Опір путінському режиму - Браудер Білл

Вона була дуже схвильована:

— Білле, вам треба приїхати. Мені здається, що ця година настала.

Вона пояснила, що мама повністю перестала їсти та пити і якщо це продовжиться, то у неї в запасі лише кілька днів.

Я кинув усе і помчав до Нью-Джерсі. На жаль, мій брат не зміг приїхати, а дружині довелося залишитись у Лондоні з дітьми. Тому ми троє: мій тато, я та Наталі — по черзі чергували біля маминого ліжка.

На цей раз мама була вдома, а не в лікарні. Зазвичай у моїх батьків був сімейний лікар, який виїжджав додому. Він прийшов у день мого приїзду, і, спілкуючись з ним, я запитав, як нам змусити маму їсти та пити.

— Ніяк. Вона вирішила, що її час настав, — ось так просто відповів він. Лікар, як і я, знав, що вона не хотіла штучно продовжувати своє життя. Він пояснив, що її організм повільно згасатиме без болю та дискомфорту.

Наступні кілька днів я був поруч із мамою, розмовляв із нею і нагадував їй, що вона не сама. По відеозв'язку через "Фейс-тайм" поєднував її з братом, моєю дружиною та дітьми.

Час від часу я робив перерву і тинявся по дому, щоб відволіктися, використовуючи сходи для фізичних вправ. Батько зібрав величезну бібліотеку: майже 35 тисяч томів було акуратно розставлено на полицях у підвалі будинку. Книги різні — від Арістотеля до св. Фоми Аквінського та Гоголя, з різних предметів — від геофізики до історії мистецтв та топології. Книги англійською, французькою та російською були систематизовані, як в університетській бібліотеці. Він прочитав їх усі. Коли ми приїжджали до батьків, діти зазвичай грали у хованки серед цих стелажів і пропадали там годинами. Блукаючи по підвалу, я дивувався, як зачаровувало тата колекціонування книг і як мама ненавиділа цю його одержимість.

У ці останні дні я зміг зосередитися на мамі, але кожного разу, коли проходив повз вікно у двір, згадував про Джона Москоу та його запит, і тоді злість переповнювала мене — злість на себе за те, як я міг думати про нього в такий момент.

Останні чотири дні дихання мами ставало дедалі повільнішим. Увечері четвертого дня прийшли дві медсестри, пообіцявши зробити укол морфію, якщо зрозуміють, що вона страждає. Однак, оглянувши її, вони запевнили мене, що цього не треба робити.

Із заходом сонця йшла і вона. Я тримав її за руку і казав, що люблю. Останній подих, і її не стало.

Є такий вислів, "спочивай з миром". І це справді так: я бачив, що вона йшла із миром, без боротьби, залишивши позаду біль та страждання.

Пізніше, після того як її тіло відвезли до похоронного бюро, я поїхав до озера Карнегі, що неподалік. Там був невеликий з'їзд до води, де я любив зупинятися дорогою від будинку батьків до лікарні, щоб побути одному в тиші та поміркувати. Дивлячись на нерухому масу води, я раптом подумав, що смерть мами у своєму будинку була менш важким випробуванням у порівнянні з тим, що я бачив, коли відвідував її, ледь живу, в лікарні, з усіма цими підключеними трубками та апаратами. Так, втрата мами принесла із собою спустошення, але те, що я був поруч з нею в останні хвилини, полегшило її відхід.

Смерть мами стала другою тяжкою втратою у моєму житті після смерті Сергія Магнітського. Природна, мирна смерть моєї мами, вдома серед людей, яких вона любила, робила вбивство Сергія ще зловіснішим. У нього відібрали не лише десятиліття життя, а й останні хвилини, протягом яких з ним не було нікого, хто любив його. Він був у холодній камері, де його забивали кати. Дорогою додому до Лондона я зрозумів, що маю направити в праведне русло всю свою скорботу, викликану втратою мами, і все обурення, пов'язане із загибеллю Сергія: через два тижні я повернуся до Нью-Йорка і представлятиму читачам свою книгу "Червоний циркуляр".

* * * 2 лютого 2015 року я знову опинився на Мангеттені. Моє перше інтерв'ю було призначено о 6:45 ранку на телеканалі "Фокс" у шоу "Фокс та друзі". Софі попросила продюсерів не оголошувати заздалегідь про моє інтерв'ю, щоб Джон Москоу та його команда нічого не знали про нього, доки я не вийду в ефір.

До будівлі "Фокс" ми мали потрапити через розвантажувальний док з боку 48-ї Західної вулиці, приблизно за 140 метрів від головного входу на 6-й авеню. Наша машина зупинилася поряд з фурою, що очікувала на розвантаження.

Поруч із нею, покурюючи, стояли вантажники. Один із них крикнув:

— Хлопці, ви помилилися! Вам потрібний вхід з іншого боку.

— Ні, ні, — відповіла Софі. — Все правильно. Ми на місці.

Вантажник збирався сказати ще щось, але в цей момент двері дока відчинилися і з'явилися два міцні охоронці. "Пане Браудер?" — поцікавився один із них. Я кивнув головою. "Ідіть за нами". І ми пішли. Нас провели лабіринтом коридорів прямо у фоє для гостей шоу на першому поверсі.

Скориставшись рекламною паузою, продюсер підсадив мене до трьох ведучих шоу на диван, що стояв у центрі знімального майданчика. Росія останнім часом не сходила зі стрічки новин: вона вторглася в Україну, збила пасажирський літак, шахраювала на Олімпійських іграх — і ведучі були єдині в тому, що Путін шкідливо впливає на весь світ. Я розповів їм історію Сергія, як робив до цього багато разів, але тепер підкріпив її своєю книгою, яка лежала на журнальному столику перед ними. Інтерв'ю було коротким і зайняло менше ніж п'ять хвилин, але пройшло дуже вдало.

