Останній берег - Ле Гуїн Урсула

І щоразу приходив Він і кликав мене: "Ходімо, ходімо!" — але я не міг із Ним піти. Я не настільки могутній чарівник, щоби віднайти шлях у Темній країні. Але я знаю, що туди можна дістатися навіть при світлі дня, коли яскраво світить сонце. Власне кажучи, саме цього ніяк не могли зрозуміти ні моя мати, ні старий Мілді. Вони продовжували шукати у темряві. Потому Мілді помер, а моя мати збожеволіла. Вона забула заклинання, які служили нам у фарбарстві, а відтак у неї затуманився розум. Матір хотіла померти, але я благав її не поспішати, а дочекатися, доки я знайду оте місце. Повинно ж воно десь бути! Якщо мертві можуть повертатися у цей світ, то в ньому має існувати шлях, яким вони приходять.

— А хіба мертві справді оживають і повертаються у цей світ?

— Я гадав, що це для тебе не новина, — помовчавши, відповів Сеплі і здивовано глипнув на Яструба.

— Ні, досі я про таке не чув, але мені б дуже хотілося про це дізнатися.

Сеплі не відповів. Чаклун раптом твердо подивився йому просто у вічі, хоча голос його, як і перше, пролунав тихо і лагідно:

— Стривай-но, Сеплі, а чи не шукаєш ти способу жити вічно?

Якусь мить фарбар витримував його погляд, а тоді вперся своєю скуйовдженою рудою головою в коліна, охопив її руками і заходився хитатися вперед-назад. Мабуть, він поводився так щоразу, коли чогось боявся. А коли він чогось боявся, то вже не міг ані говорити, ані слухати, що йому кажуть. Охоплений розпачем і відразою, Арен відвернувся. Як же вони даватимуть собі раду із цим шаленцем, упродовж довгих днів і тижнів пливучи з ним в одному човні, який має не більше десяти кроків завдовжки? По суті, це те саме, що поселитися в одному тілі з чиєюсь хворою душею.

Яструб підійшов до юнака і сперся коліном на лаву, вдивляючись у жовтувату вечірню імлу, що клубочилася над морем.

— У цієї людини лагідна душа, — промовив він.

Арен промовчав, а тоді холодно спитав:

— Що таке Обехол? Я ніколи не чув цієї назви.

— Я теж майже нічого не знаю про цей острів. Можу хіба що показати на карті, де він розташований… А ось, диви-но, — Гобардонові супутники!

Тепер величезна золотаво-топазова зірка сяяла ще вище над морем, а під нею, майже біля самої поверхні води, жевріли біла зірка праворуч і біло-блакитна ліворуч. Разом небесні світила утворювали правильний трикутник.

— А ці зірки мають Імена?

— Майстер-Істинномовець цього не знав. Звісно, остров'яни на Обехолі та Велогі мали б їх якось називати, але я цього не знаю. Ми тепер пливемо незвіданими морями, Арене, під знаком Кінця.

Юнак не відповів, ненависно дивлячись на яскраві безіменні зорі над безмежними морськими водами.

* * *

Вони просувалися все далі і далі на захід, насолоджуючись теплом південної весни і безхмарним небом. Утім, Аренові чомусь здавалося, що сонячному промінню тут бракує яскравості — воно неначе повільно цідилося крізь каламутне скло. Вода у морі була дуже теплою, тож купання тепер не надто відсвіжало юнака. Солона їжа не лізла в горло. Все навколо, здавалося, втратило пишноту і свіжість барв. Лише вночі незнані зорі сяяли йому так яскраво, як ніколи досі. Арен зазвичай лежав, дивлячись на них, доки не засинав. А відтак йому снилися сни: завжди ті самі — про вересове пустище, або про долину, оточену скелястими стрімчаками, або про довге сходження вниз схилом гори під низькими безживними хмарами… І щоразу ці сни були сповнені крижаного жаху і безнадійного прагнення врятуватися.

Про свої нічні жахіття Арен не сказав Яструбу ані слова. Власне, юнак узагалі не обговорював із ним нічого — хіба що повсякденні побутові дрібниці. А Яструб, котрий завжди був неговірким, тепер здебільшого просто мовчав.

Нарешті Арен остаточно усвідомив, яким дурнем він був, довіривши своє життя і душу цій непогамовній і потайливій людині, котра дозволяла раптовим бажанням владарювати над собою і не докладала жодних зусиль для того, щоби якось убезпечити себе, рятуючись від смерті. Чарівник чомусь поводився, наче приречений, а все тому, міркував Арен, що він боїться визнати свою поразку — поразку магії, яка колись була найбільшою силою у людському світі.

Тепер стало ясно, що для втаємничених існувало не так уже й багато справжніх таємниць, пов'язаних із мистецтвом магії, завдяки якому і сам Яструб, і численні покоління чарівників здобули свою славу і могутність. Нічого особливого в цьому не було; дехто, щоправда, вмів заклинати погоду, знався на цілющих травах, а ще вишколився створювати такі хитрі ілюзії, як туман, чарівне сяйво і зміна подоби, — все це, звісно, приголомшувало невігласів, але ж Арен знав, що насправді це лише звичайне штукарство. Дійсність незмінна. У магії немає нічого такого, що давало би справжню владу над людьми, не може вона і врятувати від смерті. Великі маги жили не довше за звичайних людей. І таємні знання, якими вони володіли, не могли навіть на годину затримати їхню власну смерть.

