Останній берег - Ле Гуїн Урсула

Лютня вже замовкла, проте вони ще довго сиділи в цілковитій тиші.

— Дивна якась музика, — нарешті озвався хтось із них.

Інший, котрий, вочевидь, самовпевнено вважав Лорбанері центром Всесвіту, заявив:

— Чужинські пісні завжди якісь похмурі і темні.

— А ви нам заспівайте щось своє, — попросив Яструб. — Я б і сам з охотою послухав щось веселеньке. Бо мій небіж завжди співає лише про славних героїв, які давно загинули.

— Ану, дай-но мені лютню, хлопче! Тепер я спробую, — запропонував отой, що нарікав на чужинські пісні. Він прокашлявся і затягнув простеньку пісеньку про баклагу доброго вина, раз у раз вигукуючи: "Гей, гоп! Ми п'ємо, бо чудово живемо!". Але ніхто чомусь не підхопив його бадьорої співанки, і він вигукував своє "гей, гоп" сам-один.

— Ну от, уже й співати ніхто не вміє, — сердито промовив він перегодя. — А все ота молодь винна, вічно їм кортить щось перекрутити, а давніх пісень і знати не хочуть.

— Та ні, річ не в тому, — заперечив худий. — Просто весь світ сходить на пси. Куди не глянь, скрізь щось не так.

— Авжеж, — прошамотів найстарший з-поміж них. — Щастя покинуло нас, от що! А коли нема талану, то годі й старатися.

Після цих слів розмова якось миттєво згасла. Остров'яни розійшлися по домівках, а Яструб залишився сам на призьбі від вікном їхньої кімнати. І лише тепер Архімаг нарешті розсміявся. Але сміх той був гіркий і невеселий.

До кімнати, у якій з лютнею сидів Арен, увійшла сором'язлива дружина господаря заїзду і постелила подорожанам на підлозі; потім вона пішла, а мандрівці вляглися спати. Однак на кроквах під високою стелею аж кишіло кажанами. Вони цілісіньку ніч пронизливо верещали і вилітали крізь незасклені вікна. Лише на світанку кажани нарешті повернулися "додому" і затихли, повиснувши на кроквах головами вниз.

Мабуть, через метушню кажанів Арен спав кепсько. Йому вже досить давно не доводилося спати на березі, тому тіло відвикло від нерухомості землі. У напівдрімоті юнакові здавалося, ніби твердь під ним хитається, хитається… а потім починає щезати, провалюватися… і він прокидався від жаху. Коли ж Арен, нарешті, заснув по-справжньому, то знову опинився прикутим до лави у трюмі невільницької галери. Поруч сиділи інші раби, але всі вони були мертвими. Він рвонувся із цього сну ще лютіше, ніж із попереднього, але щойно отямившись, знову провалився у цю нестерпну змору. Зрештою, йому наснилося, що він залишився на галері сам-один, закутий у кайдани, не маючи сил навіть поворухнутися. А потім якийсь дивний монотонний голос наказав йому: "Звільнися від кайданів". Юнак спробував звестися на ноги, і це йому вдалося. А відтак опинився посеред неозорого похмурого пустирища, над яким важко нависло захмарене небо. І в самій цій місцевості, і в задушливому повітрі над нею витав первісний жах. І Арен опинився в осередді цього жаху, не знаючи, як йому вибратися звідси. Ніде навколо не було ні стежок, ні доріг, але він усвідомлював, що йому належить знайти рятівний шлях із цієї дикої пустелі, яка, здавалося, не має ні кінця, ні краю… Він спробував кудись іти, але спіткнувся і прокинувся.

Незабаром почало світати, тож вони встали разом із сонцем і трохи перегодом рушили у місто. Яструб щиро розпитував людей про емель-камінь. Хоча ніхто з тутешніх мешканців до пуття не знав, що це за камінь, зате в кожного була своя думка стосовно того, де його шукати. Вони завзято сперечалися, а Яструб уважно дослухався до їхніх розмов, намагаючись дізнатися про зовсім інші речі — адже насправді емель-камінь його анітрохи не цікавив. Зрештою, вони з Ареном вийшли на дорогу, котру вказав їм староста, і рушили до кар'єру, в якому добували синювату глину для фарбування шовку. Однак на півдорозі Яструб звернув убік.

