Роман про Трістана та Ізольду - Невідомий Автор

Трістан просив сказати вам, що він заховається на той час при дорозі, у терновому кущі. Він благає вас мати жаль до нього.

— Я вже сказала: ні башти, ні мури, ні королівський гнів не перешкодять мені вволити волю мого милого. Третього дня, коли весь двір готувався від'їхати з Тінтажеля, Трістан, Горвеналь, Кагерден і його конюший наділи панцери, взяли мечі й щити і потаємними стежками подалися до призначеного місця. Дві дороги в гаю вели до Білого Поля: одна вигідна, добре уторована — нею якраз мали проїхати король та королева зо своїм почтом,— а друга камениста та безлюдна.

Трістан і Кагерден залишили на цій от другій своїх конюших, що малися чекати на їх, доглядаючи коні та щити, а самі затаїлися в чагарнику. Перед кущами, на дорозі, Трістан поклав ліщиновий прут, обвитий гілкою козячого листу. Аж от і поїжджани зближаються. Попереду Марків загін військовий. Додержуючи гарного ладу, їдуть фур'єри та маршалки, кухарі та кравчі, капелани, псарі з хортами та гончими, сокольники з птицями на лівій руці, а далі доїжджачі, а ще далі рицарі та барони; їдуть вони поволі, вишикувавшись парами, і любо дивитися й на них, розкішно вдягнених, і на їхні коні, прикрашені оксамитом, золотом та сріблом. Поряд усіх проїхав король Марк, і Кагерден зачудувався, бачивши його ближніх людей,— двох праворуч [148] і двох ліворуч,— убраних з Голови До ніг у золото та пурпур.

Аж ось і королевин поїзд. Пралі та покоївки попереду, а за ними жінки й дочки баронів і герцогів. Вони їдуть одна по одній, поруч кожної молодий рицар. Нарешті зблизився кінь, а на ньому така красуня, якої Кагерден зроду не бачив: обличчя і стан прекрасні у неї, брови чудово окреслені, очі дивляться й сміються, зуби дрібненькі, на ній одежа із червоного оксамиту, тоненька золота стрічка, оздоблена самоцвітами, прикрашає ЇЇ ясне чоло.

— Це королева? — пошепки питає Кагерден.

— Королева? — відповідає Трістан.— Ні, це служниця ЇЇ Камілла.

Тоді під'їздить на сірому огирі друга панна, біліша за лютневий сніг, рум'яніша за троянду, світлі очі її грають і переливаються, як одбита в воді зірка.

— Бачу, бачу! Це королева! — каже Кагерден.

— Та ні,— одвітує Трістан.— Це Бранжієна Вірна.

Аж раптом уся дорога освітилася, ніби крізь листя великих дерев зненацька блиснуло сонячне проміння,— і появилася Ізольда Злотокоса.

Герцог Андре — побий його, сило господня! — їхав їй по праву руку.

Тоді з тернових кущів почулися співи жайворонків та очеретянок, що Трістан виливав у них усю свою ніжність. Королева догадалася, що це її милий подає голос. Вона помітила на шляху ліщиновий прут, тісно оповитий лозиною козячого листу(24), і подумала в своєму серці: "Так от і ми, [149] мій коханий: ні ти без мене, ні я без тебе". Вона спинила свого коня, зіскочила з нього і підійшла до інохідця, що віз на собі обсипану самоцвітами клітку, де на пурпуровім килимі лежав песик Пті-Крю. Взявши песика на руки, Ізольда ніжно гладить та пестить його, горностаєвою мантією обвиває. Потім, поклавши собачку на місце, вона повернулася до тернових кущів і голосно заговорила:

— Лісові пташки, ви, що звеселили мене своїм щебетанням! Запрошую вас до себе в гостину. Король Марк поїде до Білого Поля, а я заночую сьогодні в моєму замку Сен-Любен. Пташки, проведіть мене туди, я щедро винагороджу вас, як славних менестрелів (25).

Трістан, чуючи це, зрадувався. Але лукавий Андре вже щось примітив і занепокоївся. Він підсадив королеву на коня, і поїзд рушив далі.

