Останній берег - Ле Гуїн Урсула

І не більше!

— Отже, між першою і останньою заповідями ваші учні якраз і вивчають оте, що є необхідним?

— Авжеж. Треба у всьому зберігати Рівновагу. Але якщо Рівновага порушена, то доводиться враховувати й інші речі. І передусім — поспішати!

— І все ж таки, чому всі чаклуни на Півдні — а тепер уже, мабуть, і скрізь у Земномор'ї, — чому навіть оті співці на плотах, всі, як один, втратили свій хист, і лише ти зберіг свою силу?

— Тому що мені, крім мого мистецтва, більше нічого не потрібно, — відповів Яструб. І за якусь мить додав: — І якщо мені теж невдовзі судилося втратити свою силу, то я бодай хоч наостанку нею натішуся!

І справді він тепер охоче й легко вдавався до свого мистецтва. Арен, який звик до його обережності й стриманості, навіть не підозрював, що Архімаг може бути таким веселим і розкутим. Кожному магові подобаються різні дотепні витівки, адже чарівники — природжені штукарі. Тож, приміром, коли Яструб у Ґорті змінив свою подобу, то це якоюсь мірою також було своєрідною грою, не надто складним фокусом для того, хто міг би змінити не тільки обличчя та голос, а й навіть саму свою сутність, перетворившись, скажімо, на рибу, дельфіна чи яструба. А якось Яструб сказав:

— Поглянь-но сюди, Арене, я покажу тобі Ґонт, — і звелів дивитися на поверхню води у наповненій по вінця коновці.

Багато чаклунів уміють створювати зображення на поверхні водного дзеркала, але, безперечно, Яструбові не було рівних у цьому мистецтві: попервах у воді з'явилася вершина гори, оточена білими хмарами. Потім краєвид змінився, і Арен виразно побачив на цьому острові-горі високий стрімчак, причому сам юнак неначе ширяв над крутосхилом, перетворившись на якогось птаха — чайку чи сокола. Стрімчак, ніби вежа, височів над хвилями, а на одному з його виступів тулився до скелястого берега маленький будинок.

— Це Ре-Альбі, — пояснив Яструб. — Там живе мій Учитель, Оґіон. Колись у давнину він зумів приборкати жахливий землетрус. А тепер пасе своїх кіз, збирає трави і мовчить. Мені взагалі чомусь здається, що мовчати йому подобається понад усе. Хотів би я знати, чи він ще й досі самотою блукає горами? Адже старому вже бозна-скільки літ! Утім, якби він помер, я неодмінно дізнався би про його смерть, чи радше — відчув би це.

У голосі чаклуна не було колишньої певності, тож чарівний краєвид на якусь мить задрижав, так наче скелястий стрімчак раптово упав у море. Потім зображення знову стало виразним, а голос Яструба зазвучав твердіше:

— Наприкінці літа Оґіон зазвичай пускається в мандри, високо в гори. Отак і я з ним уперше зустрівся: він прийшов у наше гірське сільце, коли я був іще хлопчиськом. Він нарік мене Істинним ім'ям. І разом з Іменем він дав мені моє справжнє життя.

Краєвид у водному дзеркалі змінився: Аренові здалося, що він, досі залишаючись птахом, залетів у ліс і сів серед гілля, дивлячись на залиті сонцем пасовища, які збігали схилом гори. А над його головою височіла вкрита вічними снігами вершина, і до неї вела стрімка звивиста стежина, і золотаві сонячні зайчики пробивалися через густе листя…

— Ніде в світі немає такої тиші, як у цих лісах, — тужно сказав Яструб.

Зображення затуманилося, поблякло і зникло, тільки сліпучий диск полуденного сонця мерехтів у воді, налитій у коновку[7].

— Туди… — промовив Яструб, дивлячись на Арена дивним, трохи насмішкуватим поглядом, — туди — якщо я сам ще зможу коли-небудь повернутися — за мною не зможеш піти навіть ти.