— Десь тут має бути будинок, — пояснив він. — Вони казали, що оті фарбарі, які колись були чарівниками, а потім утратили свою магічну силу, живуть десь неподалік.

— А який сенс розмовляти з ними? — запитав Арен, котрий іще надто добре пам'ятав Хейра.

— Звідкись же почалися тутешні негаразди, — різко урвав його маг. — Десь же має бути точка відліку. Тож мені потрібен провідник, котрий знає дорогу туди, де почалося це лихоліття!

Сказавши це, Архімаг рушив далі. Арен зітхнув і поплентався за ним.

Будинок фарбарів стояв осторонь від людей, його зусібіч оточували хурбові хащі. Колись то була чудова кам'яна будівля, але тепер і сам дім, і дерева навколо нього мали вельми занедбаний вигляд. Вицвілі шовкові кокони, що їх не змогли чи не захотіли позбирати господарі, висіли на обгризеному гусінню гіллі, а землю навколо дерев укривав грубезний шар мертвих личинок і метеликів. Навколо стояв сморід гнилості, і щойно вони опинилися у гущавині цих здичавілих нетрів, Арен раптом ясно пригадав те жахіття, яке снилося йому минулої ночі.

Вони ще не встигли зійти на ґанок, як двері відчинилися і з дому вискочила розпатлана сива баба. Вона розлючено витріщила на мандрівців підозріло червоні очі, а тоді загорлала на всі заставки:

— Ану геть звідси, хай вам грець, злодіяки, брехуни безсоромні, недоумки кляті! Геть, кажу, геть! Трясця вашій матері!

Яструб зупинився, стежачи за жінкою здивованим поглядом, а тоді якось дивно повів рукою і промимрив:

— Оминай нас!

Помітивши це, жінка замовкла і витріщилася на нього.

— Навіщо ти це зробив?

— Щоби відвести твої прокльони.

Вона ще раз зміряла його пильним поглядом, а тоді хрипко спитала:

— Чужинці, мабуть?

— Так, ми з Півночі.

Жінка підійшла ближче. Спочатку Арен ладен був подражнитися з крикливою старою, котра репетує не своїм голосом, стоячи на ґанку, але тепер, коли він роздивився її краще, йому стало трохи ніяково. Її вбрання було брудним і неохайним, з рота тхнуло, а в очах застиг болісний вираз.

— Я більше не маю сили, щоб тебе зурочити, — сказала вона. — Не маю сили. — Жінка повторила Яструбів жест. — У ваших краях це ще й досі діє?

Яструб ствердно кивнув головою, не зводячи з неї пильного погляду, Вона також свердлила його очима. Нараз вираз її обличчя змінився:

— А де твоя патериця, чужинцю?

— Тут я її не показую, сестро.

— І добре робиш! Інакше місцеві бевзі зацькували б тебе так само, як і мене… Колись я теж мала силу, а тепер утратила її, забувши все, що знала, всі Слова, всі Імена. Вони тонкими, як павутиння, ниточками снувалися через мої очі і рот, зникаючи у безвісті. Здається, десь з'явилася страшна прогалина, крізь яку з нашого світу спливає світло життя, а разом із ним — і слова Істини. Ти знаєш про це? Мій син уже, либонь, очманів, вдивляючись у темряву, щоби віднайти ту кляту прогалину! Тепер він каже, що бачив би краще, якби осліп. Він втратив руку, коли був фарбарем. Адже ми — знамениті фарбарі з Лорбанері! Ось, поглянь! — І вона простягнула до них свої жилаві дужі руки, всуціль поцятковані незмивними барвистими плямами. — Фарби настільки в'їлися в шкіру, що їх уже нізащо не відшкребти, — додала стара. — Зате мізки відмиваються чудово. Добіла. У пам'яті ані сліду не залишиться. То хто ви такі?

