Грек шукає грекиню - Дюрренматт Фрідріх

З його братом сталася враз дивна зміна. Він прибіг сюди, до своєї вілли, сповнений кохання до Хлої, палкого бажання якнайшвидше її побачити, а тепер ці почуття перетворились у шалений гнів. Яка дурість була з його боку утримувати всю цю родину протягом багатьох років, а як нахабно вони заволоділи його віллою! До цих думок приєднався ще й страх, що він із власної провини втратив Хлою, і все це Архілохоса украй розлютило. Він перетворився на Арея, давньогрецького бога війни, як це і передрікав Пассап. Схопивши дротяну скульптуру, він кинувся на брата Бібі, що розлігся, смалячи сигару, разом із своєю коханкою на його, Арнольфовому, шлюбному ложі. Бібі підскочив, та відразу ж дістав від брата такого стусана в підборіддя, що відлетів до дверей, а там дістав на додачу ще одного; тоді Арнольф узявся за ту шльондру, схопивши за коси, він витяг її у коридор та швиргонув просто в дядечка капітана, який саме прибіг, зачувши несамовиті зойки Бібі. Обоє — капітан і жінка — покотилися сходами додолу. З усіх дверей миттю повискакували цікаві — грабіжники, сутенери і всяка інша потолоч; своїх родичів — Теофіла і Готліба — Арнольф скинув із кручених сходів, а тоді й Наделера, що полетів додолу разом із ренесансним ліжком; Себастьяна із Маттіасом Арнольф відлупцював, Магду-Марію з її коханцем (китайцем) він голими вижбурнув у вікно на кущі, а тоді дав чосу і всім іншим приблудам. У повітрі зі свистом літали ніжки стільців, протези, юшила кров, повії тікали світ за очі, матуся нараз знепритомніла, сутенери і фальшивомонетники шугонули навсебіч, затуляючи голови, й верещали, немов пацюки. Арнольф навмання бив навкруг себе, душив, дряпав, відважував стусани, звалював з ніг, розчерепив кілька голів, хряснувши їх лобами одну об одну, зґвалтував якусь повію, і все це під зливою ударів, що падали на нього — дерев'яними протезами, кастетами, гумовими палицями, пляшками; та він відбивався і знову підводився, з рота в нього йшла піна, весь він був порізаний битим склом. Він сховався за стіл як за щит і звідти став кидати, немов снаряди, вази, стільці, картини, Жана-Крістофа й Жана-Даніеля; так він посувався вперед, женучи всю ватагу зі свого дому, відважував страшних ударів, лаючись на всі заставки, гнав із дому, де довгі клапті шпалер маяли на крижаному вітрі, немов прапори, і де досі клубочилися тютюнові хмари; а тоді навздогін тим бандюгам, що тікали, голосно волаючи, він кинув ручну гранату, її вибух осяяв небо, де вже рожевіла вранішня зоря.

Архілохос довго стояв біля входу до своєї понівеченої вілли й дивився, як світанкова зоря, що дедалі яскравішала, сріблить берести та ялини в парку. Подуви теплого вітру налітали на дерева, гнули їх, гойдали. Від того теплого вітру все почало танути. На даху розтала крига, і ринвами додолу побігла вода. Скрізь крапало, велетенські хмари повзли над дахами й садами, важкі, повні вологи. Ледь чутно замрячив дощ, оповиваючи все тоненьким серпанком. Повз Арнольфа прошкандибав у подертій одежі Наделер, лязкаючи зубами.

— Ви як християнин...

Архілохос не звернув на нього уваги. Він пильно дивився вперед заплилими очима. На ньому позасихала кров, весільний фрак був пошматований, підкладка вилізла назовні, окуляри десь загубилися.

Кінець перший

Далі — Кінцівка для загальних бібліотек

Архілохос узявся розшукувати Хлою.

— Боже мій, пане Арнольфе,— вигукнула Жоржетта, коли він якось раптом опинився біля її стойки й замовив чарку перно.— Боже мій, що з вами сталося?