Тим самим шляхом без жодних проблем ми з Софі залишили шоу. Поки ми їхали на інший кінець міста, я уявляв, як Джон Москоу дивиться моє ранкове інтерв'ю і судомно телефонує всім, намагаючись з'ясувати, куди я поїхав далі.

Наступне інтерв'ю було призначено в інтернет-­виданні "Слейт". Це був не прямий ефір, а запис подкасту, тому Джон Москоу не міг знати, де я перебуваю, але ми все одно скористалися чорним входом.

Після цього я дав ще два інтерв'ю для "Волл-стріт джорнел" та "Бізнес-інсайдер", а повернувшись до готелю — ще кілька інтерв'ю для радіо, але вже зі свого номера. Після закінчення запису я замовив пізній обід і почав готуватися до найважливішого інтерв'ю мого турне — телевізійної передачі "Щоденне шоу".

Живучи в Лондоні протягом останніх двадцяти шести років, я мало що знав про "Щоденне шоу", сатиричну програму новин, яку тоді вів Джон Стюарт, дотепний комік і великий гострослов. Я переживав, що це все ж таки комедійне шоу, але Джуліанна Гловер, моя знайома і лобістка у Вашингтоні, допомога якої в ухваленні закону Магнітського була неоціненна, запевнила мене, що це шоу гарантує "Червоному циркуляру" статус бестселера.

Вона була така натхненна, що приїхала поїздом з Вашингтона, аби підтримати нас із Софі.

Все було добре, але проблема існувала в тому, що "Щоденне шоу" було не лише найпрестижнішим пунктом нашого турне, а й ризикованим. Політика шоу — оголошувати імена своїх гостей заздалегідь, усіх без винятку, включно, зрозуміло, зі мною. Джон Москоу вже, напевно, знав, що я буду там.

Тому ми вдалися до додаткових запобіжних заходів. Ми прибули до бокового входу будинку на Західній 51-й вулиці за годину до початку шоу. Перш ніж вийти з машини, ми огледіли вулицю в обох напрямках і, не помітивши нічого підозрілого в радіусі двадцяти метрів, Софі зателефонувала продюсеру. За хвилину двері відчинилися, і, вискочивши з машини з охороною, ми пройшли всередину.

Ми зручно влаштувалися у фоє і почали чекати.За кілька хвилин до початку до нас вбіг Джон Стюарт і після короткого привітання пояснив, як проходитиме шоу.

У мене було лише одне запитання: "Мені треба буде жартувати?" Я не звик жартувати за командою, не кажучи про те, що жарти на таку серйозну тему просто недоречні.

— Ні-ні. Просто будь собою і відповідай як на будь-якому іншому шоу, — сказав він. — Жартувати це моя робота. — Він усміхнувся і, розвернувшись на п'ятах, помчав.

Через деякий час зі студії долинув приглушений вибух сміху. Шоу розпочалося. Я запанікував, та так сильно, як ніколи раніше. Але тут увійшов продюсер і сказав, що зараз наш вихід; і за кілька хвилин я був на сцені.

Студія була велика, повністю чорна, і світло рамп та софітів відсікало мене від глядачів. Але вони були там і аплодували. Джон Стюарт підвівся, щоб привітати мене. Як я й очікував, це інтерв'ю не було схоже на жодне з тих, у яких я раніше брав участь. Джон Стюарт розважав публіку жартами, але тільки не про мене чи Сергія, а лише про Путіна та його камарилью.

Вже ближче до кінця, коли ми обговорювали банки та відмивання брудних грошей, він перервав мене: "Але якщо банки знають, що це брудні гроші, чи не слід нам просто включити банки до списку [Магнітського]?"

Це викликало шквал овацій. Ніхто не любить банкірів.

За кілька хвилин сталося те, про що мріє кожен автор. Джон Стюарт поклав книгу на край столу і сказав:

— Приголомшлива історія. "Червоний циркуляр". Книжка вже на полицях крамниць. Білл Браудер.

Заграла музика, і після рукостискань я не встиг схаменутися, як знову опинився у фоє.

Софі сяяла. Джуліанна міцно обняла мене і розкотисто сказала: "Це було р-р-разюче, Білле".

За всією цією ейфорією я зовсім забув про Джона Москоу та його приставів, але перш ніж залишити студію через ті ж бічні двері, один зі співробітників служби безпеки "Щоденного шоу" зробив крок уперед і сказав: "Пане Браудер, дайте-но мені перевірити, чи немає когось на горизонті". Він вийшов надвір. Сонце вже зайшло, і падав сніг. За кілька секунд він повернувся, показавши нам знаком, що все гаразд.

Але коли ми переходили тротуар до машини, з тіні раптово з'явилося двоє кулястих бугаїв і швидко покотилися в наш бік. Першою помітила їх Джуліанна, схопивши мене за руку, вона закричала: "Білле, в машину!"

Хтось із них відштовхнув її, якраз у той момент, коли я влітав на заднє сидіння. Але один з бугаїв вже встиг протиснути руку в невеликий простір прочинених дверей, і я, як не намагався, не міг її зачинити.

Розуміючи, що програю в цьому перетягуванні дверей, я ковзнув по задньому сидінню і, відчинивши протилежні двері, вискочив на припорошену снігом слизьку бруківку. Швидким кроком, що переходить у біг, я переміщався у заторі в бік Вестсайдського шосе. Я шукав таксі, але будь-який житель Нью-Йорка знає, що це марно. Я продовжував рухатися і, двічі обійшовши квартал 50-ї вулиці, нарешті спіймав машину на 11-й авеню.