Останній берег - Ле Гуїн Урсула

Арен чекав його на осонні, розуміючи, що Яструб просто не хоче ділитися з ним тягарем своїх переживань. Але у своїй душі юнак, звичайно, щиро співчував старшому товаришеві.

За якийсь час Яструб повернувся до Арена. Вони мовчки рушили далі у зеленому затінку дерев. Припікало сонце. Зволожена нічним дощем земля вже висохла, і курява клубочилася під їхніми ногами. З самого ранку цей день здавався Аренові похмурим і сумним — затьмареним спогадами про жахливі сни. Але тепер юнак щиро тішився сонячним теплом і мерехтливою грою тіней, він з охотою крокував поруч із Яструбом, відкинувши безплідні роздуми стосовно мети їхньої мандрівки. А втім, такий настрій видавався йому цілком доречним, адже вони й справді не дізналися нічого нового.

Решту дня подорожани згаяли у кар'єрі, балакаючи з рудокопами. Потім трохи посперечалися з ними про ціну кількох камінчиків, які, якщо вірити тутешнім знавцям, були справжнім емелем. Щоправда, коли мандрівці, осяяні промінням призахідного сонця, поверталися до Сосари, Яструб зауважив:

— Насправді це блакитний малахіт, але я не думаю, що бодай хтось у Сосарі на цьому розуміється.

— Дивні тут люди, — відгукнувся Арен. — Завжди вони щось переплутають. Той кощавий дядько вчора правильно сказав, що не кожен зуміє відрізнити блакить від синьої глини. Вони скаржаться на лихоліття, але не пам'ятають, коли воно почалося; нарікають, що робота не клеїться, а самі навіть не пробують щось змінити. Їм байдуже, хто ти: чарівник чи ремісник — так, наче між ремеслом і мистецтвом магії немає ніякої різниці! Все для них однакове — сіре і невиразне.

— Авжеж, твоя правда, — замислено промовив маг, утягнувши голову в плечі, як справжній яструб. Попри невисокий ріст, його крок був доволі широким. — Але чого ж їм все-таки бракує?

— Смаку до життя, — не вагаючись відповів Арен.

— Маєш рацію, — погодився Яструб і знову задумався. Небавом, після нетривалої мовчанки, він продовжив: — Хлопче, я радий, що ти зумів висловити мої думки. Стомився я, і голова працює кепсько. Щось тлить моє серце від самого ранку, відколи ми поговорили з тією жінкою, котра колись звалась Акарен. Я терпіти не можу руїни і хаосу. І ворога мені не треба. Але якщо вже у мене конче повинен бути ненависник, то я принаймні не хотів би марнувати своє життя, тиняючись світами і шукаючи із ним зустрічі. Метою пошуку має бути щось цінне, а не всяка мерзота!

— Це ви про свого ворога, мій пане? — запитав Арен.

Яструб ствердно кивнув головою.

— І коли та жінка говорила про Велику Людину, Володаря Тіней, то…

Яструб знову кивнув.

— Гадаю, що так, — погодився він. — Здається мені, що ми досягнемо мети своєї подорожі, коли відшукаємо не лише джерело лихоліття, а й людину, котра ним "опікується". Те, що зараз коїться на цьому острові, — Зло, справжнісіньке Зло. Люди розгубили майстерність, утратили гідність, скрізь панує похмуре спустошення. Тутешнє лихоліття, без сумніву, є наслідком чиєїсь злої волі. Але це зло безпосередньо не пов'язане з островом — насправді зловмисника не обходили ані ці люди, ані Акарен, ані шовки Лорбанері. Слід, по якому ми йдемо, нагадує вирву від гарби, що зірвалася з кручі в урвище і викликала лавину.

— А чи не могла ця Акарен розповісти тобі докладніше про цього ворога: хто він, і де його шукати, і чого йому треба?

— Зараз не варто її розпитувати, Арене, — тихо і сумовито відповів чарівник. — Звісно, вона могла би розповісти багато цікавого! Світло мудрості ще й досі пробивається крізь імлу її шаленства. Але я мусив дати їй спокій — вона занадто страждала.

