Останній берег - Ле Гуїн Урсула
Її прохолода приємно відсвіжала обпалену сонцем шкіру. Він доплив до найближчого плота, з якого за ним доброзичливо спостерігав гурт із кількох дітей та підлітків. Якась мала пропищала:
— Ти плаваєш, як риба, що потрапила на гачок.
— А як же мені плавати? — ввічливо поцікавився Арен, тамуючи образу. Звісно, він би ніколи не зміг сказати щось ущипливе такій крихітці, яка була схожою на тендітну витончену статуетку з червоного дерева.
— А он як! — крикнула вона і зграбно, немов маленький тюлень, пірнула у прозору мерехтливу воду. А десь через хвилину Арен почув її пронизливий голосочок і побачив чорну гладеньку голівку, що з'явилася над морською поверхнею за кількадесят кроків від нього.
— Тепер твоя черга, — звернувся до Арена юнак, який був, либонь, його ровесником, хоча зростом і статурою скидався радше на дванадцятирічного. То був доволі похмурий хлопчина із витатуйованим на спині блакитним крабом. Він пірнув, і решта дітлахів теж кинулися у воду, навіть найменший, трирічний малюк. Аренові, щоб не осоромитися, довелося наслідувати їхній приклад і шубовснути в море, намагаючись здійняти якомога менше бризок.
— Пливи, як вугор, — сказав отой юнак із крабом на спині, випірнувши з води поряд із плечем Арена.
— Або як дельфін, — чарівно посміхаючись, запропонувала гарненька дівчина і вмить зникла під водою.
— Або як я! — вигукнув трирічний хлопчик, погойдуючись на хвилях, як порожня пляшка.
Відтак і в той вечір, і протягом усього наступного дня, і впродовж іще багатьох довгих спекотних днів Арен купався, бесідував В працював разом із молоддю, що жила на плоту Стара. Згадуючи події, що сталися з ними відтоді, як вони з Яструбом відплили від берегів острова Роук, Арен, анітрохи не вагаючись, визнав зустріч із дітьми Відкритого моря найдивовижнішою пригодою за увесь час їхньої подорожі. Адже те, з чим вони зіткнулися у цьому пустельному куточку світу, ніяк не в'язалося з тим, що сталося раніше; а ще менше — з метою їхніх мандрів. Якоїсь зоряної ночі, лаштуючись спати просто неба, юнак подумав: "Здається, ніби я помер, і все це відбувається зі мною вже після смерті, у потойбічному краю, де завжди сяє яскраве сонце, поза межами нашого світу, серед синів і доньок моря…" Перед сном Арен зазвичай шукав на південному небосхилі жовту зірку Гобардон та її менших сестер, які спільно утворювали у піднебессі ґардійську руну "Аґнен". Але тепер зорі сходили пізніше, і він заснув, не дочекавшись, доки все сузір'я з'явиться над обрієм. І вдень, і вночі плоти плили на південь, але в морі ніколи нічого не змінювалося, адже те, що постійно змінюється, завжди здається незмінним. Травневі дощі припинилися, на нічному небі яскраво сяяли зорі, а вдень пригрівало сонце.
Звісно, Арен розумів, що життя на плотах — не таке вже й безтурботне, як могло видатися з першого погляду. Він розпитував своїх нових друзів про зиму, і вони розповідали йому про холодні дощі та могутні хвилі, про самотні плоти, що дрейфують у бурхливому морі крізь сірий туман і темряву — тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Минулої зими, під час шторму, що тривав майже цілий місяць, вони бачили такі величезні хвилі, які, за їхніми словами, були, "наче грозові хмари" (слова "гора" діти не знали). З гребеня однієї такої хвилі можна було побачити наступну, неймовірних розмірів, за кілька тисяч кроків від першої, і це грізне громаддя раз у раз накочувалося на їхні плоти.
— Невже ваші плоти витримують такі буревії? — запитав Арен, і йому відповіли: "Так, але не завжди. Навесні, коли ми збираємося біля Дороги Балатрану, зазвичай бракує двох, трьох, а то й шести плотів…"
Одружувалися тутешні жителі зовсім юними. Синій Краб, отой юнак із татуюванням на честь власного імені, і вродлива дівчина на ім'я Чайка вже були подружжям, хоча йому виповнилося лише сімнадцять, а їй — на два роки менше. І таких пар серед плотогонів не бракувало. Численні дітлахи повзали і спали просто на колодах — батьки прив'язували малюків до чотирьох наріжних стовпів хатини, що стояла посередині плоту. Немовлята самі залазили у рогожану криївку, ховаючись від денної спеки, і спали там покотом, вовтузячись уві сні. Старші діти дбали про молодших, а чоловіки та жінки будь-яку роботу робили спільно. Всі, без винятку, по черзі збирали великі морські водорості з бурим лапатим листям — так зване "балатранське нілгу". Ці водорості трохи нагадували папороть, але були дуже довгими — від сорока до п'ятдесяти кроків завдовжки. Відтак всі разом трудилися, збиваючи з нілгу схожу на повсть тканину, сукаючи з грубого волокна линви і плетучи міцні рибальські сіті. Плотогони гуртом рибалили і в'ялили рибу, спільно різьбили із китових кісток всілякий реманент, і взагалі — виконували силу-силенну іншої роботи. Однак вони завжди знаходили часину для того, щоби скупатися в морі або побалакати з сусідами, адже тут ніхто ніколи не квапився ані з роботою, ані з терміном її виконання. До того ж, діти Відкритого моря вимірювали час не годинами, а днями і ночами. Після кількох таких днів і ночей Аренові почало здаватися, що він прожив на плоту неймовірно довго, а нещасливе плавання до берегів острова Обехол, смерть Сеплі і поранення Яструба — то лише недобрий сон в Ужгороді, за яким бовваніли інші туманні видива і якийсь далекий, нереальний світ, у якому він колись жив на острові Енлад і був шляхетним принцом, спадкоємцем королівського трону.
