Небо і Пекло - Гакслі Олдос
(Слід зазначити, що в більшості людей найяскравіші кольорові сни — це ландшафти, де відсутня драма, нема символічного відображення конфлікту, а свідомості пропонується лише існуючий факт, не пов'язаний з людиною.)
Образи світу архетипів — символічні, однак, оскільки ми, як особистості, не створюємо їх, а знаходимо "зовні", у колективному несвідомому, вони виступають як риси існуючої реальності, а тому сповнені, кольору. Несимволічні мешканці антиподів розуму існують за своїми власними законами, й тому, так само як реальні об'єкти зовнішнього світу, забарвлені. Зрозуміло, вони більш насичені кольором, ніж зовнішні об'єкти. Це можна пояснити, принаймні частково, тим, що наше сприйняття зовнішнього світу звичайно оповито серпанком вербальних понять, виражених словами, якими ми мислимо. Ми завжди прагнемо обернути речі на знаки для зрозуміліших абстракцій нашого власного винаходу. Проте роблячи так, позбавляємо речі значної частки притаманної їм речевності.
В антиподах розуму ми більш-менш повною мірою вільні від мови, перебуваючи за межами системи понятійного мислення. Відповідно, наше сприйняття побачених об'єктів отримує всю свіжість, усю визволену силу відчуттів, що ніколи не були вербалізовані чи уподібнені до мертвих абстракцій. Їхні кольори (відмінна ознака реальності) яскраво виблискують, видаючись нам праприродними, бо насправді вони цілковито природні — у тому розумінні, що не спотворені мовними чи науковими, філософськими чи утилітарними поняттями, за допомогою яких ми, як правило, відтворюємо даний світ у нашому власному нудному людському образі.
У своїй "Свічці бачення" ірландський поет А. Е. (Джордж Рассел) проаналізував власний візіонерський досвід з дивовижною точністю. "Коли я медитую,— пише він,— то відчуваю подумки і в образах, що обступають мене, відбиття особистості; однак у душі є такі віконця, крізь які можна побачити образи, породжені не людською, а божественною уявою".
Наші мовні звички вводять нас в оману. Скажімо, ми звикли казати: "Я уявляю", хоч мусили б сказати: "Завіса піднялася, щоб я зміг побачити". Несподівані чи викликані видіння не належать нам. Їм бракує особистих спогадів. Побачене — цілковито незнайоме. "Там нема натяку і схожості,— за словами сера Вільяма Гершеля[4],— з хоч би якимсь із недавно побачених чи навіть уявних об'єктів". Обличчя, що виникають, не будуть обличчями друзів чи знайомих. Ми перебуваємо за межами Старого Світу, досліджуючи антиподи.
Більшості з нас буденний світ видається переважно тьмяним і похмурим. Однак декому часто, а багатьом зрідка відкривається справжня яскравість візіонерського досвіду у звичайному баченні, і буденний світ відозмінюється. Старий Світ, хоч і ледь помітно, набуває якості антиподів розуму. Ось дуже властивий опис трансфігурації буденного світу:
"Я сидів на морському березі, ледь дослухаю чись до слів друга, який палко доводив щось, геть мені не цікаве. Мимоволі я почав розглядати пісок, який набрав у жменю, і несподівано для себе відкрив вражаючу красу кожної окремої піщинки; вони не були суцільною масою, кожна піщинка відтворювала досконалий геометричний зразок, із правильними кутами, кожен з яких відбивав яскравий промінь світла, а весь маленький кришталик виблискував, як веселка.
...Промені перетиналися, народжуючи зразок такої чарівної краси, що від неї захопило подих... І тут, несподівано, моя свідомість освітилася ізсередини, і я виразно побачив, що весь світ створено з матеріальних часток, що, хоч би якими суцільними й неживими видавалися, однак були сповнені цієї шаленої та живої краси. На якусь мить увесь світ постав переді мною як сяйво благодаті. І спогад про це назавжди лишився в моєму серці, постійно нагадуючи про красу, приховану в кожнім найдрібнішій матеріальній часточці навколо нас".
Так само Джордж Рассел пише і про видіння світу, осяяного "миттєвим спалахом світла", про розглядування "ландшафтів, не менш чарівних за втрачений Рай", про милування світом, в якому "барви були яскравіші й чистіші, утворюючи при цьому ніжнішу гармонію". І знову "вітри видавалися іскристими й чистими, як діаманти, та водночас сповнені світла, як опал, коли пролітали над долиною, і я зрозумів, що перебуваю в Золотому віці, і ми просто сліпі й не бачимо, що цей вік ніколи на Землі й ні кінчався".
Багато схожих описів можна зустріти у поетів і в творах релігійного містицизму. Наприклад, можна згадати про "Оду осягненню безсмертя в ранньому дитинстві" Вордсворта, окремі вірші Джорджа Герерта і Генрі Вогена. "Століття медитації" Трахерна, фрагмент з автобіографії отця Сурина, де він змальовує чарівне перетворення замкненого монастирського саду в куточок раю.
Первозданні колір і світло притаманні всім візіонерським пригодам. Окрім світла й кольору, в кожному випадку відбувається відкриття вищого порядку. Самосвітні об'єкти, що ми їх зустрічаємо в антиподах розуму, сповнені смислу, і це смисл, певною мірою, не менш насичений, ніж колір. Значення тут відповідає присутності; в антиподах розуму об'єкти виражають лише самих себе. Образи, що зустрічаються в безпосередній близькості від колективного несвідомого, несуть ознаки людського досвіду; проте тут, у візіонерському світі, ми стикаємося з фактами, що, на зразок навколишньої природи, незалежні від людини як на особистому, так і на колективному рівнях, й існують за власними законами. Їхнє значення й полягає передусім у тому, що вони цілковито самобутні і, як такі, виражають сутність даності, нелюдську інакшість всесвіту.
