Останній берег - Ле Гуїн Урсула

Відтак і сни його тієї ночі попервах спліталися саме навколо цього слова.

Юнакові снилося, що він рухається серед теплих хвиль — не води, ні! — то було щось на кшталт м'яких ніжних пасемець чи ниток рожевої, золотавої, блакитної барв. Сам він відчував якусь дурну втіху, і хтось казав йому: "Це — шовкові поля Лорбанері, де ніколи не буває темряви". А потім, уже перед світанком, коли у весняному небі чомусь висіялися осінні зорі Південних широт, йому наснилося, що він потрапив до якогось напівзруйнованого будинку. Всередині споруди було сухо, скрізь лежав грубий шар пилу і висіли клапті ветхого павутиння. Ноги Арена заплуталися в цій павутині, вона лізла йому в ніздрі і рот, заважаючи дихати. Але найжахливішим було те, що у брудній занедбаній кімнаті з високою стелею Арен упізнав той самий зал в Обителі Мудреців на острові Роуку, де він колись обідав із Майстрами.

Юнак прокинувся, задихаючись від розпачу. У грудях глухо гупало серце. Він сів, намагаючись відігнати спомини про прикрий сон. Було ще темно, але небо на сході вже почало сіріти. Порипувала щогла. Над головою тихо лопотіло вітрило, яке туго напинав північно-східний бриз. На кормі міцним спокійним сном спав його попутник. Арен знову ліг і задрімав, аж доки яскраве денне світло не розбудило його остаточно.

Море було таким синім і спокійним, що плавання у чистій і теплій воді нагадувало радше ковзання або політ — дивний, схожий на сон.

Удень Арен поцікавився у мага:

— Скажи, а чарівники вірять у сни?

Яструб саме вудив рибу, не помічаючи нічого довкола себе. Озвався він не відразу, запитавши:

— А що таке?

— Я хочу знати, чи є у снах бодай хоч трохи правди?

— Безперечно.

— А чи можна уві сні побачити майбутнє?

Але нараз у Яструба почало клювати, і через десять хвилин, коли він затягнув у човен їхній майбутній обід — чудового сріблясто-синього окуня, про Аренове запитання було забуто.

Пополудні, коли мандрівці відпочивали, сховавшись від палючого сонця під парусиновим тентом, Арен запитав:

— А що нам треба на Лорбанері?

— Те, за чим ми взагалі вирушили в цю подорож, — відповів Яструб.

— У нас на Енладі, — озвався Арен перегодом, — розповідають притчу про хлопчика, чиїм учителем був камінь.

— Он як?.. Ну, і чого ж він у нього навчався?

— Не ставити запитань.

Яструб пирхнув, наче стримуючи сміх, і сів прямо.

— Гаразд! — вигукнув він. — Хоча я зазвичай просто не починаю розмову доти, доки сам не зрозумію того, про що розповідаю. Чому магія більше не діє в Ґорті, і на острові Нарведуен, а, може, й у всіх Широтах? Адже саме це ми намагаємося з'ясувати, чи не так?

— Так.