Раптом позаду почулося чиєсь тупотіння. Арен обернувся. Їх наздоганяв якийсь чоловік. Непевне світло призахідного сонця, дорожня курява і руда розпатлана чуприна утворювали навколо голови незнайомця кривавий ореол, а його довжелезна тінь, немов якась фантастична істота, вистрибувала серед дерев, що росли обабіч дороги.

— Стривайте! — кричав він. — Стійте! Я знайшов! Я знайшов!..

Він нарешті наздогнав їх. Спершу Арен навіть сягнув рукою туди, де донедавна було руків'я меча, потім лапнув порожнечу там, де колись висів ніж, а тоді юнак якось несамохіть стиснув пальці в кулак — він діяв блискавично, не роздумуючи.

Незнайомець був на голову вищим від Яструба, доволі кремезним і плечистим. Засапавшись, він дико, наче божевільний, вирячував очі і все повторював: "Я знайшов, знайшов!", аж поки Арен суворим погрозливим тоном не гаркнув: "Чого тобі треба?" — і не рушив на нього, намагаючись відтіснити шаленця подалі від Архімага.

Незнайомець спробував обминути юнака та підступити до Яструба з іншого боку. Проте Арен знову перегородив йому шлях.

— Ти, мабуть, один із фарбарів Лорбанері? — сказав Яструб.

Почувши ці слова, Арен зрозумів, що поводився по-дурному, намагаючись захистити свого товариша. Він відступив убік, пропустивши незнайомця, котрий уже перестав задихатися та розмахувати здоровенними, поплямленими фарбою руками. Чоловік заспокоївся і кивнув у відповідь.

— Я був фарбарем із Лорбанері, — уточнив він, — але тепер не можу більше займатися цим ремеслом. — Він скоса глипнув на Яструба, усміхнувся і труснув рудою чуприною. — Це ти забрав Ім'я у моєї матері. Тепер я не впізнаю її, а вона — мене. Мати й досі любить мене, хоч і покинула мене. Вона померла.

Аренове серце болісно стислося, але нараз він помітив, що Яструб заперечливо хитає головою.

— Ні, ні, — сказав чаклун, — вона не померла.

— Але помре. Вона помре!

— Авжеж. Усі живі створіння рано чи пізно помирають, — відказав маг.

Фарбар, здавалося, якийсь час намагався розгадати приховане значення Яструбових слів, а тоді підійшов впритул до мага, схопив його за плече, нахилився до вуха і голосно зашепотів:

— Я знайшов діру у пітьмі. Там, біля неї, стояв Король. Він стежить за нею, він — володар пітьми. У нього в руці був крихітний вогник, свічечка. Він дмухнув — і вона згасла. Знову дмухнув — і вона зайнялася! Зайнялася!

Яструб не пручався. Він просто запитав:

— Де ж ти був, коли бачив усе це?

— У своєму ліжку.

— Спав?

— Ні.

— Ти побував за Стіною?

— Ні, — відповів фарбар, скривившись так, наче йому раптом стало дуже незатишно. Він відпустив мага і відсахнувся від нього. — Ні, я… Я не знаю, де це було… Але я можу знайти це місце… Хоч і не знаю де.

— Саме про це я й хотів би дізнатися, — пояснив Яструб.

— Я можу допомогти тобі.

— Як?

— У тебе є човен. Ти приплив сюди і збираєшся плисти далі. Рушите на захід? Якраз туди вам і треба. Там починається стежка, якою Він приходить у наш світ. Приходить, тому що Він — живий, а не дух чи примара, які перебираються через Стіну на цей бік. Ні, у Нього є живе тіло! Невмируща плоть! Я сам бачив, як у темряві від Його подиху коливається полум'я свічки. Я бачив це на власні очі! — Обличчя фарбаря змінилося: у золотавому промінні вечірнього сонця воно здавалося диким і майже прекрасним. — Я знаю, що Він переміг смерть, адже колись я також був магом! І ти також це знаєш, і збираєшся піти туди… Тож візьми мене із собою.

