Опір путінському режиму - Браудер Білл

Але це йому не вдалося. З того часу рентгенівський знімок торса цього обвинуваченого висить у рамці в кабінеті Майкла. Щоразу, коли йому доводиться журити своїх молодих помічників за те, що вони не віддаються роботі на всі сто, він вмикає підсвічування під цим рентгенівським знімком і, показуючи на клинок бритви в тілі цієї людини, каже: "Оце цілеспрямованість! Ось це і є самовіддача!"

Я пояснив йому нашу ситуацію, очікуючи почути шаблонні запевнення, що вже мільйон разів звучали від інших його колег, але Майкл замислено промовив: "Суддя Грієса — то справжня проблема".

Принаймні він був чесний.

— Я подумаю, але невпевнений, що зможу щось зробити.

Проте наступного дня Майкл передзвонив, і в його голосі чулося вже більше оптимізму:

— Білле, це буде нелегко, але є план.

— Який? — з осторогою спитав я.

— Ви повинні уявити, що вас поранили в шию стрілою, — сказав він. — У будь-якому разі нам доведеться її витягувати. Це неприємно. Якщо ми витягнемо її занадто різко, вона може зачепити артерію, і ви помрете. Тому витягувати її треба повільно та обережно.

Потім він пояснив свою стратегію й ту пастку, в яку він хотів заманити "Бейкер-Гостетлер". Це був зовсім нетривіальний підхід, і мені він дуже сподобався.

З цього моменту Майкл Кім став моїм адвокатом у Нью-Йорку.

Через чотири дні Майкл надіслав судді Грієса короткий і ввічливий лист, представившись моїм новим адвокатом. Він повідомив судді, що ми повністю виконаємо всі вимоги запиту і прийдемо на допит 15 квітня. Наприкінці листа він пообіцяв, що ми намагатимемося вирішити всі суперечки з протилежною стороною, "не турбуючи суд". Це було медом для вух судді.

Можна було вважати це повною капітуляцією, але це не так. Майкл виявив пролом у броні наших опонентів. Все просто: вони просили надто багато. Намагаючись отримати від нас секретну інформацію, яку вони дійсно бажали мати, вони завуалювали свої справжні мрії величезною кількістю запитів на другорядну інформацію, яка їм насправді не була потрібна. Майкл зрозумів, що ми зможемо легко виконати більшу частину запитів, не наражаючись при цьому на жодний ризик.

Через десять днів ми передали "Бейкер-Гостетлер" 328 525 аркушів документів. Серед них були російські судові справи, дані Центрального банку РФ та російські банківські документи. Більшість цих документів Джон Москоу і "Бейкер-Гостетлер" вже бачили, а деякі з них були навіть у відкритому доступі.

Відтоді кожні кілька днів ми надсилали їм чергову порцію таких же несуттєвих документів, які вони вимагали.

Звичайно, юристи "Бейкер-Гостетлер" недурні, і швид­ко зрозуміли, що ми робимо. Але руки у них були зв'язані. Вони не могли піти до судді та сказати, що ми не співпрацюємо, тому що ми співпрацювали. Також вони не могли сказати, що ми ділимося з ними документами, які не були вказані у запиті, бо ми віддавали їм те, що вони просили. Ми просто віддавали документи в послідовності, яка влаштовувала нас, а не їх.

Фірма "Бейкер-Гостетлер", напевно, змогла б отримати все, що вимагала, якби вони відклали мій допит, про що Майкл просив їх. Але як тільки суддя задовольнив їхній запит, ці хлопці так поспішали допитати мене, що категорично відмовилися навіть чути про перенесення дати з 15 квітня.

До цього часу ми не віддали їм жодного значущого документа, який ставив під загрозу чиюсь безпеку.

Але все ж таки допит набагато небезпечніший, ніж запит. Мене приведуть до присяги, і я зобов'язаний відповідати на всі їхні запитання. Вони могли запитати про що завгодно: про мою родину, про всіх родичів Вадима чи Івана в Росії, про наші джерела.