* * *

Попереду виринув з-за обрію острів з низькими берегами. У полуденному мареві він здавався блакитним, наче хмарина туману.

— Це Селідор? — спитав Арен, і його серце шалено закалатало, але чарівник відповів: "Гадаю, що це Об… Або ж Єсаж. Ми не подолали ще й половини шляху, хлопче!"

За ніч вони пропливли від одного острова до іншого, але вогнів на березі не побачили, зате в повітрі страшенно смерділо димом — Арен аж закашлявся, необачно вдихнувши на повні груди. Коли почало світати, мандрівці кинули погляд на острів Єсаж, який уже залишився за кормою "Світозора", і жахнулися: земля була випалена дощенту, і над пустельним чорним згарищем курився синюватий дим.

— Вони спалили свої поля, — сказав Арен.

— Еге ж. І села. Я цей запах знаю…

— Хіба тут, на Заході, живуть дикуни?

Яструб заперечно похитав головою.

— Та ні, звичайні люди. Хлібороби, ремісники…

Арен не зводив очей із чорної споганеної землі, зі страшних обвуглених дерев у садах… Юнак спохмурнів.

— Якої шкоди завдали їм ці дерева? — гнівно сказав Арен. — Невже за власні помилки людина повинна карати траву? Ні, це дикуни, якщо вони спалюють свої сади і лани, вступивши у війну з іншими людьми.

— Ними ніхто не керує, — пояснив Яструб. — У них нема справжнього короля, а всі, хто міг би стати володарем, мудреці та чарівники, самоусунулися від суспільного життя і порпаються у власних душах, шукаючи стежку, по якій можна неушкодженим пройти через потойбічний світ і здобути вічне життя. Так було на Півдні, та й тут, як мені здається, справи не кращі.

— І в усьому цьому винна одна-єдина людина — той чоловік, про якого казав дракон? Та ні, це ж просто неймовірно!

— Чого ж ні? Якби у Земномор'ї з'явився справжній Король, то він був би єдиним володарем. І сам правив би всіма островами. Людина однаково легко здатна руйнувати, як і владарювати. Вона може бути або Великим Королем, або Великим Руйнівником.

І знову в його голосі пролунав чи то глум, чи то виклик.

Арен скипів:

— Будь-який король має слуг, воїнів, послів, радників та іншу челядь. Завдяки їм він владарює. А де ж почет цього… короля-руйнівника?

— У наших душах, хлопче. У наших душах. Це там зачаївся зрадник. Це твоє "я" волає: "Я хочу жити! Нехай світ страждає, хай навіть зітліє живцем, тільки б я залишався живим!" Цей маленький зрадник — наше жалюгідне "я" — скніє у темряві нашої душі, наче павук у куточку скрині. Усі ми чуємо його голос. Але тільки небагатьом вдається його розуміти. Хіба що мудрецям і співцям — тобто тим, хто має творчу душу. А ще — героям, які прагнуть завжди бути самими собою. Уміння завжди залишатися собою — річ виняткова і коштовна, це великий дар. Але бути самим собою вічно — хіба не в цьому полягає справжня велич?

Арен подивився Яструбові просто у вічі:

— Ти хочеш сказати, що вічне життя нічого не варте. Але скажи мені, чому? Я був ще зовсім дитиною, коли ми пустилися в ці мандри. Я не вірив у смерть. За час, що минув відтоді, я дечого таки навчився — нехай не так уже й багато, але навчився! Так, тепер я знаю, що смерть існує і що колись я теж помру. Але радіти цьому я так і не навчився! Думка про смерть мене аж ніяк не звеселяє! Якщо я щиро люблю життя, то хіба не природно, що я ненавиджу, коли воно закінчується?