— А чи знаєш ти давню приказку: "У Широтах всі закони не закони"? Її дуже люблять повторювати моряки, хоча першими цю істину сформулювали чарівники, зауваживши, що магія по-різному виявляє себе в різних місцях. Закляття, що бездоганно діє на Роуку, може перетворитися на звичайнісіньку нісенітницю десь на Іфіші. Мову Створення пам'ятають не скрізь: тут одне слово, там — друге. А плетення чарів за самою своєю суттю тісно пов'язане із землею і водою, з вітрами і сонячним промінням тієї місцини, де виникло закляття. Колись я заплив так далеко на схід, що ні вітер, ні вода не слухалися моїх наказів, бо й самі не знали своїх Істинних імен. Адже світ не має ні кінця, ні краю. Відкрите море сягає найдальших меж відомого людям світу. Але ж за тими межами існують інші світи. Буття безмежне і нескінченне, тож навряд чи можна знайти таке слово, яке б завжди і скрізь зберігало ту саму істинну ваговитість і силу. Звісно, за винятком Першого Слова, яке промовив Сеґой, створюючи все суще, та Останнього Слова, якого ще ніхто і ніколи не вимовляв, і не вимовить, доки не почнеться доба Загальної Руїни… Тож навіть у нашому світі, на тих десятках островів Земномор'я, які ми знаємо, існує безліч відмінностей, загадок і дивовиж. А найбільше таємниць — саме у Південних широтах. У Внутрішніх землях мало хто із чарівників може похвалитися знайомством із південцями. Тутешні люди не надто прихильні до чаклунів, оскільки володіють (принаймні, вони в цьому переконані) якоюсь власною, особливою, магією. Але ніхто цього достеменно не знає — можливо, південці ніколи не знали і досі до пуття не розуміють, що таке магія. Якщо це справді так, то знищити чи бодай ослабити мистецтво Високої Магії було б тут набагато легше, ніж, скажімо, у Внутрішніх землях, де маги ніколи не втрачали своєї сили й авторитету. У такому випадку цілком можна зрозуміти різні оповідки про те, як магія занепала на півдні Земномор'я. Адже будь-яка наука чи мистецтво — це розчищене людьми повноводне річище, яке повнять наші вчинки. І що дріб'язковіші людські справи, тим мілішає ріка, збивається, а то й просто замулюється її течія. Ось так ота товстуха у дзеркальному капелюсі, загубивши свій чарівний хист, вважає, що ніколи його і не мала. Отак і Хейр жує свій дурман і вірить у те, що він дістався туди, де ще не бував жоден великий маг, хоча насправді він дійшов лише до межі, де закінчуються сни… Але що він знає про мету своїх вилазок у темінь? І куди, врешті-решт, зникли його чарівна сила і мудрість? Гадаю, у Ґорті ми побачили достатньо багато. Тепер ми пливемо на південь, до Лорбанері, й поглянемо, чим займаються тамтешні чарівники, спробуємо знайти те, що ми шукаємо. Тебе влаштовує така відповідь?

— Так, але…

— Тоді дозволь своєму "каменеві" трохи помовчати! — сказав маг.

Зіпершись спиною на щоглу, Яструб дивився кудись у море, на захід, а човен невпинно прямував на південь під спекотним полуденним небом. Чарівник просидів, не поворухнувшись, кілька годин. За цей час Арен устиг кілька разів скупатися, беззвучно пірнаючи у воду з корми "Світозора" — юнак намагався не потрапляти на очі Яструба, котрий, здавалося, обіймає поглядом не тільки захід моря та примарну лінію небокраю, а й синяву неба та потойбіччя світу.

Урешті-решт Яструб перервав свою похмуру мовчанку, хоча й говорив дуже мало, часом обмежуючись єдиним кинутим словом. Арен був вихований так, що швидко збагнув, який настрій крився за ввічливістю і стриманим самовладанням співрозмовника. Відчувши, який тягар лежить на серці у його попутника, юнак більше ні про що його не розпитував.

Вечоріло.

— Якщо я заспіваю, це не завадить тобі думати? — запитав Арен.

Яструб спробував пожартувати:

— Це залежить від того, як ти співатимеш.

Арен сів, спершись спиною на щоглу, і заспівав. Голос його вже не був таким дзвінким і чистим, як кілька років тому вдома в Берилі, коли з ним займався вчитель музики, вправно перебираючи тонкими пальцями струни арфи. Тепер найвищі ноти виходили в Арена дещо хрипкуватими, зате його голос поглибшав і став схожим на звук віоли, чистий і печальний. Юнак співав "Плач за Білим чародієм" — пісню, що її склала Ельфаран, коли дізналася про загибель Мореда й очікувала на власну смерть. Цю пісню співають нечасто, та й співати її нелегко. Яструб слухав, як молодий голос, сильний, упевнений і сумовитий, ширяв між червоним призахідним небом і морем, і нараз сльози затуманили його погляд.

