Опір путінському режиму - Браудер Білл

І це, думав я, страшна помилка. Якщо режим Путіна хоче покінчити з ним, то лікарі можуть просто реанімувати його не так, як потрібно в його стані, чи того гірше, співробітник ФСБ може прийти до лікарні та закінчити розпочате.

Поки Володя залишався там, його одужання було під загрозою. Потрібна була його термінова евакуація.

Якщо батько Володимира не міг цього сказати відкрито, то я молився, щоби це зробила дружина Володимира Женя.

Я зателефонував їй додому до Ферфакса. Я бачив її тільки раз і ледве знав, але це мене не зупиняло.

— Якщо ми не витягнемо Володю звідти зараз, я думаю, вони повторять це знову.

На іншому кінці дроту повисла пауза, але потім вона відповіла:

— Цілком згодна. Я вже поговорила із Михайлом Ходорковським. Він відправляє санітарний літак разом із реаніматологом із Тель-Авіва. Завтра вони мають бути у "Внукові".

У неї на руках уже був квиток на найближчий рейс до Москви. Крім евакуації, ми домовилися, що їй треба роздобути біологічні зразки для аналізу на Заході. Потрібно знати, чим він отруєний, щоб спробувати знайти протиотруту. Ніхто з нас не довіряв російським лікарям у цьому питанні.

Перш ніж попрощатися, вона додала:

— Напевно, треба зателефонувати до британського консульства.

— Не зрозумів.

— Володя має британський паспорт, крім російського. Він отримав громадянство, коли навчався у Кембриджі.

За весь час, що я знав Володимира, я якось не замислювався про це і залишив поза увагою факт його британського підданства.

Це багато чого змінювало. Коли ми намагалися визволити Сергія з в'язниці, ми не змогли отримати офіційну допомогу від жодної західної держави. Я весь час чув однакове: "Це сумна історія, але яке відношення вона має до нас?". Тепер, оскільки Володя був британським підданим, його отруєння безпосередньо стосувалося Сполученого Королівства.

Закінчивши розмову з Женею, я зателефонував до Посольства Великобританії в Москві та поговорив зі співробітником британського консульства. Пояснивши ситуацію, я сказав:

— Ми хочемо отримати зразки крові для аналізу за межами Росії. І якщо нам вдасться це зробити, чи можемо ми надіслати їх дипломатичною поштою?

— Звісно. Ми дуже переживаємо за пана Кара-Мурзу. Ми зробимо все можливе, аби допомогти йому.

Чудово! Залишилося лише дочекатися, коли Женя отримає зразки. Наступного дня, у п'ятницю, її літак приземлився у "Домодєдові" о 17:45. Після паспортного контролю її зустріли адвокат Володі Вадим Прохоров та його величезний портфель, неодмінний аксесуар Вадима. Похапцем обійнявшись, вони стрибнули в машину і поїхали прямо до Першої Градської.

З дороги вона набрала мене і спитала:

— Чи є новини від англійців?

— Так. Вони готові допомогти. Якщо зможеш отримати зразки, вони обіцяли доставити їх до Лондона диппоштою.

— Супер. Я постараюся.

Я мушу визнати, що в цій непростій ситуації вона трималася як мужній боєць.

О восьмій вечора Женя та Вадим уже були в лікарні. Жінка в реєстратурі, не відриваючись від мобільника, сказала немов запрограмованим механічним голосом: "Час відвідувань закінчився. У вихідні прийому немає. Приходьте у понеділок".

— Вибачте, — сказала Женя. — Я прилетіла здалеку до свого чоловіка, який дуже хворий. Мені треба побачити його зараз!

— Мені дуже шкода, але це неможливо. Будь ласка, приходьте у понеділок, — повторила жінка.

— До понеділка він може померти!

Жінка нарешті відірвалася від свого телефону:

— У вихідні вас може пропустити лише головлікар.

— Добре, давайте з ним поговорю.

Вона знову встромилася в мобільник:

— Він буде лише у понеділок.

Розлючені Женя з Вадимом вискочили на вулицю. Стояв теплий літній вечір. Сонце почало хилитися до заходу. Цієї пори року воно сідає пізніше дев'яти. Женя присіла на лаву і чекала, поки Вадим телефонував, намагаючись знайти того, хто зміг би допомогти повернути головного лікаря до лікарні в п'ятницю пізно ввечері.

Вадим зателефонував Євгенії Альбац, головній редакторці популярного в інтелігентських колах журналу "Новий час". Саме у цьому журналі 2008 року з'явилося повідомлення про те, що ФСБ отримала хабар у 6 мільйонів доларів за арешт Сергія. Москва боялася Євгенію, але шанувала. Вона зробила кілька дзвінків, і за годину до стоянки лікарні в'їхав "седан" останньої моделі. З нього вийшли двоє: один кремезний, голомозий, з красиво підстриженою бородою кольору солі з перцем, інший — вищий, чорнявий, з примруженими очима. Вони підійшли до Жені та Вадима. Чорнявий виявився головним лікарем. Другий мовчав.

— Ходімо, — сказав головлікар із ноткою досади в голосі через перерваний відпочинок.

Вони пройшли до нього у кабінет. Женя з Вадимом сіли навпроти столу, а голомозий сів у крісло біля стіни.

Директор склав руки на грудях.

— Чим можу допомогти?

— Я хочу знати, що з моїм чоловіком.

— Ваш чоловік перебуває у відділенні інтенсивної терапії під наглядом доктора Проценка, — директор кивком голови вказав на свого мовчазного компаньйона. — У нього відмова багатьох органів, і я боюся, що становище дуже серйозне.

— Наскільки серйозне?