Послухайте ж тепер про лиху пригоду. Саме тоді, як король із почтом прямував до Білого Поля, на тій дорозі, де Горвеналь та Кагерденів стайничий гляділи коні своїх панів, з'явився озброєний рицар, на ім'я Блегері. Він здалека впізнав Горвеналя та Трістанів щит. "Що ж це? — подумав він— Це Горвеналь, а той другий — певна річ, Трістан". Він пустив свого коня просто їх, вигукуючи:

— Трістане!

Але обидва конюші повернули своїх огирів і кинулися втікати. Блегері — за ними, та знай гукає:

— Трістане! Спинися, згадай про свою одважність! [150]

Але стайничі й не оглянулись на те. Тоді Блегері крикнув:

— Трістане, спинися, згадай про Ізольду Біляву! Тричі заклинав він утікачів іменем Ізольди Білявої. Та дарма: вони зникли в далечині, і Блегері зміг догнати і взяти собі за здобич лише одного коня. Він прибув до замку Сен-Любен якраз тоді, коли королева допіру там розташувалась. Заставши її саму, він сказав їй:

— Королево, Трістан тут. Я бачив його на закинутій дорозі, що йде до Тінтажеля. Він утік. Тричі гукав я йому, щоб спинився, заклинав іменем Ізольди Білявої, але страх узяв його, він не насмілився мене підождати.

— Славний рицарю, неправдиві й безумні речі ви кажете: звідкіля Трістанові узятись у цій країні? А коли б він тут був, то хіба втікав би од вас? Хіба він не спинився б, чуючи моє ім'я?

— А проте я його бачив, королево, он і один із його коней, пишно прибраний, там, на дворі.

Тут примітив Блегері, що Ізольда має на нього велике пересердя. Сумно йому стало, бо він любив щиро й Трістана і королеву. Він пішов од неї, каючися в тому, що сказав. Тим часом Ізольда заплакала, кажучи:

— Нещасна я! Надто довго я живу, бо дожила, що Трістан сміється з мене і зневажає мене. Колись, якби його заклясти моїм іменем, хіба був той ворог, проти якого він не став би на бій?— він, мужній рицар; отже, коли утік він од Блегері, коли не спинився на ім'я своєї милої — о! певне ж, його серце належить тепер тій, другій Ізольді. То [151] навіщо ж було йому вертатись? Він зрадив мене, а тепер хоче ще взяти мене на глум. Чи не досить із нього моїх колишніх мук? Хай же вертається, сам критий ганьбою, до своєї Ізольди Білорукої!

Вона покликала Перініса Вірного і оповіла йому про те, що сказав Блегері, додавши:

— Друже, найди Трістана на покинутій дорозі, яка йде від Тінтажеля до Сен-Любена; найшовши, скажи йому, що я не вітаю його, і нехай він не насмілюється до мене підходити, бо я звелю своїм слугам його прогнати!

Перініс рушив у дорогу і шукав доти, доки найшов Трістана й Кагердена. Він переказав їм слова королеви.

— Брате,— скрикнув Трістан,— що це ти кажеш? Як би я міг утікати од Блегері? Адже ж — ти бачиш — при нас немає навіть наших коней. Горвеналь глядів їх, ми не найшли його на визначеному місці — і досі шукаємо. Саме на цю хвилину нахопилися Горвеналь та Кагерденів конюший. Вони розказали про свою пригоду.

— Перінісе, милий та любий мій друже,— мовив Трістан,— вернись мерщій до своєї пані... Перекажи, що я шлю їй привіт і любов, що я не зламав кохання, яке повинен мати до неї, що вона дорожча мені над усіх жінок на світі, перекажи їй, щоб прислала тебе до мене з ласкавим словом. Я чекатиму, доки ти не вернешся.

Отож Перініс пішов до королеви і розповів їй, що бачив і що чув. Та вона не повірила тому.

