Хлопці, наших б'ють - Шулмен Макс
Пухкенька.
Гвідо запросив Меггі на танець. Ведучи її по залу, дивлячись у її звабливо-сяйні очі на вродливому обличчі, відчуваючи в руках її чесну вагу, хлопець зненацька закохався. Це було не більш приємно, ніж несподіваний удар під дихало. Йому раптом сперло дух, в голові запаморочилось, у вухах задзвеніло, в роті пересохло, коліна задрижали, як камертон. З ідіотською посмішкою, нездатний промовити жодного слова, він протанцював з нею весь вечір, а коли клуб закрився, швиденько повів дівчину до своєї машини.
Тут, нарешті, Гвідо відчув себе господарем становища, і поступово до нього почала повертатись самовпевненість. Порушуючи всі правила руху, він вивіз Меггі за межі городка, вилетів на залитий місячним сяйвом пагорок і, заглушивши мотор, спритно підсунувся до неї.
— Ні, — сказала вона.
— Чому? — прошепотів він.
— Слухай, — мовила Меггі, — я нормальна дівчина з нормальними інстинктами, а ти дуже симпатичний хлопець.
— Ну й прекрасно! — вигукнув Гвідо, переходячи в рукопашну.
Вона спокійно відбила напад.
— Ні.
— Меггі, — заговорив він зворушливим голосом, — коли ти думаєш, що це просто так, то помиляєшся. Я не зовсім розумію, що зі мною сталось, та зараз я сам не свій.
— Ти мені теж подобаєшся, — просто відповіла вона, — але я дуже зайнята.
— Чим?
— Дітьми,
— Який жах! — скрикнув Гвідо. — Скільки ж їх у тебе?
Меггі засміялась. Серце у Гвідо лунко застукотіло.
— Це чужі діти, — сказала вона. — Я вчителька... Тобто я стану вчителькою в червні, коли одержу диплом. А зараз я на педпрактиці в місцевій школі, у другому класі.
— Розумію, — пробелькотів Гвідо, але тут же виправився. — Ні, не розумію. При чому тут твоя педагогічна практика?
— Просто, для тебе я не матиму часу, от і все. Я повинна складати конспекти.
— Для другокласників? — спитав Гвідо, недовірливо зиркнувши на неї.
— Гвідо, хіба ти знаєш, що значить були вчителем!
— Навчати дітей, — висловив здогад Гвідо.
— Не так, як ти це розумієш. Це не значить забивати їхні голівки читанням, письмом та арифметикою. Покликання вчителя — ні, його священний обов'язок, — це лікувати травми, що їх діти дістають удома.
Її запал трохи здивував Гвідо — схоже, що у дівчини справді вогняна вдача. Але в який бік скеровується цей вогонь?
— Я не зовсім розумію, — промовив він.
— Ти любиш дітей?
— Як можна їх не любити?!
— Отож-то! Як можна не любити цих лагідних, безневинних, довірливих, відданих маляток, які мають повне право на щасливе життя? Але чому, чому вони такі нещасні?
— Ну, такий уже світ пішов...
— Так, але чому?
— Війни, голод, водневі бомби...
— Ні, Гвідо, зовсім не те. Головне лихо в сучасному світі — це емоційна невпевненість. Як ми можемо сподіватись розв'язати наші політичні та економічні проблеми, коли всі діти зростають з глибоким душевним розладом?
— Справді?
— Звичайно! Візьмемо хоч мене чи тебе.
— Та...
— І не тільки ми з тобою. Всі інші теж.
— Та...
— Ти гадаєш, що душевний розлад — природна річ?
— Та...
— Аж ніяк! Це найнеприродніша річ у світі. Коли ми народились, ні в тебе, ні в мене не було жодних острахів, жодної емоційної невпевненості. Звідки ж вони у нас з'явились?
— Та...
— Від батьків! — вигукнула вона, штурхаючи його пальцем під ребра. — Від наших темних і лихих батьків!