Вечірнє світло осяяло і Яструбове обличчя, проте він навіть бровою не повів.

— Так, я справді хочу дістатися туди, — сказав він сухо.

— Дозволь мені піти з вами!

Яструб коротко кивнув.

— Якщо будеш на місці, коли ми відпливатимемо.

Фарбар ще трохи позадкував і пильно поглянув на чаклуна. Його досі збуджене обличчя поступово захмарювалося; погляд став дивним, похмурим — здавалося, розум намагається пробитися крізь вихор слів, почуттів і видінь, які бентежать його душу. Врешті-решт фарбар мовчки обернувся і побіг геть, щезнувши у мареві пилу, що висів над дорогою. Арен зітхнув із полегкістю.

Яструб і собі зітхнув, але було очевидно, що йому аж ніяк не полегшало.

— Що ж, — зауважив він, — де дивні дороги, там і дивні проводирі. Ходімо, хлопче!

— Ти ж не візьмеш його з нами? — з надією запитав Арен, ідучи поряд.

— Це залежатиме від нього.

"І від мене теж!" — подумав юнак, раптово розсердившись. Але вголос не промовив нічого, і мандрівці мовчки рушили далі.

У Сосарі їх зустріли непривітно. На такому крихітному острівці, як Лорбанері, про будь-яку подію негайно стає відомо кожному, тож, поза всяким сумнівом, хтось бачив, як чужинці звернули з дороги до будинку фарбарів і як розмовляли із безумцем. Тепер господар заїзду поводився з ними доволі безцеремонно, а його дружина сахалася від постояльців, немов від пошесті. Увечері, коли остров'яни знову зібралися на посиденьки під стріхою, то спершу навіть намагалися робити вигляд, що не помічають чужинців, розважаючись власними невигадливими жартами та побрехеньками. Проте невдовзі їм, либонь, набридло вдавати безтурботні веселощі. Запала довга німа тиша, аж поки врешті-решт староста не запитав Яструба:

— Ну що, знайшов ти свій синій камінь?

— Авжеж, дещо знайшов, — ввічливо відповів Яструб.

— То, мабуть, Сеплі показав тобі, де шукати!

— Га, га, га! — зареготали місцеві поціновувачі витонченої іронії.

— Сеплі — це, мабуть, отой рудий, якого ми зустріли на дорозі?

— Недоумкуватий. Вранці ви навідувалися до його матері.

— Я шукав чарівника, — пояснив Яструб.

Змарнілий чоловік, котрий сидів поруч із ним, сплюнув у темряву:

— А навіщо?

— Я гадав, що чарівник допоможе мені знайти те, що я шукаю.

— Люди припливають на Лорбанері, щоби купити шовк, — озвався староста. — А за камінням сюди нічого їздити! І за магією також… Нас не цікавлять всі оті шахрайські дива та чарівне ошуканство! Тут живуть чесні люди, які заробляють на життя чесною працею.

— Атож! Саме так! Він правду каже! — підхопили інші.

— І нічого тут нишпорити всіляким зайдам, що пхають свого носа куди не слід!

— Правильно, правильно! — підтримав старосту цілий хор голосів.

— Та якби в наших краях знайшовся хоч один тямущий чаклун, то ми б і його навчили якогось пристойного ремесла! Але ж чаклуни про чесну працю й уявлення не мають!

— І чого б вони могли у вас навчитися? — різко запитав Яструб. — Ваші майстерні давно спорожніли, сади занедбані, а про славні тутешні шовки скоро тільки згадка залишиться! Чим ви взагалі займаєтеся тут, на Лорбанері?

— Ми робимо свою справу! — огризнувся староста, аж раптом у розмову втрутився худий.

— А скажи-но, чому це торгові кораблі обминають наш острів? Може, тому, що наше теперішнє ткання не порівняти з шовками давніх майстрів?

Його слова спричинили справжню бурю.