Останній берег - Ле Гуїн Урсула

А це й справді небезпечно!

— І хто той чоловік? — запитав Арен.

— Він жив у Хавнорі. Його вважали звичайним чаклуном, але насправді він з веління долі був великим магом. Своїм хистом він заробляв собі на життя, являючи кожному, хто готовий заплатити, їхніх покійних рідних, друзів та знайомих. Полохливі тіні небіжчиків, викликані із сивої давнини, просто таки роїлися у його домі. Я сам бачив, як він викликав із потойбічного світу мого давнього наставника Немерле, котрий був Архімагом за часів моєї юності. Викликав просто заради розваги, забавляючи публіку! І дух великої людини з'явився на його поклик, як пес до господаря. Я розлютився і викликав того блюзніра на двобій. Тоді я ще не був Архімагом. Я сказав йому: "Ти змушуєш мертвих з'являтися у твою оселю, а сам ти готовий до них навідатися?" І я змусив його рушити за мною у потойбічний світ, хоча він щосили впирався, змінював подобу за подобою і ридма ридав у смертній пітьмі.

— Ти вбив його? — приголомшено прошепотів Арен.

— Ні! Я примусив його піти за мною у потойбіччя, а потім відвів назад. Ох, як же він боявся! Чоловік, котрий із такою легкістю прикликав до себе мертвих, більше, ніж будь-хто з тих, кого я знав, боявся смерті — власної смерті. А біля кам'яної стіни… Утім, я й так розповів тобі більше, ніж належить знати новачкові.

У густих сутінках очі мага гостро зблиснули, він поглянув Аренові просто у вічі і юнак зніяковів.

— Зрештою, це не має значення, — продовжив Архімаг. — Є там кам'яна стіна, якраз на межі потойбічного світу. Через неї душа померлого переступає, коли прямує у Пустельний край, а жива людина може повернутися назад, якщо, звісно, знає дорогу. Так-от, біля кам'яної стіни той чарівник упав на землю, скорчився, хапався руками за каміння — по той бік, де життя, — плакав і стогнав. Я змусив його піти далі. Мені було гидко дивитися на нього. Звісно, тоді я мав би вже зрозуміти, що пора зупинитися, та мене охопили сліпа лють і марнославство. Він був сильним, а мені страшенно хотілося довести, що я таки сильніший.

— А що він робив потому… коли ви повернулися?

— Плазував по землі і присягався більше ніколи не вдаватися до давніх чарів острова Пельн. Відтоді я нічого про нього не чув. Із Хавнору він подався кудись на захід, може, навіть і на Пельн. Коли я з ним зазнайомився, він уже був сивим, хоча й залишався ще дуже спритним і сильним довгоруким чоловіком, схожим на циркового борця. Мабуть, тепер його вже немає серед живих. А я ж навіть імені його не можу пригадати.

— Його Істинного імені?

— Ні! Якраз це я добре пам'ятаю… — Яструб замовк і на якусь мить ніби завмер. — У Хавнорі його звали Коб-Павук, — продовжив Архімаг вже іншим голосом, обережно вимовляючи кожен звук.

У цілковитій темряві Арен не міг розгледіти Яструбового обличчя. Він обернувся і втупив погляд у жовту зірку, що сяяла високо над обрієм. Її промені, тонкі, як павутиння, слалися по воді.

Помовчавши трохи, маг сказав:

— Як бачиш, не тільки уві сні нам доводиться бачити те, що має статися. Це часто відкривається нам у тому, що вже давно минуло. І нерідко сказане видається нам нісенітницею, бо ми не хочемо усвідомлювати істинного значення промовлених слів.

ЛОРБАНЕРІ

Лорбанері вони побачили ще здалеку. Він був яскраво-зеленим, смарагдовим, як той мох, що ріс навколо фонтану у дворі Обителі Мудреців. Коли вони підпливли ближче, із суцільної зелені почали вимальовуватися листя і стовбури дерев, темні тіні під ними, дороги та будинки, а потім і обличчя, і барвисте вбрання людей, і курява над шляхами — словом, усе, що перетворює будь-який острів на людський осідок. І все ж зелений колір тут явно панував над іншими, адже скрізь, де не було людей і будівель, росли низенькі деревця хурба, листям яких живиться гусінь метеликів-шовкопрядів. Мешканці Лорбанері жили з продажу шовку, а ткати тут уміють і чоловіки, і жінки, і діти. У сутінках небо над островом аж кишить дрібними сірими кажанами, які поїдають гусінь шовковицевого шовкопряда. Однак із ними тут ніхто не бореться, позаяк мешканці Лорбанері вважають убивство сірого кажана поганою прикметою — мовляв, якщо вже люди живуть чужим коштом, користаючи з праці шовкопрядів, то кажани й поготів мають на це право.

Тутешні будинки, з їхніми крихітними віконцями у майже глухих стінах, виглядали доволі кумедно; їх зусібіч оточували хащі хурба, стовбури яких були геть зеленими від моху та лишайників. Колись то був багатий острів, як і більшість земель у Широтах. Про колишній достаток промовисто промовляли дбайливо пофарбовані та гарно вмебльовані садиби, великі ткацькі верстати, що стояли у численних майстернях; добротні, муровані з каменю причали у гавані Сосари, головного порту Лорбанері, де одночасно могли пришвартуватися кілька торгових галер. Але наразі в порту не було жодного судна. Фарба на будинках поблякла, умеблювання в них помітно постаріло, а ткацькою справою на острові останнім часом переймалися хіба що невтомні павуки.

— Чаклуни? — перепитав міський голова Сосари, невисокий сухий чоловічок. — На Лорбанері немає ніяких чаклунів. Та й бути не може!