Згодом, коли Яструба вже трохи підлікували, вождь плотогонів покликав Арена на свій пліт, де юнак нарешті зміг побалакати з пораненим товаришем.
— Тепер ти схожий на того Арена, якого я вперше побачив у Фонтанному дворі, — промовив Яструб, змірявши юнака поглядом. — Гладкий, мов золотистий тюлень. Здається, тобі тут сподобалося, хлопче!
— Так, мій пане!
— Це добре… Цікаво, де ми тепер опинилися? Всі острови залишилися далеко позаду. Ми запливли невідь-куди, ці краї не вказані на жодній карті… Багато років тому мені розповідали про народ, який живе на плотах, але я тоді вирішив, що це лише ще одна казочка про Південні широти, дотепна небилиця, в якій немає жодного слова правди. А тепер, як бачиш, ця "небилиця" вчасно опинилася поряд і врятувала нас від смерті.
Яструб говорив і посміхався, неначе також радів цьому напрочуд безжурному та сяйливому життю; але його змарніле обличчя було похмурим, а в очах зачаїлася непроглядна темінь. Арен, помітивши це, наважився розповісти чарівникові про все, що сталося.
— Я зрадив… — почав він і зупинився. — Я не справдив твоїх сподівань і зрадив твою віру в мене.
— Що ти маєш на увазі, Арене?
— Там… на Обехолі, коли я вперше міг стати тобі в пригоді. Тебе поранили, і ти справді потребував моєї допомоги… А я нічого не зробив! Хвилі несли наш човен у незвідану далечінь, а я геть зневірився і покинув усе напризволяще. Ти знемагав від болю, а я ніяк не полегшив твоїх страждань. Я бачив інший острів… так, я бачив його, але навіть не спробував повернути човен до берега.
— Спокійно, хлопче, — твердо сказав чарівник, і Арен підкорився. Тоді Яструб запитав: — Скажи, про що ти думав тоді?
— Ні про що, мій пане… ні про що! Я просто опустив руки. Мені здавалося, що робити що-небудь — марна справа. Я думав, що твоя магічна сила покинула тебе — ні, що насправді її ніколи й не було, а ти просто водив мене за носа… — По обличчю Арена рясно котився піт, але він змусив себе говорити далі: — Я боявся тебе. Я боявся смерті. Я так її боявся, що мені навіть не хотілося дивитися на тебе, адже ти, можливо, вже конав. Я думав тільки про те, що десь існує шлях… існує шлях до безсмертя, який мені, можливо, поталанить знайти. Але натомість життя залишало моє тіло, витікало з мене, неначе кров зі смертельної рани — достоту такої, як у тебе. І взагалі, мені здавалося, що конає весь світ! А я нічого, нічогісінько не робив, заціпенівши від жаху перед невблаганною смертю.
Арен замовк. Йому було нестерпно соромно говорити правду ось так, уголос, просто у вічі Яструбові. До того ж, душу юнака більше пригнічував навіть не сором, а страх — той самий страх. Тепер він зрозумів, чому це безжурне життя на плотах у морі, зігрітому сонячним промінням, здалося йому примарним, схожим на життя у раю або на сон. У глибині душі він знав, що дійсність — це пустка, у якій немає життя, нема тепла, яскравих барв і радісних звуків, немає сенсу. І не існує у ній ні висот, ні глибин. А вся ця чудова гра у перетворення, сонячне проміння на поверхні води і сонце в очах людей — лише ілюзія, омана, фальшивий витвір марнотратної уяви. Коли ж ці облудні чари минають, то в душі зостаються лише порожнеча та холод. І більше нічого…
Яструб і досі пильно дивився на хлопця, і той опустив очі долі, уникаючи його погляду. Аж раптом у душі юнака тихо озвався голос мужності чи, радше, навіть самоіронії. Він лунав зарозуміло і безжально: "Боягуз! Боягуз! Невже навіть це тобі не під силу?"
Арен змусив себе підвести очі й подивитися Яструбу в обличчя.
Чаклун міцно стиснув його руку, і вони знову зустрілися — не лише поглядами, а й душами.
— Лебанене, — сказав Яструб. Він уперше вимовив уголос Істинне ім'я Арена, хоча юнак ніколи його не називав. — Лебанене, послухай. Ти живеш, і в цьому полягає твоя сутність. Вічного життя немає, як немає і смерті. Почути слово можна лише тоді, коли навколо тиша. Лише у темряві можна побачити зорі. І Довгий Танець завжди танцюють над прірвою, на краю страшної безодні.
Аренові дуже кортіло накивати п'ятами, але Яструб міцно тримав його за руку і не відпускав.
— Я не справдив твоїх надій, — промовив юнак. — І це станеться ще не раз. Мені бракує сили!
— Сили у тебе цілком досить, — Яструб говорив майже лагідно, але в його голосі дзвеніла криця, яка змусила Арена здолати свій внутрішній страх. — Ти не перестанеш любити те, що любиш. І доведеш до кінця почату справу. На тебе можна покластися, Арене! Немає нічого дивного в тому, що ти сам досі ще не зрозумів цього — адже тобі лише сімнадцять… Але май на увазі, Лебанене: відмовитися від смерті означає відмовитися від життя.
— Але ж я шукав смерті! — Арен підвів голову і витріщився на Яструба. — Як Сеплі…
— Сеплі не шукав смерті. Насправді він хотів подолати свій страх перед нею.