— Е, ні! — мужньо заперечив Гвідо, — Не знаю, які в тебе батьки, а мої старі—це пара ангелів.
— Так, так, — мовила Меггі з глузливою посмішкою. — Коли міряти їх на твою мірку, то в мене теж чудові батьки. Вони вигодували мене, одягли, послали до коледжу...
— За що ж ти їх так паплюжиш?
— За те, що вони сповнили мою душу невпевненістю!
— Я цього в тобі не помітив, — щиро признався Гвідо.
— Не помітив?! То чому ж у мене й зараз ночами бувають страшні сни? Чому я жахаюсь ужів? Чому я не вмію плавати? Чому я й досі боюся клістира?
Меггі, — простогнав він.
— Хіба ж ти не розумієш, Гвідо? Я народилась без цих острахів. Вони з явились у мене пізніше.
— Ти народилась також без зубів, — зауважив хлопець.
— Це зовсім інша річ. Зуби прорізались у мене природно. Острахи ж мені нав язали батьки. Через свої приховані людиновбивчі інстинкти вони зробили мене духовною калікою.
— Слухай, Меггі, — серйозно промовив Гвідо, — годі тобі вже нападати на батьків. їй-бо, це нечесно.
— Нечесно? — виснула Меггі. — Епоха чеснот скінчилася! Зараз нам потрібні дії — негайні дії! Програма масового лікування і перевиховання батьків! Психіатричні клініки в кожному населеному пункті Америки!
— Правильно, — мовив Гвідо. — А тепер їдьмо вечеряти.
— Але потрібні цілі роки, щоб здійснити програму лікування батьків, — не слухаючи його, провадила своє Меггі. — Тим часом належить негайно лікувати дітей від згубного впливу родини. Це священний обов'язок кожного вчителя!
— Ти завжди говориш тільки про це? — стурбовано запитав Гвідо. — Завжди про батьків та дітей?
— А хіба ж на світі є щось важливіше? — обурилась Меггі. — Чи відомо тобі, що у США, в цій так званій країні просвіченої демократії, ще й сьогодні, в двадцятому віці, є батьки, які не зупиняються перед фізичним покаранням своїх дітей?
— Ще б пак!
— А тепер скажи мені — чому? З якої причини дорослі, повнолітні люди тілесно карають своїх малят?
— Є кілька причин, — хихикнувши, почав згадувати Гвідо: — а) за те, що ти вибив шибку; б) за те, що плигнув на кішку; в) за те, що вкрав цукерку в кондитерській у Вулворта; г) за те, що пропалив завіску; д) за те, що випив вино для причастя...
Меггі шалено затрясла золотистим волоссям.
— Це все не причини, а приводи. Є лише одна причина, з якої батько б'є дитину, лише одна — це глибока підсвідома людиновбивча ненависть батька до своєї дитини!
— Он воно що! — холодно посміхнувся Гвідо і завів машину.
— Ти хочеш одвезти мене додому? — спитала Меггі.
— Якнайшвидше.
— Зітхнувши, вона кивнула головою.
— Завжди так. Та дарма. Все одно я не маю часу для побачень. Мені потрібна кожна хвилина для того, щоб довести моїм маляткам, що у світі є любов, а не тільки страхи та погрози. Любов! Терпіння! Добрість! Розуміння!
— Щасти, боже!
Він довіз Меггі до жіночого гуртожитку, попрощався і за десять хвилин уже лежав на своїй койці з цікавою книгою в руках.
— Здихався, слава богу, — мовив він сам до себе.
— А шкода, що в неї не всі дома, — сказав він перегодом. — Все-таки вона гарна дівчина. Самі очі чого варті! А зуби? В кого ще ти бачив такі? Перли! Така жінка за все життя не витратить ані цента на зубного лікаря.
— А фігура! — промовив він трохи згодом. — Невже ти думаєш, що на таку можна натрапити кожного дня? Дзуськи, голубе! Така фігура зустрічається раз у житті, та й то коли пощастить. Mamma mia, яка фігура!