Удома Арена навчав фехтування чоловік років шістдесяти — невисокий, голомозий і вимогливий. Юнак ніколи не любив його, але терпів, розуміючи, що свою справу майстер знає бездоганно. Але якось, вправляючись у двобої зі шпагою, Арен намацав слабке місце в захисті свого навчителя і вибив у нього з рук зброю. Юнак назавжди запам'ятав, якою неймовірною, незбагненною радістю раптом засяяло обличчя його суворого наставника. Щира надія, щастя — ось він, справжній суперник! Нарешті учень зрівнявся з учителем! Відтоді наставник уже не попускав Аренові: вони рубалися навсправжки, а з обличчя старого майстра не сходила та сама вперта, безжальна посмішка, яка ставала світлішою, коли юнак починав завзятіше насідати на нього. А зараз схожа посмішка осявала сталеве обличчя Яструба.

— Життя без кінця, — сказав чаклун. — Життя без смерті. Безсмертя. Кожна жива душа прагне цього, адже жага життя є запорукою здоров'я душі. Але стережися, Арене! Ти — один із тих, хто може здійснити своє бажання.

— І що тоді?

— А тоді — те, що вже відбувається зараз: цілковитий занепад. Упослідження мистецтва. Забуті ремесла. Онімілі співці. Невидющі очі. Що далі? Король-ошуканець на троні Земномор'я. Навіки. І в його володіннях вічно пануватиме руїна. Перестануть народжуватися діти. Не почнеться нове життя. Адже тільки смертні можуть нести в собі життя. Тільки у смерті — запорука відродження. Велика Рівновага — це аж ніяк не спокій і не застій. Це вічний рух, вічне становлення нового.

— Але як може загрожувати Великій Рівновазі одна-єдина людина, яке значення для Всесвіту має одне-єдине людське життя? Ні, це неможливо, цього не можна дозволити… — Арен затнувся.

— Не можна? Але хто заборонить? І хто дозволить?

— Я не знаю.

— Я теж. Зате я добре знаю, якого лиха може накоїти одна-єдина людина. Я знаю це, бо й сам колись вчинив зло. Майже таке саме, бо й мене під'юджувала дурна пиха. Я прочинив прохід між нашими двома світами — життя і смерті, світла і темряви. То була лише щілинка, зовсім маленька і вузька — я просто хотів довести, що сильніший від самої смерті. Я був юним і зі смертю ще не стикався — точнісінько як і ти… А відтак Архімаг Немерле мусив застосувати всю свою силу і майстерність, а зрештою — і віддати своє життя, щоби загоїти рану у Всесвіті і знешкодити відкриту мною лазівку. Ось, можеш подивитися, який слід залишила та ніч на моєму обличчі! А Немерле вона вбила… О так, двері між світами світла і темряви можна відчинити! Для цього треба мати неабияку силу, але взагалі-то це цілком можливо. А от знову замкнути ці двері — ох як нелегко…

— Але те, що зробив ти, звичайно ж, відрізняється від того, що…

— Чому? Тому що я — хороша людина? — Яструб холодно поглянув на Арена, і той наче знову відчув укол шпаги старого майстра фехтування. — А що таке "хороша людина", Арене? Можливо, це той, хто не чинить зла, хто нізащо не пустить у цей світ темряву, той, хто не має темряви в душі? Нумо спочатку, хлопче! Спробуємо зазирнути трохи глибше. Те, що ти дізнаєшся зараз, допоможе тобі дістатися туди, куди ти мусиш потрапити. Зазирни собі в душу! Хіба голос із пітьми не кликав тебе: "Ходімо!" Хіба ти не пішов йому назустріч?

— Пішов. Але… я думав, що це його голос.

— Авжеж, це був його голос. Але також і твій! Як би він зміг розмовляти з тобою і з усіма іншими, хто міг би його почути, якби він не розмовляв вашими власними голосами?

— Але чому ж тоді його не чуєш ти?

— Та тому, що я не хочу його слухати! — сердито відповів Яструб. — Я народився, щоби владарювати, а не плазувати.