Опір путінському режиму - Браудер Білл
Таких запитів ще не бачив. Це щось!
— Це радує.
— Але це тільки початок, Білле. Правду кажучи, я жодного разу не зустрічав такого кричущого конфлікту інтересів, як у цій справі. Треба усунути Джона Москоу.
— Але ж ми вже пробували. Зверталися до Комітету з розгляду скарг, — пожалівся я.
Ще на початку серпня ми отримали від них відповідь, а точніше кострубату відписку в один абзац, з якої стало ясно, що вони нічого не робитимуть.
— Забудьте про них. Ми клопотатимемо про його відведення в суді, — відкарбував він.
— І в чому різниця?
— Цього разу ми апелюватимемо наживо до судді, а не в листуванні з якимись клерками, які впівока переглядають папірці. Повірте, ми маємо сильну аргументацію.
Ренді подав клопотання про дискваліфікацію 29 вересня, і слухання було призначено на 14 жовтня.
У відповідь Джон Москоу та "Бейкер-Гостетлер" відправили до суду своє пояснення.Там вони втретє повторили все те, що вже писали, почавши з гучної заяви: "Браудер ніколи не був клієнтом "Бейкер-Гостетлер" (напрочуд відкрито підкреслили цю "нову" думку!). Їхня логіка була в тому, що оскільки компанія Hermitage — а не я особисто — оплачувала їхні рахунки, то адвокатська таємниця на мене не поширюється.
Потім вони намагалися пояснити, що ані в компанії Hermitage, ані в мене немає жодної фінансової зацікавленості у справі "США проти "Превезона"", і неважливо, хто виграє справу, ми все одно не отримаємо ні цента з конфіскованих грошей. Тому, писали вони, їхній клієнт не "протилежна сторона" щодо нас, а якщо так, то немає жодного конфлікту інтересів. Усе це була казуїстика, замішана на абсурді. З 2009 року моєю місією стало притягнення до відповідальності катів Сергія та всіх, хто отримав вигоду зі злочину, який він викрив. Вони знали це, і всі це знали. Що насправді намагалися зробити Джон Москоу та "Бейкер-Гостетлер" — то це підмінити поняття "протилежна сторона процесу". І це було не лише підло, а й надзвичайно цинічно.
Закінчувався їхній документ заявою, якою міг би пишатися сам Кафка: "Браудер прагне завдати шкоди діловій репутації Джона Москоу, який понад 30 років чесно служив штату Нью-Йорк як один із найпомітніших адвокатів у боротьбі з легалізацією доходів від злочинної діяльності". Вони намагалися переконати суддю, що жертвою тут був не Сергій і не я, а Джон Москоу, який тепер захищає підозрюваних у відмиванні грошей. Я ледве стримував себе. Для судді рішення щодо їхньої дискваліфікації не повинно бути складним. Я чекав на день судового засідання з нетерпінням. Незабаром ми дізналися, хто саме буде суддею на нашому засіданні, і це подвоїло мою енергію: головувати мав шановний Томас Грієса. Цей суддя мав репутацію жорсткої людини, яка приймала неоднозначні рішення щодо дуже спірних питань. До нашої справи він змусив цілу країну — Аргентину — оголосити дефолт із прострочених виплат відсотків та сум основного боргу в суперечці Аргентини з нью-йоркським гедж-фондом "Еліотт Менеджмент". (Після чого суддю Грієса люто зненавиділи в Аргентині. Його опудала спалювали на вулицях Буенос-Айреса.)
Була ще одна причина для оптимізму. Декількома роками раніше колега Ренді, Річард Марк, був одним з улюблених клерків судді Грієса. Ідея полягала в тому, щоб Ренді подав клопотання, а Річард виступав у самому суді, аргументуючи нашу позицію. Зазвичай це неважливо, але судді теж люди, і поговорити з колишнім колегою, якому ти довіряв, завжди приємніше, ніж з незнайомцем. 14 жовтня приблизно о десятій ранку Ренді та Річард вирушили на судове засідання до зали 26Б у будівлі "Деніел Патрік Мойніхан" на Фолі-сквер, прямо за рогом від Федеральної прокуратури Південного округу. Ренді добре знав цей суд і вів у ньому сотні справ. Зала, інкрустована цінними породами дерева, зі зручними м'якими стільцями, місцями для присяжних, трибуною для свідків і великою галереєю для публіки, яка вміщала до ста людей, справляла враження своїм колоритом та величчю. Над місцем судді висіла емблема Міністерства юстиції США.
Коли Ренді та Річард прибули, біля входу до зали вже був натовп. "Превезон" представляли шість адвокатів із трьох різних юридичних контор, включаючи Джона Москоу та Марка Цимрота, адвоката з вашингтонського офісу "Бейкер-Гостетлер", того, що відповідав нам відмовою на вимоги про відведення. Цимрот, чоловік із рідким світлим волоссям і густими сивими вусами, був провідним адвокатом у справі. Цю команду супроводжувала свита молодших юристів та їхніх помічників. У галереї сиділи різні гультяї та роззяви. Схоже, це слухання було важливим для "Превезона".
Томас Грієса вийшов до зали зі своєї кімнати, зайняв місце судді та ударом молотка об 11:15 ранку відкрив судове засідання.
Грієса призначив суддею ще президент Ніксон. Хоча йому було 83, виглядав він зовсім старим. Можливо, через те що страждав на якесь викривлення хребта та сильно горбився. Через цю недугу він майже не міг дивитися прямо і постійно блукав поглядом по своєму столу. Будь-який рух давався йому з великими труднощами.