Навіть при вирішенні дріб'язкових проблем покладатися на магію не випадало. Яструб надзвичайно рідко вдавався до своїх чарів. Звичайний вітер напинав їхнє вітрило, щойно з'являлася така можливість; вони рибалили, щоби прогодуватися, і ретельно ділили запаси води, як це роблять усі моряки. Після чотирьох днів боротьби із поривчастим зустрічним вітром Арен дуже втомився і попросив чарівника хоч ненадовго допомогти йому своєю магією. Коли ж Яструб у відповідь лише заперечно похитав головою, юнак не витримав:

— Але чому ні?

— Я ніколи не проситиму хвору людину бігти зі мною наввипередки, — відповів Яструб, — і ніколи не покладу ще один камінь у переповнений кошик на спині вантажника.

Було не зовсім зрозуміло, кого він має на увазі — себе самого чи світ узагалі. Маг завжди відповідав доволі неохоче, але тепер він напускав у свої висловлювання ще більше туману. Ось у цьому й полягає сама суть Мистецтва Магії, подумав Арен, — багатозначно натякнути, але загалом нічого не сказати, та ще й зробити так, аби твоя безпорадність здавалася найвищою мудрістю.

Арен уже давно намагався не зважати на Сеплі, але це виявилося просто неможливим. Він так чи інакше постійно стикався із божевільним фарбарем. А втім, божевілля Сеплі мало певні особливості — власне кажучи, він був не просто божевільним, незважаючи на свою скуйовджену чуприну та безтямні очі. По суті, безумним у ньому був лише той нездоланний жах, з яким він ставився до моря. Щоб уперше сісти у човен, Сеплі довелося вчинити справжню наругу над своїм єством, але він так і не зміг оговтатися від цього потрясіння. Зазвичай він сидів, скорчившись і похиливши голову, щоби не бачити ні моря, що простиралося навколо, ні вутлого човника — беззахисної трісочки посеред жахного безмежжя вод. Коли Сеплі спробував було звестися на повен зріст, у нього запаморочилося в голові і йому довелося мерщій схопитися за щоглу. А коли Арен уперше вирішив скупатися й пірнув у воду, Сеплі заволав від жаху; коли ж юнак знову забрався у човен, фарбар аж позеленів від переживання.

— Я подумав, що ти вирішив утопитися, — сказав він, і Арен не зміг утриматися від сміху.

Якось пополудні, коли Яструб сидів, занурившись у роздуми, Сеплі, обережно хапаючись за снасті, підсунувся до Арена і пошепки спитав:

— Ти ж не хочеш помирати, правда?

— Звичайно, ні!

— А він хоче, — сказав Сеплі, киваючи підборіддям у бік Яструба.

— Звідки ти це знаєш?

Арен раптом заговорив гордовито і владно, що, правду кажучи, було для нього природним, а Сеплі сприйняв це як належне, хоч і був років на десять-п'ятнадцять старшим за юнака. Він відповів із покірною запобігливістю, хоча й у вже звичній для себе уривчастій манері:

— Він хоче знайти таємне місце. Але я не розумію, навіщо це йому. Він же не хоче… Він не вірить… в обіцянку.

— У яку обіцянку?

Сеплі гостро поглянув на Арена, і щось людське на мить ожило в його очах. Але воля його виявилася слабшою, ніж у юнака, тож фарбар тихо відповів:

— Ти сам знаєш. Життя. Вічне життя.

Арен здригнувся. Він раптом пригадав свої сни: вересове пустище, жахливу вирву, скелі, сутінкове світло… То була смерть, то був жах смерті. Це від смерті він повинен утікати, шукаючи шлях, що веде геть із країни мертвих. А на порозі потойбічного світу стоїть постать, увінчана тінями, і тримає в руці крихітний, як перлина, вогник — полум'я вічного життя. Арен уперше подивився Сеплі просто у вічі: очі були карими і напрочуд ясними. У них юнак прочитав, що його здогад правильний і що Сеплі теж володіє цим знанням.

— Він, — сказав фарбар, знову кивнувши підборіддям на Яструба, — нізащо не віддасть свого Імені. Але ніхто не зможе протиснутися туди разом зі своїм Іменем. Шлях занадто вузький.

— А ти бачив цей шлях?

— У темряві, у своїй душі. Але цього недостатньо. Я хочу потрапити туди сам, хочу побачити цей шлях на власні очі, при світлі дня. А що, коли… коли я помру, так і не відшукавши тієї місцини? Більшість людей не може знайти цей шлях, вони навіть не знають, що він існує. Це до снаги лише небагатьом, адже щоби потрапити туди, доведеться пожертвувати всією своєю силою. Жодна магія там не діє. І не існує жодних імен! Із цим дуже важко змиритися. Але коли ти… помираєш, твій розум… помирає разом з тобою. — Він здригався від жаху при кожному слові. — Я хочу знати напевне, що зможу повернутися. Я хочу там побувати. Але з того боку, де життя. Мені хочеться жити, жити без страху. І я ненавиджу… я ненавиджу цю воду.

Фарбар підібгав руки та ноги, немов павук, і втяг свою вогненно-руду голову у плечі, щоби не бачити моря.

Після цієї розмови Арен уже не боявся вступати з ним у розмову, знаючи, що Сеплі поділяє не тільки його погляди, а й побоювання. Якщо справи стануть кепські, може, Сеплі виступить разом із ним проти Яструба.

Помалу просувалися вони на захід, гнані легким вітерцем по спокійному морю. Яструб хотів, аби Сеплі служив їм за провідника, та користі від того було мало. Він нічого не знав про море, ніколи не бачив морських карт і взагалі, вперше опинившись у човні, до смерті боявся води. І маг сам вів їх, свідомо збиваючи зі шляху. Тепер Арен не сумнівався в цьому, розуміючи, в чому причина таких дій. Архімаг знав, що вони та їм подібні жадають вічного життя, яке було їм обіцяне, прагнуть до нього і, можливо, знайдуть його.