Якщо я відмовлюся, то мене можуть притягнути до відповідальності за неповагу до суду — за законами США, це кримінальне діяння.

13 квітня я приїхав до Нью-Йорка, щоб підготуватися до допиту разом із Майклом. Наступного ранку я вперше прийшов до нього в контору на розі 3-ї авеню та Східної 49-ї вулиці. Це був звичайний сучасний функціональний офіс, без претензій на щось більше. Ні блиску мармуру, ні муралів.

Ми пройшли до конференц-кімнати, яка імітувала кімнату для надання свідчень. Оскільки ми готувалися до битви, Майкл виступав у ролі юриста з "Бейкер-­Гостетлер".

Ми почали.

Майкл дістав документ і поклав його на стіл.

— Вам це знайоме? — спитав він.

Я глянув на документ.

— Так. Це заява, яку я подав до прокуратури Нью-Йорка.

Майкл відразу перебив мене, похитавши головою.

— Неправильно. Вони можуть покласти перед вами будь-який стос паперів. Коли вам дають документ, ви повинні уважно прочитати сторінку за сторінкою, щоб переконатися, що це те, про що вони запитують.

— Але на це піде десять чи двадцять хвилин, — заперечив я.

— Чиї це двадцять хвилин?

— Не зрозумів?.. — здивувався я.

— Вони мають сім годин на допит. Якщо вони хочуть витратити двадцять хвилин на вивчення документа, це їхній вибір, і це їхні двадцять хвилин.

Він подобався мені дедалі більше.

Ми продовжили. Через деякий час Майкл перервав мене запитанням напрямки:

— Це правда, що ви вкрали 230 мільйонів доларів?

— Звичайно ж, ні! Це російський уряд, який...

Майкл підняв руку, перериваючи мене.

— Білле, ви повинні зрозуміти, що в цій кімнаті людей не буде, там тільки манекени. Вони можуть посміхатися, кричати чи шепотіти. Це не розмова, і ви тут не для того, щоб когось переконувати. Ви тут для того, щоб правдиво відповідати на запитання, і не більше.

— Отже, відповідь "ні", — сказав я.

— Правильно. Найголовніше: якщо вони запитують, а ви не знаєте відповіді, просто скажіть: "Я не знаю". Не намагайтеся їм допомагати. Неважливо, чи виглядатимете ви розумним або дурним, це не спричинить жодних юридичних наслідків. Якщо ви почнете розумувати чи сперечатися, це прямий шлях до неприємностей.

Я слухав його поради та підказки. До кінця дня я був готовий настільки, наскільки це було взагалі можливо.

Вранці я зустрівся з Майклом у його офісі, і звідти ми пішки вирушили на площу Рокфеллера, 30. Це недалеко, і саме там мав проходити допит. Ми піднялися ліф­том на 45 поверх, де нас зустріли та провели у великий конференц­-зал зі столом у формі підкови. Ми прийшли першими. Майкл сказав, що я маю сидіти у верхній частині підкови, навпроти відеокамери, встановленої в кінці приміщення. Проводи перетинали стіл, а ліворуч від мене стояв відкритий ноутбук, за допомогою якого мали вести пряму трансляція невідомо куди.

Незабаром прийшов Пол Монтелеоні з ще одним прокурором Південного округу. Обидва сіли поряд із Майклом.

Команда юристів "Превезона" прийшла о 9-й ранку. Надуті, як індики, від власної важливості та впевненості у перемозі.

Поки партнери розсаджувалися на відведені їм місця на своєму боці столу, молодші юристи та помічники вносили коробки з документами, складаючи їх уздовж стіни, після чого вони пішли до суміжної кімнати, звідки дивилися допит на відео. Юристів було майже два десятки з двох різних контор. Я подумав, що тільки цей день коштуватиме "Превезону" кількох сотень тисяч доларів.

