Роман про Трістана та Ізольду - Невідомий Автор

Ти одна про це дізналась, красуне; забула тепер?

— Ні! — відповіла Бранжієна і, стурбована, побігла знову до королеви в світлицю.

Та безумець кинувся за нею, кричачи:

— Пожалій мене!

Він увіходить, бачить Ізольду, хоче обняти її, притиснути до грудей; але вона, охоплена стидом, укрита холодним потом, швидко відхиляється назад, уникає його. Бачивши це, Трістан затремтів од сорому та гніву, одступив до дверей і сказав своїм усе зміненим голосом:

— Правда, я надто довго жив, бо діждався дня, коли Ізольда мене жене від себе, не сподобляє любити, зневажає. О Ізольдо, хто палко кохає, той пізно забуває. Ізоль-до, любо глянути на струмінь, що грає головними та повними водами; та висохне він — і вже не вартий нічого. Так само й запізнена любов.

Ізольда у відповідь:

— Брате, я дивлюсь на тебе, я вагаюсь, я дрижу, не знаю, не пізнаю Трістана.

— Королево Ізольдо, я Трістан, той, хто так тебе любив. Чи пам'ятаєш карлика, що насипав борошна між нашими [165] ліжками? Пам'ятаєш, як я плигнув тоді і як кров полилась із моєї рани? Пам'ятаєш мій дарунок — песика Пті-Крю з чарівним брязкальцем? І добре вистругані трісочки, що я кидав їх у струмок?

Ізольда дивиться на нього, зітхає, не знає, що й казати, вірити їй чи не вірити, бачить добре, що йому все відоме, але гадає, що безумно було б повірити, ніби це Трістан. А Трістан далі:

— Ясна королево, я добре розумію, що ви од мене од-сахнулись, і винувачу вас за зраду. А проте ж я зазнав, красуне, днів, коли ви щиро любили мене. Це було в темному лісі, під наметом із листя. А пригадуєте той день, як я подарував вам славного свого пса Гюсдена? О, цей-то мене любив завжди, для мене покинув би він Ізольду Біляву. Де він? Що ви з ним зробили? Він принаймні пізнав би мене.

— Він би вас пізнав? Бредня! Відколи Трістан од'їхав, Гюсден лежить у своїй конурі і кидається на кожного, хто надійде. Бранжієно, приведи його сюди.

Бранжієна привела.

— Іди сюди, Гюсдене! — каже Трістан— Ти був мій, я знову беру тебе до себе.

Як почув Гюсден його голос, він вирвався од Бранжієни, що держала його на мотузці, підбіг до свойого хазяїна і почав качатись біля його ніг, лизати йому руки, гавкати на радощах.

— Гюсдене! — гукнув юродивий.— Благословен хай буде той час, що я потратив, тебе вигодовуючи: ти краще стрів мене, ніж та, кого я так любив! Вона не хоче мене пізнати: [166] чи ж пізнає вона цього персня, котрого подарувала мені колись, плачучи та цілуючи мене, в день розставання? Я ніколи не розлучався з цим персником із зеленого яспи-су, не раз поливав я його сльозами. Ізольда бачить персня. Вона розкриває руки для обіймів:

— Ось я! Візьми мене, Трістане!

Тоді Трістан сказав, уже не відміняючи голос:

— Мила, як могла ти так довго мене не пізнавати, довше, аніж цей пес? Що такого в персні? Чи ж ти не розумієш, що солодше було б для мене, якби ти мене пізнала по моїх згадках про колишню нашу любов? Що там мій голос? Ти мала б чути голос мойого серця.

— Друже,-відказує Ізольда,-може, почула я його й раніше, ніж тобі здається; та навколо нас — лукавство і підступництво! Хіба могла я, як цей пес, дати волю своєму серцю, коли за те могли тебе вбити у мене на очах? Я берегла і себе й тебе. Ні твої нагади про колишнє, ні твій голос, ні цей навіть перстень мене не впевняють: все це, може, зле навождення од якогось чарівника. Проте я корюся, побачивши цього персня, бо заприсяглася, що скоро його побачу, то, хоч би це принесло мені смерть, вволю твоє бажання, чи мудре воно буде, чи безумне. Мудро це чи безумно, але от я, Трістане! Візьми мене!

