Опір путінському режиму - Браудер Білл
Я сховав посмішку, уявивши його з битою в суді. Поруч із футляром лежав маленький гумовий алігатор.
Через п'ять хвилин він повісив трубку і, представившись, запитав:
— Білле, чим можу...?
Я розповів йому нашу історію. Він не перебивав і дослухав її до кінця, після чого розгублено похитав головою.
— Я знаю Джона Москоу. Він був одним із найкращих при Моргентау, — сказав він, маючи на увазі одного з найвідоміших окружних прокурорів Південного округу Нью-Йорка Роберта Моргентау. — Це, до біса, соромно... Я можу вам допомогти?
— Вони не дадуть нам спокою і знову з'являться, і ось тоді мені знадобиться хтось, хто зможе дати їм відсіч.
— Ви прийшли за адресою.
— А те, що доведеться мати справу з росіянами, вас не турбує?
— Анітрохи! — І він простяг свою візитівку. — Це мій прямий номер. Телефонуйте у будь-який час дня та ночі.
Я повернувся до Лондона в піднесеному настрої, знаючи, що тепер ми готові до нових атак Джона Москоу.
17. Засідка в Аспені
Літо 2014 року Минуло кілька тижнів; якось я повертався з ділового обіду Бердкейдж-Волк у парку Сент-Джеймс. Це неподалік від будівлі парламенту. Я машинально переглядав повідомлення, що надійшли на смартфоні; серед них було одне від Пола Монтелеоні. Від нього не було звісток відколи прокуратура США порушила справу проти "Превезона".
"Зателефонуйте мені. Терміново!" — прочитав я і здивувався його наказовому тону.
Таких повідомлень від Пола я ще ніколи не отримував.
Я пірнув у найпершу ж нішу будівлі й набрав номер Пола. Він блискавично відповів ще до того, як у слухавці пролунав гудок.
— Привіт, Поле. Це Білл. Що трапилося?
— Привіт, — він знітився, перш ніж продовжити, ніби йому треба було відійти від когось. — Я, е-е, я не хочу вас турбувати та не можу бути впевненим на сто відсотків, але ми отримали інформацію про те, що деякі люди пропонують гроші найманцям, щоб розшукати вас і відправити до Росії.
— Відправити мене? Що це за люди? — почав розпитувати я.
— Це росіяни.
— Хто вони?
— Це все що я можу сказати. Ми повідомимо про це британських колег, але я хотів також попередити особисто, щоб ви змогли вжити запобіжних заходів, які вважаєте необхідними.
Я сховав смартфон і, стоячи в ніші, дивився на пишну зелень парку Сент-Джеймс. Букінгемський палац був недалечко, на захід від мене, а парламент, хоч звідси його й не було видно, — лише за кілька кварталів на схід. Я раптом відчув себе невпевнено, попри те що знаходився в самому центрі Лондона, в районі, де камер відеоспостереження на квадратний метр було більше ніж будь-де в Королівстві.
Вийшовши знову на тротуар, я відчув, як загострюється моє сприйняття. Через парк я йшов уже прискоривши кроки. Повідомлення від американських служб про те, що я став об'єктом змови з метою викрадення, знову сколихнуло всі мої колишні страхи. Якщо ця інформація надійна, а я відштовхувався від цього, то я більше не був у безпеці в Лондоні. І не має значення, скільки в ньому було камер відеоспостереження: це ніколи не зупиняло Кремль.
До того ж тут постійно проживає, працює чи подорожує понад 300 000 росіян. Вони як ліхтарні стовпи або червоні двоповерхові автобуси — їх можна побачити всюди, і вони сприймаються як пересічні.
Але я ніколи не сприймав їх як пересічних. Якщо не рахувати моєї російської дружини та колег, я завжди цурався їхнього товариства. Почувши на вулиці російську мову, інстинктивно прискорював крок. Коли мене запрошували на коктейль чи вечерю, уникав модних барів та ресторанів, у яких росіяни були завсідниками.
Але на відміну від мене, британський уряд сприймав їх набагато прозаїчніше. І не було жодних сумнівів, що після отримання попередження від спецслужб США британці й пальцем не ворухнуть. І гірше за те: якби мене справді викрали, не було б жодних реальних наслідків.
Мої побоювання виникли не на порожньому місці: вони підтверджувалися скандалом з Олександром Литвиненком, перебіжчиком із ФСБ, якого 2006 року в центрі Лондона отруїли радіоактивним полонієм два російські агенти. І хоча слідство встановило, що вбивство Литвиненка було актом терору, за яким стояв Кремль, єдине, на що наважився британський уряд, — це вислати жменьку російських дипломатів і оголосити у безглуздий розшук убивць Литвиненка, яких Кремль ніколи не видасть. Така беззуба відповідь остаточно розв'язала руки Путіну — у Великій Британії він безкарно міг робити все, що захоче.
Загроза викрадення змусила мене посилити охорону. Я найняв охоронців із досвідом роботи в таких країнах, як Мексика та Афганістан, де викрадення людей вже давно стало звичною справою. Однак і під охороною, попри чимале вміння і постійну присутність моїх охоронців, я не почував себе спокійніше. Хоч як це не парадоксально, але найбільший попит на охоронців у Лондоні був серед росіян (які бояться своїх же).
Великі гроші, які циркулюють у цьому бізнесі, підривали мою довіру до цих людей. Усвідомивши, що моя безпека залежить тільки від мене, я поставив собі запитання: що б я зробив, якби опинився на їхньому місці та намагався викрасти сам себе?
