Народження Дестроєра - Мерфі Уорен

Хтось ретельно його розглядав. Це була дівчина, яка сиділа ліворуч. Перехопивши погляд Рімо, вона знову вперлася очима в книгу на колінах. Рімо посміхнувся про себе. Навіть в найрозумніших і найздібніших є ж ерогенні зони! Жінка є жінка! Кондуктор хрипким голосом оголосив:

— Бріаркліфф! Місто і коледж Бріаркліфф!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Фелтон вдягався не кваплячись. Застебнув гумки, які підтримують чорні шкарпетки, натягнув темно-сині штани, зав'язав шнурки начищених чорних черевиків. Глянув на своє відображення в дзеркалі в повний людський зріст. Обтягнута майкою груди усе ще виглядали мускулистої. Непогано для чоловіка в п'ятдесят п'ять років.

Могутня шия і сильні руки, масивні плечі. Фелтон дотепер міг згинати пальцями цвяхи, кришив руками цеглини.

У спальню безшумно ввійшов Джиммі, тримаючи в руках скриньку червоного дерева. Фелтон побачив свого дворецького в дзеркалі. Джиммі був сантиметрів на двадцять вище свого хазяїна.

— Хіба я наказував принести скриньку?

Джиммі широко посміхнувся у відповідь:

— Ні.

— То чому вона тут?

Фелтон, повернувшись до дзеркала боком, намагався розглянути свою фігуру в профіль. Напружив руку. Позначилися могутні тріцепси. Впер правий кулак у ліву долоню і, виставивши руки вперед, напружив м'язи. У дзеркалі відбилася вражаюча картина засмаглих опуклих мускулів.

— Навіщо ти притяг скриньку?

— Мені здалося, що вона тобі знадобиться.

Фелтон зчепив руки за спиною і злегка нахилив голову вперед, немов би дивлячись на бика, який несеться на нього. Матадор Фелтон! Найсильніший і непереможний!

— Знадобиться?

Джиммі знизав плечима.

— По-моєму, вона не перешкодить...

Фелтон засміявся, оголивши зуби, які навіть раз в житті не боліли, і ясна, які завжди його не турбували.

— Нуж бо! — викрикнув він. — Давай!

Джиммі кинув скриньку на ліжко і позадкував.

— Бос, пройшло десять років. Десять, бос.

— Вперед, — повторив Фелтон, кинувши останній погляд на своє відображення в дзеркалі.

Величезне тіло Джиммі напружилося, як пружина.

Фелтон, заклавши за спину праву руку, виставив перед собою ліву, водячи нею з боку вбік і розчепіривши пальці. Ще раз швидко глянув у дзеркало, і отут Джиммі метнувся вперед.

Фелтон зустрів його виставленим уперед лівим плечем. Ніяких хитрощів, ніяких вивертів. Одна чиста сила.

Велике тіло техасця, здавалося, поглинуло боса, який не мав таких габаритів, але зненацька Джиммі, охнувши, зупинився. Руки Фелтона вперлися в груди дворецького — різкий поштовх, і, безпомічно змахнувши руками, Джиммі, скрикнувши, відлетів назад.

З моторністю дикої кішки Фелтон метнувся вперед і схопив Джиммі за руки, не давши йому молоснутися потилицею об підлогу.

— Ну що, є ще силонька?!

— Є, бос. Є. Тобі треба було йти в професійний футбол!

— Надаю займатися цим вам, техасцям, — відповів, розсміявшись, Фелтон і, допомагаючи Джиммі піднятися, потягнув його за руки.

Джиммі потрусив головою, приходячи в себе.

— Так ми готові, бос?

— Готові. Давай сюди скриньку.

Фелтон свідомо не дивився на дерев'яну шухлядку, поки не застебнув білу сорочку, зав'язав чорну в'язану краватку. Підійшовши до письмового столу, вийняв із шухляди кобуру ясно-сірої шкіри.

Потім він кивнув, і Джиммі акуратно відкрив кришку скриньки. Всередині на білій замші лежали три воронованих револьвери.