Ренді почав першим, а потім передав слово Річарду. Той продовжив, але в цей момент суддя Грієса попросив його говорити в мікрофон — мабуть, він ще й погано чув.
Річард підійшов ближче, але за кілька секунд суддя знову перебив його. Він спитав, чому і навіщо ми подаємо це клопотання. Стало зрозуміло, що він не прочитав жодної із сотень сторінок документів жодної зі сторін.
Хороший адвокат завжди готовий до таких поворотів, і Річард почав повільно і спокійно розповідати судді Грієса всю нашу історію. У Річарда виходило добре, але тут суддя почав ставити запитання.
За годину з'ясувалося, що суддя Грієса переплутав мету сьогоднішнього засідання. Він не міг зрозуміти, хто я такий і як пов'язаний із Джоном Москоу. Він не міг зрозуміти, як у "Превезона" виявилася частина вкрадених грошей. Якоїсь миті він навіть не зміг згадати, що спочатку шахрайство відбулося в Росії.
Річард, користуючись усім своїм терпінням та знанням про суддю, спробував розвіяти його туман, але нічого не вийшло.
Цимроту було не легше. Він переконував суддю, що оскільки я регулярно виступаю і розповідаю про Сергія, розміщую відеоролики на ютубі та роблю презентації, розповідаючи про аферу з 230 мільйонами доларів, то я давно втратив право на адвокатську таємницю.
Суддя не міг второпати про що мова.
— Ще раз, хто виступає із розповідями? — спитав він.
— Він привселюдно виступає з розповідями, — пояснював Цимрот.
— Хто?
— Пан Браудер.
— Хто розміщував щось там в інтернеті?
— Пан Браудер та компанія Hermitage. Вони мають вебсайт, Ваша честь, і вони постійно виступають з такими розповідями, щомісяця.
— Хто розповідає кому?
Навіть Цимрот уже виходив із себе.
— Пан Браудер виступає з розповідями, — говорив він у мікрофон, розтягуючи слова, — про пана Магнітського, аферу з 230 мільйонами доларів і чому Росія є кримінальним підприємством.
І хоча суддя зовсім заплутався, але з якихось особистих мотивів він співчував Джону Москоу, і коли адвокати закінчили дебати, суддя Грієса оголосив: "Усунення від справи [Джона Москоу] для того, щоб він не міг виконувати зовсім іншу роботу[?], я не можу зрозуміти, навіщо це компанії Hermitage. Щиро кажучи, це якось низько".
Судді не можуть вершити правосуддя, керуючись "низькими" чи "високими" мотивами вчинків. Вони мають керуватися законом.
Ми явно програвали. В останній момент Ренді попросив суддю Грієса про коротку нараду в його кабінеті. Суддя погодився, і Ренді, Річард, Джон Москоу та Марк Цимрот пройшли у його покої.
Річард представив судді стенограму моєї розмови з Джоном Москоу в день арешту Сергія — де Джон Москоу говорив про те, як відстежити 230 мільйонів доларів, що залишили "сліди на снігу", та стенограми інших розмов, що охороняються адвокатською таємницею. Ці матеріали заперечували твердження Джона Москоу про те, що він ніколи не допомагав нам у пошуку 230 мільйонів доларів, а також твердження Цимрота про те, що я не ділився з ними конфіденційною інформацією.
Закрита нарада тривала понад годину, але й після цього суддя Грієса залишився з власною думкою, хоч і погодився призначити повторне слухання 23 жовтня.
Все, що відбувалося, доводило мене до сказу, але одночасно я відчував до судді почуття жалю. Мій батько приблизно такого ж віку, він один із видатних математиків світу, лауреат державної нагороди за визначний внесок у науку, нагороджений Національною науковою медаллю. На піку своєї кар'єри він розв'язував найскладніші нелінійні диференціальні рівняння у приватних похідних, але тепер, коли йому за вісімдесят, прості завдання, як-от оплата рахунків за комунальні послуги або включення сигналізації, стали для нього проблемою. Бачити, як час руйнував його, було, мабуть, одним із найважчих переживань мого життя.
Судді Грієса слід давно залишити свою посаду. На жаль, ми зіткнулися з особливістю американської системи правосуддя: для федеральних суддів немає граничного віку перебування на посаді. Інакше кажучи, вони можуть вести справи, доки не помруть. Я впевнений, що в минулому цей суддя був левом на арені судових баталій, але тепер він став тінню колишнього себе і ми розплачувалися за це.
Ця думка не залишала мене протягом усього наступного тижня. Я дедалі більше хвилювався і поділився цими роздумами з Ренді напередодні другого слухання. Він, звичайно, не міг не помітити мого стану, але сам виглядав спокійно та впевнено.
— Білле, не хвилюйся. Я намагатимусь схилити його на наш бік.
І ось усі адвокати знову зібралися у судовій залі 26Б. Цього разу Ренді боровся за суддю, апелюючи більше до здорового глузду, ніж до юридичних тонкощів.
Але що більше Ренді переконував суддю, то більше зростало роздратування останнього. Здавалося, що Грієса сердився на себе, бо не міг зробити те, що раніше виходило так легко. Він не був здатним пов'язати одну з одною дві прості речі. Він не міг зрозуміти, яким чином попередня робота Джона Москоу на нас суперечить його поточній роботі на "Превезон".
Соромно було і те, що поки говорив Ренді, Джон Москоу театрально приглушено кидав у зал репліки на кшталт "Це неправда!" або "Ренді, як ти можеш так казати?". З такою непрофесійною поведінкою колеги по цеху Ренді зіткнувся вперше, а суддя Грієса не припиняв це, бо не дочував.
Ренді говорив майже півтори години, терпляче намагаючись пробитися крізь каламутний розум судді.