Яструб не відповів, лише поглянув фарбарці просто у вічі, але навіть Аренові, котрий стояв осторонь, зробилося трохи моторошно.

Натомість стара, дрібно затремтівши, прошепотіла:

— Здається, я тебе впізнала…

— Авжеж, сестро, адже споріднену душу неможливо не впізнати.

Дивно було бачити, як вона з жахом відсахнулася від чарівника, ніби намагаючись утекти, і водночас простягла до нього руки, ніби збираючись стати перед ним навколішки. Але Яструб міцно схопив її за руку і зупинив:

— Скажи, ти хочеш повернути собі силу, згадати свій хист та Істинні імена? Я можу це тобі дати.

— Ти — Велика Людина, — прошепотіла вона. — Ти — Король Тіней, Володар Мороку…

— Ні, я ніякий не король. Я звичайна людина, простий смертний, і ми з тобою близькі по духу…

— Але ж ти ніколи не помреш?

— Помру.

— Але потім повернешся і житимеш вічно?

— Ні. Цього не може жодна людина.

— Тоді ти не… не та Велика Людина, котра приходить із Мороку, — сказала вона якось збентежено. І поглянула на нього запитливо, але вже без страху. — Але ж ти теж Велика Людина, правда? Як тебе звати?

Суворе обличчя Яструба на мить розпогодилося.

— Цього я не можу тобі сказати, — лагідно відповів він.

— Я відкрию тобі одну таємницю, — сказала стара. Тепер вона вже стояла прямо і дивилася магові просто у вічі; відлуння колишньої гідності знову забриніло у її голосі. — Я не хочу жити, жити і жити вічно. Я б радше воліла згадати всі забуті мною Істинні імена. Але все це в минулому. Імена тепер не мають жодного сенсу. Більше не існує ніяких таємниць. Хочеш дізнатися, як мене звати? — її очі спалахнули. Вона зціпила кулаки, нахилилася до Яструба і прошепотіла: — Моє ім'я — Акарен.

А тоді закричала на повен голос:

— Акарен! Акарен! Мене звуть Акарен! Тепер усі вони знають моє потаємне ім'я, моє Істинне ім'я, і нема більше ніяких таємниць, немає істини, і немає смерті… смерті… смерті… смерті!

Вона викрикувала це слово, схлипуючи і бризкаючи слиною.

— Заспокойся, Акарен.

Жінка затихла. Сльози текли по її брудних щоках і губилися у пасмах розпатланого сивого волосся.

Яструб узяв оте зморшкувате, залите сльозами обличчя у свої долоні і лагідно поцілував жінку в чоло. Вона стояла непорушно, заплющивши очі. Тоді маг нахилився до її вуха, прошепотів щось Істинною Мовою, ще раз поцілував фарбарку в чоло і відпустив.

Жінка розплющила очі і якийсь час дивилася на нього здивованим і дещо безтямним поглядом — так немовля дивиться на матір. Відтак вона повагом розвернулася і побрела до будинку, увійшла всередину і, не промовивши ані слова, щільно зачинила за собою двері.

Яструб також мовчки розвернувся і рушив назад до дороги. Арен подався за ним, не наважуючись докучати йому запитаннями. А втім, невдовзі маг сам зупинився посеред занедбаного саду і сказав:

— Я забрав у неї колишнє Ім'я і нарік її новим найменням. А це якоюсь мірою все одно, що заново народитися. Більше я не міг їй нічим зарадити.

Яструбів голос звучав напружено і глухо.

— Вона була справжньою чарівницею. Не просто відьмою чи знахаркою, — продовжував він далі. — Свою силу і хист ця горда жінка поклала на вівтар служіння прекрасному. У цьому було все її життя. Але тепер усе пішло шкереберть.

Маг раптом різко повернувся і пішов геть у гущавину саду.