— Я не можу знайти Хлою.

У кав'ярні було повно люду. Подавав Огюст. Архілохос випив чарку перно і замовив іще одну.

— А ви скрізь її шукали?— спитала мадам Білер.

— Шукав у Пассапа, в єпископа, скрізь.

— Та десь вона знайдеться,— силувалася розрадити його Жоржетта.— Жінки так швидко взагалі не зникають і невдовзі виявляються там, де ніхто й гадки не мав їх шукати.

І вона налила йому третю чарку перно.

— Нарешті! — полегшено відітхнувши, звернувся Огюст до велодрузів.— Нарешті він теж почав до чарки зазирати.

Архілохос уперто розшукував далі. Він вривався в монастирі, пансіонати, невеличкі приватні готелі. Однак Хлоя щезла. Він блукав порожньою віллою, порожнім парком, стояв під мокрими деревами. В них шарудів вітер, над дахами сунулися хмари. Зненацька Архілохоса заполонила туга за батьківщиною, за Грецією з її червонуватими скелями й темними гаями, туга за Пелопоннесом.

Через дві години він був уже на пароплаві, заревли сирени на "Юлії", і коли вона попливла крізь туман, випускаючи темні пасма диму, до пристані примчала машина з Фарксовими бандитами, залунали постріли, і кулі, що були призначені терористу-ренегатові, тільки продірявили зелено-золотий державний прапор, який ліниво маяв на вітрі.

На "Юлії" виявилися містер і місіс Уїмени; коли по обіді Архілохос опинився біля них, вони вочевидь занепокоїлися.

Середземне море. Палуба, осяяна сонцем. Скрізь шезлонги. Архілохос пояснив:

— Я мав честь уже кілька разів розмовляти з вами.

— Well,— пробурмотів містер Уїмен.

Арнольф попросив вибачити йому. Тоді сталось якесь непорозуміння.

— Yes,— сказав містер Уїмен.

Потім Архілохос попросив дозволу допомагати в розкопках на його колишній батьківщині.

— Well,— відповів містер Уїмен і закрив фаховий часопис з археології, а тоді додав, натоптуючи свою коротку люльку:— Yes.

І от він у Греції, на Пелопоннесі, в місцевості, що аж ніяк не відповідає його уявленню про батьківщину, ту прекрасну країну, яку він подумки собі створив. Він шукає старожитності, під пекучим сонцем довбає тверду землю. Навкруги тільки каміння, змії, скорпіони й кілька кривулястих оливкових дерев на обрії. Невисокі голі гори, джерела, що давно повисихали, жодного кущика. Над головою вперто кружляє шуліка, його ніяк не відігнати.

Багато тижнів, умиваючись потом, длубав він мотикою невеличкий пагорб і коли нарешті майже зрив його, всі побачили напівзруйнований мур, ще трохи засипаний піском. Пісок розжарювався проти сонця, залазив під нігті, від нього гноїлися очі. Містер Уїмен висловив надію, що вони відкопали Зевсів храм, а місіс Уїмен запевняла — це храм Афродіти. Вони так голосно сперечалися, що їх було чути аж за кілька миль. Греки давно вже пішли додому. Комарі зумкотіли, мухи пообліплювали Арнольфові обличчя, лізли в очі. Уже залягав присмерк, десь далеко кричав мул, протягло й жалібно.