Вона впала, зомлівши, на груди своєму коханцеві. Коли вона опритомніла, Трістан держав її в обіймах, цілував їй очі й обличчя. Так він увійшов з нею під полог. Щоб мати з кого покепкувати, слуги дали юродивому притулок, як собаці, під замковими сходам. Він покірливо терпів їхнє знущання та їхні стусани, бо іноді, прибравши [167] справжнього свойого вигляду та вроди, виходив крадькома із свойого вбогого житла в королевині покої. Та минуло кілька днів, і дві служниці щось запримітили; вони сповістили про це Андре, і той послав до жіночих покоїв трьох добре озброєних підглядачів. Трістан хотів увійти в двері, а вони закричали:

— Назад, дурню! Іди собі на свою солому!

— А чому б мені,— відповів юродивий,— не піти цього вечора цілувати та милувати королеву? Хіба вам не відомо, що вона любить і виглядає мене?

Трістан замахнувся палицею, вони злякались і дали йому ввійти. Він обняв Ізольду, кажучи:

— Люба, треба мені втікати, бо ось-ось мене впіймають. Треба втікати. Ніколи я вже, певно, не вернусь. Смерть наближається до мене: без тебе я умру з любові.

— Обійми мене, друже, так міцно, щоб серця наші від того порвались і душі відлетіли. Забери мене до тієї щасливої країни, що казав колись: до країни, звідки ніхто не вертається, де чарівні співці співають без кінця, забери мене!

— Так, я заберу тебе до щасливої країни живих. Час той наближається; чи не до дна ми випили з тобою наші муки й наші радощі? Час наближається, і коли я покличу тебе, Ізольдо, ти прибудеш?

— Друже, поклич мене! Ти ж знаєш, що я прибуду.

— Хай бог нагородить тебе за це, світе мій.

Він переступив поріг, і підглядачі кинулись на нього. Та божевільний зареготався, крутнув палицею і сказав:

— Ви проганяєте мене, добрі сеньйори: навіщо це? Мені [168] вже тут нема чого робити, бо дама моя посилає мене далеко приготувати для неї світлий палац, що я їй обіцяв, будинок із кришталю, повний уранці сонячного проміння і заквітчаний трояндами. — Іди ж під лиху годину, дурню!

Слуги розступились, і юродивий, не поспішаючи та пританцьовуючи, вийшов із замку.

19. Смерть

Скоро вернувся Трістан до Малої Бретані, до замку Карге, як йому довелося, помагаючи своєму дорогому товаришеві Кагердену, воювати проти барона на ім'я Бедаліс. Він наткнувся на засідку, що той зробив для нього зо своїми братами. Трістан убив сімох братів, але самого його поранено отруйним списом.

Ледве достався він до Карге і сказав перев'язати собі рани. Прийшло багато лікарів, та ніхто не міг його вилікувати, не знаючи, що то саме за отрута, і не вміючи зготувати проти неї пластиру. Даремне товчуть та розтирають вони коріння, варять зілля, компонують цілющі бальзами: Трістанові все гіршає, трутизна розходиться в нього по тілу, він зблід, і кості його починають одкриватись. Почув Трістан, що життя його згасає, зрозумів, що надходить смерть. Тоді йому захотілося побачити Ізольду Біляву. Та як же поїхати до неї? Адже він так знесилів, що морська подорож уб'є його; хоч би й добрався до Корну-ельсу, то як заховатись від лихих ворогів? Він гірко тужить, отрута мучить його, смерть наближається. От і покликав він до себе потай Кагердена, бо любили один одного вірною любов'ю, і попросив, щоб усі, опріч побратима, вийшли з його кімнати і навіть із сусідніх кімнат. Ізольда, жінка його, зчудувалася в серці з цього дивного бажання, воно вжахнуло її, і вона захотіла підслухати розмову. Припавши в сусідній кімнаті до тієї стіни, біля котрої стояло Трістанове ліжко, вона наслухає: один із вірних її слуг стереже, щоб ніхто не нахопився. Трістан збирає останні сили, випростовується, обпирається об стіну. Кагерден сідає біля нього, і обидва тихенько плачуть. Вони плачуть за своїм славним бойовим товаришуванням, так рано урваним, за своєю великою приязню, за любов'ю, і один одному завдають жалю.

