувся Оскар. — Слухайте, друже мій, йолопи, які дивляться наші телепередачі, не знають різниці між Ернестом Хемінгуеєм і Ханцом Холлом. Що їм до визначних письменників? Вони вимагають тільки таких передач, де один хлопець топить другого в пузо, а поруч репетує дівка, у якої з-за пазухи виглядають паляниці. Або сімейних комедій, в яких уся родина гризе голову старому дурному батькові. Або медичних дослідів, де людей садовлять у ізольовані кабіни і показують, як у них закупорюються вени... Визначні письменники! Ви знаєте, що трапилось, коли НРК спробувала всунуту у свої недільні телепередачі твори визначних письменників? П'єси Роберта Шервуда, Торнтона Уайлдера, Ференца Молнара? Здавалося б, куди більше?.. А що з того вийшло? Першого ж вечора сорок мільйонів глядачів трохи не поламали своїх телевізорів, перемикаючись на оперетку "Зоряний прапор" Еда Суллівана.

Знову загув селектор. Оскар натиснув ключ.

— Ну, якого ще там дідька? — розлючено гаркнув він.

— Містер Векслер дзвонить з режисерської, — сказала секретарка.

Шаленіючи від гніву, Оскар зняв трубку.

— Що трапилось? — вигукнув він. — Так... Так... Ні... Ні!.. Що ви за йолоп? Як можна сунути Мейфлауера в кабіну, коли там вже сидить Естер Вільямс?!

Кинувши трубку, він повернувся до містера Хеммінга.

Що ж хоче запропонувати нам ваш визначний письменник?

— П'єсу, — відповів агент. — Звичайно мій клієнт пише для театрів, але зараз він надто зайнятий, а з телестудіями завжди менше мороки...

— Інакше кажучи, на Бродвеї п'єсу не прийняли, — зауважив Оскар. — Ну, гаразд, пришліть її сюди. Я прогляну.

— Стривайте, містер Хоффа. Перш за все я хотів би домовитись з вами про одну річ. Мій клієнт дасть свою згоду на трансляцію п'єси лише при умові, що за ним залишиться право контролю торговельної реклами.

— Привіт вашій бабусі! — весело вигукнув Оскар. — Запам'ятайте, що ніхто не має права контролювати рекламу. Телебачення існує не для того, щоб когось розважати, повчати, просвіщати чи виховувати, — ні! Наша мета — допомагати фірмам збувати товари. І тут, хлопче, нічиїх вказівок ми слухатись не будемо.

— Мій клієнт хоче зовсім небагато, — благально почав містер Хеммінг. — Він не заперечує проти рекламних оголошень перед п'єсою і після неї. Але він вважає, що настрій і драматична цілісність твору порушаться, якщо його переривати торговельною рекламою посередині.

— Дурниці, — сухо відказав Оскар. — Ми щойно витратили більше двохсот тисяч доларів на вивчення глядацьких звичок. Я по горло завалений схемами та графіками, в тім числі, графіками поведінки глядачів в інтервалах між передачами. Це ті три хвилини, коли закінчується одна вистава, пропускається плівка рекламних об'яв, оголошується перерва і знову пропускається рекламна плівка до наступної вистави. Ви знаєте, що діється з аудиторією за ці паскудні три хвилини? Ми втрачаємо три чверті глядачів, ось що! Ви, може, хочете знати, куди вони щезають? Будь ласка! Двадцять чотири проценти йдуть до буфета, двадцять один — до холодильника, дев'ятнадцять — глянути, чи вкриті діти, шістнадцять — куняють, дев'ять — читають дві сторінки книжки чи журналу, сім — грають в карти, а чотири — стоять, як ідіоти, біля телевізорів і ловлять іншу станцію... Ради бога, не згадуйте мені про рекламу перед п'єсою чи після п'єси, хлопче! Рекламу треба давати саме в антрактах, поки ці йолопи ще не зірвалися з місця!

На столі знову загув селектор. Оскар плеснув рукою по ключу.

— Кого там ще принесла лиха година?

— Це місіс Хоффа, сер.

— Тут?

— Ні, сер! Вона дзвонить з Патнем-Лендінга.

— Скажіть — хай почекає!

Оскар знову глянув на агента.

— Ось які справи, чоловіче добрий! Нічого не вдієш — бізнес є бізнес.

— Я поговорю з моїм клієнтом, — мовив містер Хеммінг, — але боюсь, що відповідь буде негативна.

— Нічого, переживемо і це, — сказав Оскар. — На добраніч!

Агент подався спробувати щастя в іншому місці, у меншого боса, а Оскар взяв трубку, щоб поговорити з дружиною.

— Анжела? Чого тобі?.. Як це, чому я не вдома? Сьогодні ввечері я лечу в Голлівуд, хіба я тобі не казав?.. Ну, гаразд, я просто забув!.. Звичайно, я мушу летіти. Ці ідіоти з каліфорнійської філії завтра поставлять "Царя Едіпа", якщо я їх вчасно не зупиню. Завжди якась сволота намагається впорснути культуру в ефір... Ні, ні, це невідкладна справа... На біса мені ваші паршиві збори в Патнем-Лендінгу?.. Хіба ти не можеш піти без мене?.. О'кей, крихітко, побачимось за кілька днів... Ні, не знаю, коли саме. Ось тільки вижену десяток-другий цих дипломованих бовдурів, які підривають основи промисловості... Гаразд, Анжело! На все добре!

Анжела Хоффа з серцем грюкнула трубкою об рожевий телефон, прошепотіла круте слівце, підійшла до серванта, націдила собі повну чарку віскі і одним духом осушила її до дна. Потім сіла в крісло, розтулила кулаки і свідомим зусиллям волі почала вгамовувати гнів, що клекотів у її серці. "Коли ти сердишся, в тебе біля рота набігають зморшки, — мовила вона сама до себе, — а зморшок біля рота у тебе вже й так задосить".

І справді, біля рота, та й під очима в неї вже залягло тонке павутиння зморшок, хоч і не в такій кількості, щоб перед ними спасував Всеамериканський інститут краси.