Не підводячи очей і уникаючи її наполегливого погляду, головлікар відповів:

— На мою думку, п'ять відсотків.

Женю почало тіпати. Повільно і глибоко вдихнув три рази, вона запитала:

— У чому причина?

— Або харчове отруєння, або його медикаменти, — невпевнено промовив головлікар.

— Його медикаменти?

Володя приймав циталопрам, звичайний антидепресант та безрецептурний назальний спрей від алергії. Євгенія знала, що ці два препарати ніяк не можуть спричинити віялову відмову органів. Якби це було так, то десятки мільйонів людей, які страждають від різних форм депресії та алергії, падали б як мертві по всьому світові.

— Ви перевірили кров на отруту ? — спитала вона.

— Навіщо комусь труїти вашого чоловіка?

— На це є чимало причин. Він був заступником Бориса Нємцова, а Бориса було вбито лише три місяці тому!

Головлікар похитав головою:

— Це ніяк не пов'язано.

Женя зібрала все своє терпіння докупи, щоб зберегти спокій.

— Я збираюся завтра перевезти чоловіка, — сказала вона. — Санітарний літак чекає на нас у "Внукові".

— Слухайте, — сказав головлікар, — вашого чоловіка не можна перевозити. Його не можна навіть переміщати з одного кута палати до іншого. Він не переживе перевезення до аеропорту, не кажучи вже про переліт.

— Тоді мені потрібна додаткова думка. Тут є ізраїльський лікар із Тель-Авіва. Я хочу, щоб він оглянув Володимира вранці.

— Пані Кара-Мурза, — звернувся до неї головлікар уже поблажливішим тоном, — навіщо вам ще одна ­думка?

— Навіщо мені ще одна думка? — повторила Женя, нахилившись уперед. — Ви щойно сказали, що не перевіряли його на отрути, тоді як у мого чоловіка всі ознаки отруєння!

Головлікар відповів з деяким глузуванням у голосі:

— Уявіть собі потяг. І цей потяг збив вашого чоловіка. Вас справді хвилює, що це за потяг? Ні. Вам важливо врятувати свого чоловіка. Саме це ми намагаємося зробити.

Остаточно втративши витримку, вона крикнула:

— Саме це я намагаюся зробити! Я отримаю додаткову думку і ми проведемо токсикологічний аналіз самі. Мені потрібні зразки його крові, і негайно!

Так із цим лікарем, мабуть, ще не говорили.

— Жодних іноземних лікарів у моїй лікарні не буде, і жодних зразків теж, — оголосив головлікар. — Без довіреності ви не можете просити ні про що подібне.

На відміну від більшості інших країн, у Росії подружжя не має юридичного права на прийняття рішень за своїх недієздатних партнерів. Тому він думав, що на цьому все скінчиться.

У Жені опустилися руки. Вона не мала довіреності.

Але тут пожвавішав Вадим Прохоров: який ти адвокат без довіреності!

Він поліз у свій потертий, переповнений паперами портфель і, як фокусник, що витягає кролика з капелюха, вуаля! — витяг із нього довіреність й поклав її на стіл головного лікаря. Не має значення, що документ стосувався політичної діяльності Володі та не торкався медичних аспектів, адже Вадим не збирався нічого пояснювати: просили довіреність — ось вона! У гарячці головлікар не став читати текст — він же лікар, а не юрист. Він глянув на папір, і обличчя його стало попелястого кольору, а Вадим, засунувши документ назад у портфель, чемно попросив:

— Будь ласка, зробіть те, що вас просить пані Кара-Мурза, і відведіть її до чоловіка.

Без зайвих суперечок головлікар звернувся до доктора Проценка, який мовчки спостерігав за тим, що відбувається:

— Зробіть, як просять. Дайте їй годину та зразки.

Так само мовчки доктор Проценко провів Женю у відділення інтенсивної терапії, у велику палату із шістьма ліжками.

— Ваш чоловік ось, — сказав він, показуючи рукою у бік одного з ліжок. Вона підійшла до Володі. Він був десь там, за хмарою з трубок, дротів і приладів, що пищали. Вона ледве впізнала його — він скидався на якогось роботизованого восьминога.

Доктор Проценко пояснив їй план лікування, який видавався вичерпним, але не давав надії.

— Я шкодую, але, як сказав мій колега, боюся, що становище вашого чоловіка дуже важке.

Женя підсунула стілець до ліжка, сіла поруч із Володею, взявши його за руку, і прошепотіла, що тепер вони разом і вона не поїде без нього з Москви. Через годину до палати увійшла медсестра, взяла кров, зробила зрізи волосся та нігтів Володимира, поклала їх у герметичні пакети та передала все Жені разом із копією його медичної карти.

— Вибачте, але вам час йти, — сказала медсестра. — Мені повідомили, що ви можете прийти завтра.

Була вже 11-та вечора, коли Женя вийшла з лікарні. На неї чекав Вадим і на своїй машині відвіз додому до її батьків. Вдома вона поклала зразки у холодильник та електронною поштою відправила мені медичну карту Володі. Наступного ранку повернулася до лікарні з ізраїльським реаніматологом. Оглянувши Володимира, той погодився зі своїми російськими колегами. Перевозити Володю не можна було. Женя і сама це відчувала, однак почути підтвердження сумних прогнозів від людини, якій довіряєш, було дуже боляче.

Перед нею стояв складний вибір: якщо вона почне перевезення, то її чоловік напевно помре, але якщо залишити його в Росії, то він помре, найімовірніше.

24. Фабрика отрут КДБ

Весна — літо 2015 року Госпіталізація Володі у Москві та його критичний стан виявилися для всіх сильним потрясінням.