— Та невже? — захоплено вигукнув Яструб.

Він сидів у товаристві остров'ян — їх було восьмеро чи дев'ятеро — і потроху цмулив місцеве винце із ягід хурби, не надто хмільне, гіркувате пійло. Йому вже довелося розповісти цим людям про те, що до Південних широт він прибув за так званим емель-каменем, однак цього разу Яструб уже не змінював своєї подоби, тільки звелів Аренові залишити меч у човні, а чарівна патериця однаково не привертала зайвої уваги. Місцеві жителі попервах здалися їм не надто приязними, але зрештою Архімаг, уміло добираючи слова і теми для розмови, зумів здобути їхню прихильність.

— Дивовижні у вас тут люди, тільки деревами цікавляться, — зауважив Яструб. — А якщо заморозки вдарять?

— Це пусте, — відказав змарнілий чолов'яга, котрий зіщулився на самому краєчку лави.

Поселяни сиділи рядочком, підпираючи спинами стіну корчми, сховавшись під дашком очеретяної стріхи. А просто перед їхніми босими ногами зрошував землю лагідний квітневий дощ.

— Так, заморозки — то пусте! Дощ — оце справжня біда! — підхопив староста. — Від дощу кокони гниють. І якщо вже він почнеться, то ніхто його не зупинить. Та й раніше не могли! — Вочевидь, староста був дуже гостро налаштований супроти магії. Однак дехто з-поміж присутніх думав інакше.

— Раніше о цій порі ніколи не бувало дощів, — сказав один із них. — А втім, тоді старий ще був живим…

— Хто? Старий Мілді? Так він уже давно помер, — відгукнувся староста.

— Його ще Садівником прозивали, — сказав худющий чоловік.

— Точно — Садівником… — підхопив інший. І запала тиша.

У єдиній кімнаті для гостей, що була в тутешньому заїзді, сидів Арен. Він зняв зі стіни стару триструнну лютню з довгою шийкою — такі колись були дуже поширені на "шовковому" острові, — і тепер тихенько бренькав на ній, намагаючись настроїти. Його музика була тихою, як шепіт дощу.

— На ґортських базарах, — урвав мовчанку Яструб, — я бачив різне дрантя, яке намагалися видати за шовк із Лорбанері. Втім, дещо з того краму й справді було пристойної якості. Однак жодної справжньої шовкової тканини з Лорбанері я там не бачив.

— У нас уже кілька років підряд видалися неврожайними, — пояснив худий. — Мабуть, років зо п'ять…

— Ага, п'ять років минуло якраз напередодні осіннього рівнодення, — приєднався до розмови якийсь старий, — Точнісінько від того дня, як помер старий Мілді. Авжеж, отак узяв та й помер! А він же тоді був молодшим від мене. Та й помер якраз напередодні рівнодення.

— Ет, пусте! Коли бракує шовку, то й ціни на нього зростають, — промовив староста. — Тепер за один сувій синього шовку ми правимо стільки, скільки колись коштували три сувої.

— Воно то так, але кому продавати ті сувої? Де торгові кораблі? Та й теперішня синька нікуди не годиться, — заперечив худий, а відтак вони битих півгодини сперечалися про якість ткацьких барвників.

— А хто у вас тут фарби робить? — запитав Яструб.

Знову завирували пристрасті. З'ясувалося, що найкращими фарбарями на острові з давніх-давен були члени однієї родини, які до того ж називали себе чаклунами. Може, вони й справді колись були чародіями, але тепер, здається, утратили свою майстерність — як влучно зауважив худий чоловічок, "загубили ключі до свого хисту, і ніхто інший не спромігся ті ключі підібрати". Із цим погодилися всі, крім старости. Остров'яни були одностайними в тому, що знамениті блакитні шовки Лорбанері і незрівнянне ясно-червоне "драконове полум'я", з якого колись шили шати для королев Хавнору, — тепер уже зовсім не такі, як у давнину. Чогось їм бракувало. Чи то дощі завинили, чи барвники, чи й самі майстри шовкового ткання.

— А може, винуваті очі тих, котрим не до снаги відрізнити справжню блакить від синьої глини? — додав кощавий чоловічок і ущипливо поглянув на старосту. Але той не відповів на виклик, і всі знову замовкли.

Легке вино, здавалося, тільки посилило загальну пригніченість остров'ян. Ніхто не прохопився навіть словом, і тільки дощові краплі шемрали серед густого листя дерев, а неподалік тихо шуміло море і в темряві за зачиненими дверима заїжджого двору бринькала лютня.

— Цей твій хлопчисько, він що, вміє співати? — поцікавився староста.

— О так, співати він уміє. Арене, заспівай-но нам що-небудь, синку!

— Я ніяк не можу змусити цю лютню грати трохи бадьоріше, — Арен, усміхаючись, визирнув у вікно. — Їй чомусь хочеться ридати. Що бажаєте послухати, любі господарі?

— Щось новеньке, — пробурчав староста.

Лютня легенько забриніла, коли юнак торкнувся її струн.

— Що ж, гадаю, цієї пісні ви іще не чули, — сказав він і заспівав:

Де прозорі протоки Солеї,

Де похилені віти червоні,

Що свій цвіт осипають на неї,

На чоло її й щоки, солоні

Від тих сліз, що за милим пролила.

Павіть біла і гілка червона —

Чорний смуток терпіти несила…

Прокляну найстрашнішим прокльоном

Тих, що справи ганебні вершили!

Вони так і завмерли — з гіркими, упертими виразами на похмурих обличчях, склавши на колінах грубі, призвичаєні до важкої праці руки. У теплих південних сутінках люди тихо слухали пісню, тужну, як ячання лебедя над холодними водами Еї.