— О'харі його пістолет уже не знадобиться. Можу я взяти два? — запитав дворецький.

— Ні, — пішла відповідь. — Тіло О'хари все ще в гаражі?

— Так, під брезентом. За ним доглядають хлопці, які сторожать Тоні.

— Сьогодні ввечері, коли ми повернемося, треба буде позбутися від тіла звичайним способом і відпустити Тоні.

— Бос, може, воно буде краще просто повідомити в поліцію, що О'хару хтось вбив? Якось недобре буде обійтися з ним так, як ми чинили з різними виродками...

— Щоб влада дізналась, що хтось розполовинив голову шоферові пана Фелтона? Щоб знову сюди набігла всяка поліцейська сволота? Ні!

Фелтон надяг під піджак кобуру. Стиснувши плічми, Джиммі вийняв з конверта, прикріпленого до внутрішнього боку кришки скриньки, шість пластикових карток з офіційними печатками і фотографіями власників в кутку. Це були дозволи на носіння зброї, по два для кожного з трьох чоловік — для Нью-Йорка і Нью-Джерсі. Одному з трьох вони тепер не були потрібні.

Старі фото. Джиммі — сухувате обличчя з різкими рисами. Фелтон гладенький, злегка хвилясте волосся, яскраво-сині очі сяють навіть на чорно-білій фотографії. О'хара — широке обличчя, широка посмішка. Зараз на цьому обличчі з'явилася нова прикмета — діра в чолі.

Видано ці дозволи були фінансистові і промисловцеві Норману Фелтону і його охоронцям — Джеймсу Робертсу і Тімоті О'харі.

Дозволи були незвичайні, тому що незвичайними були і пістолети. Зазвичай такий дозвіл видається після того, як у Вашингтоні реєструються результати балістичних тестів кожного конкретного пістолета. Куля, що вилетіла зі дула, має характерні сліди, які дозволяють при нагоді визначити власника зброї так само легко, як і по відбитках пальців. З цих дул кулі вилетіли тільки один раз: під час балістичних тестів.

Фелтон взяв пістолет у руки. Джиммі тим часом натиснув потаємну пружину і висунув зі скриньки секретну шухлядку. Там лежали сім револьверних дул і невеликий гайковий ключ.

Фелтон і Джиммі переставили на свої револьвери дула із секретної шухлядки. Їх балістичні характеристики були відомі тільки трупам...

Фелтон задумливо проговорив:

— Знаєш, Джиммі, мені здається, що Мошер був народжений зовсім не для нашої справи... Дай йому волю, так він змусив би нас всіх жити тільки на прибутки, які приносять наші смітники.

Джиммі тільки посміхнувся у відповідь. Фелтон жартуючи вдарив Джиммі по плечу, а той зробив вигляд, що відбив удар. Тепер посміхалися обидва.

— Так, сер, — промовив Джиммі, тугіше затягуючи ключем кріплення дула, — свою роботу треба любити!

— Я її не люблю, Джиммі, але вона нам необхідна. Те, що ми робимо, цілком природно. — Фелтон подумав і додав: — Природно і необхідно. Ми живемо в джунглях і за їх законами. Згадай: нам будь-хто будь-чого не приносив на тарілочці.

— Всі і всього, бос.

— Навколишній світ зробив нас такими, які ми є. Але ж я цілком міг би стати лікарем, або адвокатом, або навіть вченим.

— І був би кращим у своїй справі, бос.

— Кращим не кращим, а гарним — це точно.

— Усе, що ти робиш, бос, виходить у тебе чудово, клянуся!

Фелтон зітхнув.

— Так і має бути. Хто буде старатися за нас?

Підійшовши до вбудованої стінної шафи поруч з дзеркалом, Фелтон розсунув у боки його дверцята. Шафа, майже у всю стіну шириною, містила колекцію чоловічих костюмів, кількості яких міг би позаздрити сам Роберт Хол. Якість не поступалась "Саввілль Роу"!