Планування такої операції обов'язково включало б стеження, вивчення моїх звичок для з'ясування того, як проходить мій день, де я буваю і таке інше. Це означало, що мені необхідно розлучитися зі своїми звичками і моє життя не повинно підкорятися будь-якому жорсткому графіку. Я змінив розпорядок дня, починав його в різний час — іноді дуже рано, іноді ближче до полудня. Я змінював маршрути, якими добирався до офісу, часто намотуючи зайві кола. Приїжджав на таксі одного дня, автобусом іншого, на метро третього. Іноді я йшов пішки, або проїжджав лише одну зупинку на метро, або заходив до кафе, перш ніж продовжити шлях. Іноді поруч зі мною йшли мої охоронці; в інших випадках вони були десь віддалік, намагаючись зрозуміти, чи не стежить хтось за мною.
Найголовніша зміна моїх звичок полягала в тому, що тепер я вів свій щоденник по-старому, переставши користуватися електронною версією — пішовши в офлайн.
Все це дуже стомлювало, але ще більше мене напружувала необхідність постійно перебувати в стані бойової готовності. Довго продовжуватися так не могло. На щастя, все це закінчилося само собою.У середині липня ми всією сім'єю: Олена, діти та я — поїхали в Аспен, штат Колорадо, на літні канікули, де я зміг повернутися до більш звичного ритму життя.
Ми прибули на місце 14 липня. Вийшовши з літака, я відчув себе в іншому світі. В Аспені дуже маленький аеропорт, і ви виходите з літака так само, як у п'ятдесятих роках минулого століття: двері літака відчиняються, і ви сходите по трапу на злітно-посадкову смугу. Повітря чисте і сухе, просочене ароматами чорної сосни, що росте на схилах гір серед осик та тополь.
Я люблю Колорадо. Я виріс у Чикаго, але в перший рік навчання у старшій школі жив в інтернаті Стімбот-Спрінґс, де катався на гірських лижах практично кожен зимовий день. Тоді я й перейнявся любов'ю до цього скелястого краю. Після школи я два роки навчався в університеті Колорадо в Боулдері й з того часу при кожній нагоді повертаюся до Скель (англ. Rockies). Того разу (тобто 2014 року) не тільки мені, а й усій моїй родині сподобалося жити в цьому чудовому місці.
Мені знадобилося кілька днів, щоб заспокоїтися. Я повернувся до свого зручного розпорядку дня, до прогулянок на велосипеді з дітьми, до відвідування концертів просто неба, вечерям у гостях серед друзів. Було чудово почуватися вільним і не озиратися через плече.
Головним для мене в цій відпустці була моя сім'я, особливо дружина, яка звалила на свої тендітні плечі весь тягар нашої ситуації. Їй довелося не лише жити у постійному стресі, побоюючись того, що її чоловік може зникнути будь-якої миті, але й демонструвати цілковитий спокій нашим діточкам. Якось вона змогла навіяти їм, що боротися з Володимиром Путіним — це щось нормальне, і що всі тати так роблять, і що наше життя абсолютно звичайне.
Проте треба було продовжувати працювати. Наприкінці липня мене запросили виступити до Інституту Аспена з доповіддю про закон Магнітського. Цей інститут — міжнародний аналітичний центр, тут регулярно проводяться семінари, куди запрошують активістів, підприємців, політиків та журналістів для обговорення різних тем. Кампус інституту розташований уздовж річки Рорінг-Форк, одного з найідилічніших місць на землі. На семінар я поїхав разом зі своїм сімнадцятирічним сином Девідом, сподіваючись, що йому сподобається.
Наприкінці першого дня семінару всі були запрошені на коктейльний прийом у Центрі Дьора-Гозієра (англ. Doerr-Hosier Center) — головному залі прийомів Інституту Аспена. Девід щойно вступив до Стенфордського університету і був радий опинитися серед відомих підприємців Кремнієвої долини, а я був радий провести з ним час.
Прийом добігав кінця, а небо затягували хмари. З гір у долину Аспен-Веллі насувався сильний шторм.
— Пробач, Девіде, але нам час, — квапив я сина, який говорив з молодим венчурним підприємцем. Не встигли ми вийти, як вибухнула злива.
Я подзвонив до свого друга П'єра, який приїхав з Бельгії до нас погостювати. Він підкинув нас на семінар, а потім вирушив у місто за покупками.
— П'єре, ти випадково не поряд з інститутом? Погода не сприяє прогулянці.
— Вам пощастило! Я недалеко. Буду хвилин за п'ять.
До Центру Дьора-Гозієра з боку дороги вела пішохідна доріжка, тож П'єр не зміг би під'їхати прямо до нас. Отримавши його есемеску про те, що він під'їхав і чекає нас у глухому куті, де зупинялися всі машини, ми вийшли з центру.
Парасольок із собою у нас не було, тому ми кинулися бігом до машини, прикриваючи голову руками від зливи. Цієї хвилини буквально нівідкіль з'явилася жінка, яка наближалася до мене, вигукуючи на ходу: "Пане Браудер! Пане Браудер!"
Вона мала досить неприємний голос. На мить ми обидва зупинилися. Я мружився, намагаючись розгледіти її крізь потоки дощу, але не впізнав. І раптом я помітив, що на ній не було бейджика Інституту Аспена, як у всіх запрошених на семінар.
Тут мене наче громом вдарило. Спрацював інстинкт "бий або біжи", і разом повернулися всі погані передчуття, що мучили мене місяць тому в Лондоні. Хто б це не був, я відчував, що добра від цієї жінки не варто чекати.