— Перінісе,— сказала вона,— ти був для мене вірний та [152] щирий, і мій батько призначив тебе, ще маленького, слугувати мені. Але Трістан-чарівник затуманив тебе своїми вигадками та подарунками. І ти — і ти теж мене зрадив! Іди ж від мене геть! Перініс упав перед нею навколішки:

— Жорстокі слова чую я, королево. Ніколи ще не було мені в житті так прикро. Та менше з тим — не про мене тут ходиться! Гірко мені за вас, королево, гірко, що зневажаєте ви пана мого Трістана... Ви будете в цьому каятись, та запізно!

— Геть! Я не вірю тобі! І ти, вірний Перінісе, і ти мене зрадив!

Трістан довго дожидав Перініса з ласкавим словом од королеви. Та Перініс не прибув.

Уранці Трістан зодягся у великий подраний плащ. Він подекуди розмалював своє обличчя циноброю та горіховою шкаралущею, щоб скидатись на прокаженого, і взяв у руки дерев'яну мисочку збирати милостиню та торохкавку, з якими звичайно ходять прокажені .

Прийшовши на сенлюбенські вулиці, він почав зміненим голосом просити у всіх перехожих... Та чи зустріне ж він тут королеву? От вона виходить, нарешті, із замку. Бран-жієна та придворне жіноцтво, слуги та охоронці йдуть біля неї. Вона простує до церкви. Прокажений наздоганяє слуг, торохкавка його тріщить, а сам він скиглить жалібним голосом: [153]

— Королево, подайте мені хоч що-небудь. Ви не знаєте, яка в мене тяжка скрута.

Ізольда пізнала його по прекрасному його тілу, по рицарській постаті. Вона вся затремтіла, та проте й оком не повела в його бік. Прокажений благає її, аж жалко слухати; він мало не повзе слідом за нею:

— Королево, не гнівайтеся, що я смію до вас наближатись; згляньтесь надо мною, я на це заслуговую.

Та королева віддає наказ своїм слугам та охоронцям:

— Проженіть геть цього прокаженого.

Слуги штовхають його, б'ють. Він опирається й кричить:

— Королево, змилосердьтесь!

Тоді Ізольда голосно засміялась. Сміх її дзвенів іще й тоді, як вона увіходила в церкву. Почувши той сміх, прокажений відійшов. Королева ступила кілька кроків по церкві, потім раптом руки й ноги їй отерпли; вона впала навколішки, голова її поникла до землі, руки розп'ялися хрестом. Того самого дня Трістан — од горя ніби обезумілий — попрощався з Дінасом, і корабель його відплив до Бретані. Шкода й казати! Королева незабаром гірко пожалкувала. Довідавшись од Дінаса із Лідана, в якій печалі од'їхав Трістан, вона повірила оповіданню Перініса, що Трістан не втікав од Блегері, заклятий її ім'ям, і збагнула, що вчинила зле, його прогнавши.

"Як!— думала вона.— Я прогнала тебе, Трістане, тебе, мій єдиний! Тепер ти мене ненавидиш, і ніколи я вже тебе не [154] побачу. Ти навіть не дізнаєшся повік, як я каюсь у своєму вчинку, на яку кару ладна сама себе віддати, щоб хоч трохи спокутувати свою вину".

З цього дня, щоб покарати себе за нерозважність та безумство, Ізольда надягла під одежу на тіло волосяницю.

18.Трістан-юродивий

Знову побачив Трістан бретанську землю, Карге, герцога Гоеля і жінку свою Ізольду Білоруку. Всі його радісно зустрічали,-та що з того? Ізольда Злотокоса його прогнала. Довго нудьгував і тужив він за нею,— і наважився ще хоч раз її побачити, хоч би й сказала вона знову своїм слугам і пахолкам ганебно побити його. В розлуці з нею він почував, як надходить до нього смерть. Та краще вмерти відразу, аніж поволі, день по дню. Хто живе в ненастанній печалі-той між людьми як мрець. Трістан бажає і прагне смерті; але нехай же хоч довідається королева, що він умирає з любові до неї; як вона це знатиме — він умре спокійніше.

Він вирушив із Карге, не признавшись нікому: ні рідним, ні друзям, ні навіть побратимові своєму Кагердену.