Доспівавши пісню, Арен на якийсь час затих, а тоді знову заспівав, але тепер уже взявся до легших, веселіших пісеньок, намагаючись не потривожити великої краси непорушного повітря, могутнього моря і присмеркового світла, які передували ночі.

Коли він замовк, усе навколо неначе завмерло. Вітер ущух, хвилі втишилися, тільки ледь чутно порипувала дерев'яна обшивка човна. Над тихим морем одна за одною займалися чисті зорі.

— Поглянь, маяк! — раптом вигукнув Арен і за хвилину запитав: — А може, це зірка?

Яструб мовчки поглянув на південний обрій, а тоді сказав:

— Я думаю, що це, либонь, зірка Гобардон. Її видно лише в Південних широтах. "Гобардон" означає "корона". Куремкармерук учив нас, що якщо плисти весь час на південь, то неодмінно побачиш іще вісім яскравих зірок, розташованих під Гобардоном. Разом вони утворюють велике сузір'я. Дехто вважає, що воно нагадує людину, котра біжить, інші кажуть, що це руна "Аґнен". Руна Кінця.

Вони дивилися, як зірка Гобардон ясно і спокійно сяє в небесах над мінливим морським обрієм.

— Ти співав пісню Ельфаран так, наче сам пережив її горе, і зумів передати її почуття й мені, — озвався Яструб. — 3 усіх історій Земномор'я мене завжди найбільше зворушувала ця. І велика мужність Мореда у хвилину відчаю, і Серіадх, народжений потойбіч відчаю, — добрий і милосердний король. І вона, Ельфаран. Навіть коли я скоїв найбільше зло у своєму житті, то й тоді мені здавалося, що я звертаюся до її вроди; і я бачив її — так, на якусь мить Ельфаран таки з'явилася перед моїми очима…

Холодний дрож пробіг по Ареновій спині. Він проковтнув клубок у горлі і принишк, не спускаючи очей із розкішної і зловісної зірки, жовтої, наче топаз.

— А кого з героїв давнини ти шануєш найбільше? — запитав чарівник, і Арен відповів:

— Ерет-Акбе.

— Так, він і справді був найвеличнішим з-поміж них.

— Але я найчастіше думаю про його смерть — самотню смерть після двобою з драконом Ормом на березі Селідору. Ерет-Акбе міг би володіти всім Земномор'ям, натомість обрав собі ось таку долю.

Вони ще трохи посиділи, думаючи кожний про своє. Потім Арен, все ще не зводячи очей із жовтої зірки Гобардон, запитав:

— Отже, це правда, що мерців можна повернути до життя, вдавшись до сил магії?

— Так, скориставшись чарами, що викликають душі мертвих. Але такі закляття застосовують дуже рідко, а я взагалі маю великі сумніви стосовно того, чи їх взагалі варто застосовувати. У цьому зі мною погоджується Майстер-Приворотник. До речі, такими чарами найбільше цікавилися на острові Пельн. Скажімо, тисячу років тому тамтешній Сірий Маг викликав душі великих героїв і чаклунів, навіть душу самого Ерет-Акбе, на нараду до володарів Пельну, щоби спитатися, як воювати, як керувати. Але поради небіжчиків — не для живих людей. Тож зрештою Пельн занепав, а Сірий Маг мусив податися у вигнання.

— То що, ці чари — суцільне зло?

— Я б сказав, що не зло, а нерозуміння. Хибне тлумачення істини. Адже життя і смерть — це, по суті, дві сторони одного явища. І все ж таки їх не можна ані розділяти, ані ототожнювати.

— Отже, тепер більше ніхто не вдається до таких заклинань?

— Я знав тільки одного чоловіка, котрий вільно користувався ними, незважаючи на ризик потрапити у біду.