Світло, колір і значення не існують ізольовано. Вони видозмінюють об'єкти або виражаються через них. Чи існує певний різновид об'єктів, загальний для візіонерських одкровень? Відповідь буде позитивною. Так, існує. Під впливом мескаліну чи гіпнозу, так само як при спонтанних видіннях, постійно повторюються певні типи перцептуальних відчуттів.
Типовий досвід під впливом мескаліну чи ЛСД починається із сприйняття кольору, руху, живих геометричних форм. Якоїсь миті чиста геометрія конкретизується, і людина починає сприймати не зразки, а створені за ними речі, такі, як килими, гравюри, мозаїки. Це відкриває простір для велетенських і складних споруд на тлі ландшафтів — споруд, що постійно змінюються, від пишноти до строкатішої розкоші, від величі до неосяжної величі. Можуть з'являтися і героїчні постаті з тих, що їх Блейк назвав "серафимами" — окремо чи гуртом. Неймовірні тварини блукають простором. Все — нове й приголомшливе. Візіонер майже ніколи не зустрічає того, що б нагадувало йому про його минуле. Він не пригадує епізодів, дійових осіб та об'єктів, не вигадує їх: він спостерігає за новим сотворінням світу.
Сировину для такого сотворіння постачає візуальний досвід буденного життя, однак відливає цей матеріал у форми той, хто вже, поза будь-яким сумнівом, не є особистістю, хто колись пізнав цей досвід, а згодом пригадав, відтворив його. Це (цитуючи доктора Дж. Р. Смітіса з недавнього випуску "Американського психіатричного журналу") "робота вкрай відокремленого мозкового відділення, без жодного зв'язку — емоціонального чи вольового — з цілями, інтересами чи почуттями даної особистості".
У цій цитаті чи стиснутій парафразі міститься опис світу візій Вейра Мітчела, куди він був перенесений за допомогою пейота, кактуса, що є природним джерелом мескаліну.
При вході до цього світу він бачив багато "зоряних променів", що нагадували "скалки битого скла". Потім з'явилися "вишукані ковзькі кольорові поверхні". Їх змінив "різкий вихор незліченних світних білих цяток", що заповнили все поле зору. За ними йшли ламані лінії найяскравіших кольорів, що в якийсь спосіб перетворилися на велетенські хмари ще яскравіших відтінків. З'явилися споруди, а тоді — ландшафти. Там була готична вежа тонкої конструкції, з установленими біля входу і в кам'яних консолях статуями. "Поки я розглядав, кожен спланований кут, карниз і навіть стики каменів вкрили чи затулили гілки, з яких звисали грона коштовних каменів велетенського розміру, необроблених, що нагадували, радше, м'якоть прозорого плоду... Все, здавалося, сповнилося внутрішнім світлом". Готична вежа поступилася місцем горі, бескиду неймовірної височини, колосальному, витесаному зі скелі і встановленому над прірвою пташиному кігтю, нескінченному розгортанню різнобарвної тканини й виблискуванню ще більшої кількості коштовностей. Кінець кінцем, з'явилося видіння зелених і пурпурових хвиль, що розбивалися об берег на "міріади леліток, таких самих відтінків, що й хвилі".
Кожне одкровення, викликане мескаліном, кожне видіння під впливом гіпнозу — унікальне; однак усе впізнаване в них належить до тих самих зразків. Ландшафти, архітектура, грона коштовностей, яскраві й ускладнені моделі — все це в своїх праприродних світлі, кольорі й значенні складає матеріал, з якого створені антиподи розуму. Чому це так — не відомо. Але цей неприхований факт досвіду, хоч бажаємо, хоч ні, мусимо визнати, так само як і факт існування кенгуру.
Від фактів візіонерського досвіду перейдімо тепер до збережених у всіх культурних традиціях описів Інших Світів — світів, заселених богами, духами небіжчиків і ще не спокушеною людиною.
Знайомство з цими описами відразу вразить нас спорідненістю між викликаними чи спонтанними візіонерськими одкровеннями й небесами чи казковими країнами з фольклору чи релігії. Праприродні світло і насиченість кольорами та значенням — такі характерні ознаки Інших Світів і Золотих віків. І майже в кожному випадку це праприродне значуще світло проливається на — чи випромінюється з ландшафту такої дивовижної краси, що її неможливо виразити словами.
Так, у греко-римській традиції ми зустрічаємо чарівний сад, який охороняють Геспериди, Єлісейські Поля і легендарний острів Левка, куди була перенесена душа Ахілла. Мемнон вирушив після загибелі на інший сяючий острів десь на Сході. Одіссей і Пенелопа перенеслися в інший бік, ставши завдяки Цирцеї безсмертними в Італії[5]. Ще далі на Захід лежали острови Блаженних, згадані вперше Гесіодом і такою мірою правдоподібні, що ще в І ст. до н. е. Серторій збирався направити з Іспанії експедицію, щоб їх відкрити.
У магічний спосіб прекрасні острови відроджуються у фольклорі кельтів і на протилежному боці світу — в японському фольклорі.