Дивно, але Джона Москоу серед них не було. Проводити допит було доручено його колезі Марку Цимроту.

Процес почався, і я був приведений до присяги. Але, перш ніж Цимрот зміг поставити своє перше запитання, Майкл поцікавився, чи дивиться відеотрансляцію хтось ще, крім адвокатів у сусідній кімнаті? Цимрот засовався, але визнав, що є ще "люди, які дивляться". Він назвав Дениса Кацива та його адвоката Наталію Весельницьку, які дивилися пряму трансляцію у Москві, а також юриста з нерухомості "Превезона" у Брукліні.

Майку це дуже не сподобалося: адже якщо цей допит транслювався у Москві, то дивитися міг будь-хто.

— Ви можете точно відповісти, хто саме дивиться трансляцію? — спитав він.

Цимрот відповів уїдливо:

— Звідси — не можу.

Я був упевнений, що деякі офіційні особи у Москві теж дивляться. Я жваво уявив собі групу співробітників ФСБ, які влаштувалися з попкорном у кабінеті на Луб'янці в передчутті видовища.

Майкл попросив занести своє заперечення до протоколу, але цього було замало, щоб зупинити трансляцію. Довелося продовжити.

Як і передбачав Майкл, Цимрот передав мені заяву, яку я подав до прокуратури Нью-Йорка.

— Ви впізнаєте цей документ?

Я взяв його в руки і повільно почав перегортати та перевіряти кожну сторінку. У кімнаті стояла могильна тиша, всі чекали. Це не зайняло двадцяти хвилин, але все одно було приємно усвідомлювати, що їхній час стікає в пісок.

Коли я нарешті підтвердив, що це справді та сама скарга, яку я подав, Цимрот почав із питань щодо додатків до неї.

— Що це за документ? — спитав він, показуючи виписку російського банку.

Оскільки я не знаю російської, я сказав:

— Я не знаю.

— Ви не знаєте?

— Ні.

— Ви передали її прокурору США?

— Так.

— Ви це пояснили прокурору США?

— Ні.

— Що ви сказали прокуророві США про цей документ?

— Нічого.

Мені подобалося відповідати однозначно.

— І ви уяви не маєте, хто створив цей документ?

— Ні.

Цимрот зрозумів, що так він далеко не просунеться, і зрештою сфокусувався на тому, яким чином ми змогли отримати документ, що підтверджує спільну подорож Дмитра Клюєва з поліцейським Павлом Карповим на Кіпр.

— Звідки ви маєте дані про поїздки? — спитав він.

— Ми отримали їх з анонімного джерела у Москві, — відповів я.

— І хто ж ваше анонімне джерело?

Оскільки з усіма джерелами в Росії розмовляв Вадим, я не знав, ні хто вони, ні їхніх імен, ні як зв'язуватися з ними, ні де вони живуть або працюють.

— Я не знаю.

Такого питання я боявся найбільше, оскільки відповідь на нього могла коштувати людині життя. Але я справді не знав.

Цимрот був налаштований скептично:

— Ми не знаємо імені, ми не знаємо адреси, ми не знаємо, хто це, ми не знаємо, де [Вадим] взяв документи, і ми не знаємо, чи це справжні документи, так?

— Я не знаю.

Протягом дня я сказав "я не знаю" у різних варіаціях понад сотню разів і, напевно, виглядав цілковитим ідіотом, але, як сказав Майкл, я не збирався нікого вражати. Я просто постійно нагадував собі: у цій кімнаті немає людей, лише манекени.

Приблизно через дві години, сповнених подібною нудотою, Цимрот почав виснажуватися. Не допомогло й те, що його одночасно бомбардували повідомленнями в ноутбуці, що стояв перед ним.

Я був упевнений, що це його московські клієнти та їхні супервайзери висловлюють йому своє розчарування.

Приблизно о першій години дня ми перервалися на ланч.