— Славний, любий друже,-каже Трістан,-я в чужій землі, немає в мене ні роду, ані друзів, опріч тебе; ти лиш один у цій країні утішав мене і розважав. Я трачу життя і хотів би востаннє побачити Ізольду Біляву— Але як же, якими хитрощами дати їй знать про це? О! Якби мені посланець, що згодився б піти до неї, вона прийшла б,— так вірно мене кохає! Кагердене, славний товаришу, пам'ятаючи нашу дружбу та побратимство, пам'ятаючи благородство твойого серця, благаю: зважся на це для мене, і, коли ти одвезеш моє послання, я буду тобі за васала і любитиму тебе над усіх людей.

Бачить Кагерден, як Трістан плаче, тужить та скаржиться, і порушив йому серце жаль, і мовив він ніжно:

— Не плач, любий побратиме, я вволю твою волю. Таж, певне, друже мій, я через любов до тебе ладен піти на смерть. Жодної біди, жодної муки не побоюсь і зроблю все, що можу. Повідай же, що я маю їй переказати, і я виряджусь у путь.

Трістан одповів:

— Спасибі, друже. Отже, вислухай моє прохання. Візьми цю от каблучку: це у нас із нею певна признака. Прибувши в її землю, доберись до королівського двору як нібито [172] купець. Розклади перед нею шовкові тканини і подбай, щоб вона побачила цього персня. Вона зараз же вимислить спосіб поговорити з тобою наодинці. Тоді скажи їй, що серце моє шле їй привіт; що тільки одна вона може полегшити мої страждання; що як вона не прибуде, я умру; скажи, хай згадає колишнє наше щастя, наші великі муки й печалі, наші великі радощі, нашу солодку та вірну любов; хай згадає дання, що ми вдвох випили серед моря... Ох, то ж ми смерть свою випили! Хай згадає мою присягу нікого не любити, крім неї: я свого слова не зламав. Ізольда Білорука, чуючи крізь стіну цю мову Трістана, ледве не зомліла.

— Не гайся ж, товаришу, і скоро вертайся до мене; спізнишся — не застанеш мене живого. Визнач собі сорок днів і за цей час привези Ізольду Біляву. Не признавайся, що від'їжджаєш, сестрі своїй-або скажи їй, що їдеш по лікаря. Мандруй на моєму прегарному кораблі та візьми з собою два вітрила, біле й чорне. Вертаючися з королевою Ізольдою, напни біле, а як її не буде на кораблі, то напни чорне вітрило. Оце і все, друже мій; хай господь тобі у всьому допоможе і щасливо поверне сюди! Він зітхнув, жалібно заплакав, заплакав і Кагерден, і, цілуючись, вони попрощались.

Скоро повіяв сприятливий вітер, Кагерден одплив. Моряки підняли якір, поставили паруси і попливли за легким вітром. Корабель їхній ішов уперед, розтинаючи високі та глибокі морські вали. Багатий крам везли вони з собою: шовкові тканини, незвикло пофарбовані, дорогий посуд із Тура, вина із Пуату(28), кречетів із Іспанії; ця вигадка, [173] думав Кагерден, допоможе йому ввійти до королівського замку. Вісім днів і вісім ночей пливли вони серед хвиль, розпустивши всі вітрила, просто на Корнуельс! Жіночий гнів — небезпечна річ, і кожному належить його остерігатись! Котра жінка найпалкіше кохала, та й помститься найстрашніше.