Ніч була холодна. Архілохос лежав у наметі, просто біля місця, де вони копали, а містер і місіс Уїмени — за десять кілометрів звідси, в головному місті округи — злиденному закутку. Над наметом літали нічні птахи й кажани. Поблизу завив якийсь невідомий звір, можливо, вовк, а тоді все затихло. Архілохос заснув. Над ранок йому причулася чиясь легка хода, та він не схотів прокидатись і спав далі. Аж коли червоне розжарене сонце піднялося за-за тих безглуздих голих горбів і його промені впали на намет, Архілохос підвівся. Він поплентався до ще безлюдного місця розкопок, до напівзруйнованого муру. Там було холодно. Високо вгорі знову кружляв шуліка. Серед стародавніх руїн іще панувала пітьма. В Арнольфа боліли ноги й руки, та він узявся до роботи, витяг лопату. Перед ним виявилась якась довгаста купа піску, в сутінках він не міг її добре роздивитись, але вже при перших дотиках лопатою він відчув, що то якась річ. Мабуть, богиня кохання або й сам Зевс, подумав він, цікавий дізнатися, хто мав слушність — археолог чи його дружина. Він заходився обома руками відгортати пісок — і відкопав Хлою.

Затамувавши подих, він дивився на свою кохану.

— Хлоє! — вигукнув він.— Хлоє, як ти сюди потрапила?

Вона розплющила очі, але з піску не підвелася.

— Дуже просто,— пояснила вона,— я поїхала за тобою. Адже ми мали два квитки.

Потім вони сиділи на стародавньому мурі й милувалися грецьким краєвидом: поблизу — невисокі голі горби, над ними — могутнє сонце, віддалік — кривулясті оливкові дерева, а ще далі, на обрії,— біла смужка головного міста округи.

— Це наша батьківщина, — сказала Хлоя, — твоя і моя.

— А де ти була? — спитав він.— Я шукав тебе по всьому місту.

— Я була в Жоржетти. Нагорі, в її помешканні.

Вдалині виникли дві цятки, вони швидко наближалися, то були містер і місіс Уїмени.

А тим часом Хлоя виголосила цілу промову про кохання, майже зовсім як колись Діотіма — Сократові, правда, не таку мудру, бо Хлоя Салонікі, дочка багатого грецького купця (тепер вона розповіла про своє походження), на все дивилася просто й практично.

— От бачиш,— сказала Хлоя, у той час як вітер грався її косами, сонце підіймалося дедалі вище на небі, а англійці на своїх мулах під'їздили ближче,— тепер ти знаєш, ким я була, тепер між нами все зрозуміло. Мені набридло моє ремесло, то тяжкий заробіток, як і кожний чесний заробіток. І я страшенно сумувала. Мріяла про кохання, мені кортіло про когось піклуватися, поділяти з ним не тільки радощі, але й горе. І от якось уранці, коли мою віллу огорнув густий туман і вже кілька тижнів було зимно, похмуро, я прочитала в газеті "Суар" оголошення: "Грек шукає грекиню". Я тоді ж вирішила, що кохатиму цього грека, тільки його й нікого більше, і нехай буде, що буде. І от я прийшла до тебе того недільного ранку, о десятій годині, з червоною трояндою в руці. Я не хотіла тебе обдурювати і вбралася в свій найкращий одяг. Мені хотілося прийняти тебе таким, яким ти був, але і ти мав прийняти мене такою, якою я була. Коли я побачила тебе за столом, нерішучого, безпорадного, з чашкою молока, що парувало, і ти мусив через той пар раз у раз протирати окуляри,— ось тоді це і сталося: я тебе покохала. Але ти гадав, що я чесна дівчина, ти настільки мало знав життя, що не зміг здогадатися, чим я займаюся, хоч Жоржетта і її чоловік миттю це збагнули. Я не зважилася знищити твою мрію. Боялася тебе втратити, а від моїх вчинків ставало тільки гірше. Твоє кохання викликало в людей сміх, а коли в каплиці святої Елоїзи ти дізнався правду, весь світ перетворився для тебе в руїну, а разом із ним і твоє кохання. І це добре. Ти не зміг би мене покохати, не знаючи правди, але кохання дужче за правду, яка нас мало не згубила. Твоє сліпе кохання треба було зруйнувати в ім'я кохання, що все бачить і все розуміє.

Однак збігло чимало часу, поки Хлоя і Архілохос змогли повернутися додому.