Під ранок він звернувся до себе з такою промовою:
— Вона любить розводити теревені про малят. Ну й що? Просто дівчина зайве натрудила мозок через ту психологію. Минеться... А взагалі це тільки робить їй честь! Вона справді любить дітей. Через них вона й з'їхала з глузду. Зате яке в неї велике, чуйне серце! Де ти бачив щось подібне — такі очі, такі зуби, така фігура та ще й на додачу таке велике, чуйне серце! Невже ця знахідка вислизне з твоїх рук?
Знахідка залишилась у його руках. Після трьох тижнів настирливого й умілого залицяння Гвідо міг святкувати перемогу.
Звичайно, йому довелося брехати. Він змушений був, не моргнувши оком, присягнути Меггі, що докорінно переглянув свої погляди на дитячу психіку і зараз цілком згоден з нею. Після цього все пішло, як по маслу.
Протягом останнього семестру Гвідо був найщасливішим з людей. Щоправда, в їхніх взаєминах іноді наставали перебої — як правило, тоді, коли Меггі одержувала черговий психо-педіатричний бюлетень і дізнавалась, що астма — це результат плачу в дитинстві, що двадцятирічний злочинець Лепке Бугалтер не зарізав би своїх батьків, коли б вони не лупцювали його за звичку дзюрити в штанці десять років тому. В такі дні Меггі горіла від збудження і годинами могла просторікати про превентивну поведінку, про егофункцію, про органічну мову, про травми при народженні, в той час як Гвідо мовчки слухав, напустивши на себе серйозність, і крадькома позіхав за її спиною.
Але такі семінари траплялись не часто. Більшість часу Гвідо й Меггі проводили так, як і всі інші закохані — ходили в кіно, на танці, на пляж, виїздили за місто, а вечорами стискали одне одного в гарячих млосних обіймах.
У червні кожен з них дістав по пергаментному аркушу і по блискучій прикрасі з дешевого металу. Обом видали дипломи. Меггі одержала обручку, а Гвідо — відзнаки молодшого лейтенанта.
Потім вони вирішили поїхати одне до одного в гості і показатися старим. Батьки Меггі жили в маленькому виселку на північно-західній окраїні штату. Містер Ларкін, жвавий черевань, був власником невеличкої ферми, а огрядна добродушна місіс Ларкін належала до господинь, що їдять лише той хліб, який самі спекли. Місіс Ларкін заплакала і поцілувала Гвідо, а містер Ларкін теж пустив сльозу, повів зятя в гараж і тихенько розпив з ним чвертку віскі, яка була завбачливо схована під бензобаком. "Коли в цих людей є приховані людиновбивчі інстинкти, — подумав Гвідо, — то я вже, мабуть, природжений людожер".
Провівши два безжурні дні у Ларкінів, Гвідо одвіз Меггі на оглядини в Патнем-Лендінг і познайомив з батьком Вітторіо, матір'ю Серафіною, сестрами Анною й Терезою та братами Літом, Бруно, Домініком і Карменом. Досвідченим оком неаполітанця батько зміряв пишні контури своєї майбутньої невістки і сказав, що він радий за сина. Сестри подарували їй свої мережива. Брати переморгувались, обмінюючись двозначними жартами. А мати приготувала стільки горохового пюре, що його вистачило б на все військо Гарібальді. Всі голосили, як навіжені.
Через три дні сльози полилися ще рясніше: Гвідо одержав наказ про зачислення на військову службу. Обмінявшись гарячими клятвами та мокрими солоними поцілунками, молодята востаннє обнялись і попрощались. Наречена поїхала додому, щоб хоч трохи просушити очі та проглянути запрошення на вчительську роботу, а жених пішов захищати вітчизну.
Оскільки Гвідо закінчив коледж, маючи "відмінно" з комерції і "посередньо" з іспанської мови, військове командування, природно, вирішило послати його на курси ракетної зброї. Він прибув у обпалений пекучим техаським сонцем форт Блаженство, що самотньо причаївся серед безводної пустині за кілька миль від мексіканського кордону.