Фелтон почав вибирати серед синіх костюмів такий, щоб піджак підходив би до вже надягнутих штанів. Це було не так просто. Найкращий спосіб — знайти піджак, який висить без штанів, знятих з вішалки раніше. Оглянувши вісім синіх костюмів, Фелтон послав до чорта це заняття і взяв перший піджак, що трапився під руку.

— Джиммі?

— Слухаю, бос.

— Ти гарна людина, Джиммі.

— Спасибі, бос. А з чого це ти раптом?

— Просто так.

— Може ти думаєш, що щось вийде не так з Віазеллі?

— Не з Віазеллі. Справа не в цьому.

— Згадуєш цього хлопця з гаком?

Фелтон застебнув синій піджак, який прекрасно підійшов за тоном до штанів, хоча Фелтон і знав, що вони від різних костюмів.

Джиммі не став домагатися від боса відповіді на своє питання, він знав, що Фелтон будь-чого не скаже, поки не вирішить, що настав підходящий для цього час. Джиммі сховав револьвер у внутрішню кишеню.

Пізніше, того ж вечора, Фелтон нарешті розговорився. Джиммі сидів за кермом перламутрово-сірого "роллс-ройсу", заміняючи О'хару, який передчасно покинув світ. Вони їхали по мосту Джорджа Вашингтона, обвішаному вогнями. Міст вдавався в Нью-Йорк як гігантський акведук древнього Рима, але ніс на собі не воду, а людей.

— Ти знаєш, — задумливо сказав сидячий на заднім сидінні Фелтон, дивлячись у вікно, — я дотепер шкодую, що не воював в другу світову війну.

— У нас була своя власна війна, бос.

— Так, але друга світова була дійсною, великою війною. Тільки уяви собі, що який-небудь ідіот, який закінчив вошивий коледж, командував, а я...

— У тебе б краще вийшло, бос.

— Не знаю, як з погляду командування військами, але я вже заздалегідь остерігався б росіян, це точно.

— Але ж наші, начебто б, це розуміли?

— Розуміли, але не до кінця. Я б остерігався не тільки їх, але й Англії, Франції, Китаю. Такі правила гри, Джиммі. Поза родиною немає і друзів. Узагалі немає такої речі, як друзі. Тільки родичі.

— У мене, бос, ніколи не було іншої родини, крім вас.

— Спасибі, Джиммі.

— Це не порожні слова, бос. Я готовий життя віддати за тебе або міс Цинтію.

— Я знаю, Джиммі. Ти пам'ятаєш цього хлопця з гаком?

— Звичайно, бос.

— Ти коли-небудь бачив, щоб хто-небудь так рухався?

— Що ви маєте на увазі?

— Згадай, він же ж кинувся на мене, не видавши жодним рухом своїх намірів. Звичайно можна визначити, що людина збирається зараз зробити, як вчинить.

— Ну то й що?

— Скажи, боксери або, наприклад, борці видають свої наміри?

— Гарні — ні.

— Правильно, а чому?

— Тому, що їх так вчили.

— Вірно.

— То що ж?

— Хто ж учив цього хлопця?

— Є багато різних місць, де можна цьому навчитися, — відповів Джиммі. Фелтон помовчав і запитав:

— Чи здалось тобі, що останнім часом нам стало сутужніше працювати за контрактами, я маю на увазі — вбивати?

— Начебто так.

— А в чому справа, у виконавцях? Вони що, стали гірше?

— Ні, мабуть, все такі ж. Ти ж знаєш цих молодчиків, їм не тільки треба дати пістолет в руки, але і все ретельно пояснювати в деталях, інакше що-небудь обов'язково зроблять не так.

— Чому ж стало сутужніше, що їх турбує?

— Вони просто говорять, що стало сутужніше працювати, сутужніше ліквідувати "об'єкт".

— А що ще?

— Не знаю. Нічого, здається.

— Ні, є і ще щось!

Джиммі звернув на надбережну Вестсайд-драйв і акуратно перешикувався в перший ряд. Таким був наказ Фелтона: на роботі виконувати всі правила, будь-чого не порушувати.