Опір путінському режиму - Браудер Білл

Змучений, але задоволений, він надіслав свій звіт до прокуратури округу, сподіваючись на невеликий перепочинок.

Та де там. Не минуло й дня, як федерали надіслали нову партію запитів. За нею ще одна, і ще, і ще. Їхній апетит зростав, і здавалося, не було цьому ані кінця, ані краю. Спочатку я вважав, що кожне питання прокуратури — це підтвердження їхньої зацікавленості у справі, а отже, розслідування просувається. Але через кілька місяців постійних відповідей на їхні запитання я почав турбуватися: чи не виявиться це просто якоюсь вправою зі збору даних, яка закінчиться нічим?

Події у Москві посилювали ситуацію.

6 березня на державному телеканалі НТВ у прайм-тайм вийшов 45-хвилинний "документальний" фільм "Список Браудера". У моєму "списку" значилося, що я не лише ухилявся від сплати податків, а ще і якимось чином підцупив з-під самого носа російської та міжнародної влади весь транш МВФ у чотири з половиною мільярди доларів, виділених на порятунок країни (1998-го) від дефолту, і вбив свого колишнього бізнес-партнера Едмонда Сафру, який трагічно загинув під час пожежі у своєму будинку в Монако того ж 1998-го. Такі "документальні фільми" і раніше передбачали початок великих політичних процесів і створювалися для того, щоб переконати аудиторію, що обвинувачений просто не може не бути мерзенним типом.

Судове слухання в нашій із Сергієм справі розпочиналося наступного тижня, і в травні настав кульмінацій­ний момент: Кремль відправив свій перший запит про мій арешт до Інтерполу — так званий червоний циркуляр. Хоч я й очікував такого повороту, але все ж таки це було для мене як грім серед ясного неба. Ось я й у міжнародному розшуку!

На щастя, після втручання моїх адвокатів Інтерпол врахував запит політично вмотивованим і видалив його зі своєї системи.

Але путінський маховик і не збирався зупинятись. Росія перетворювала Інтерпол на свою зброю. Ця організація була відома своєю недбалістю під час перевірки запитів на арешт, що надходять від авторитарних держав. Все це дуже засмучувало. Тепер при перетині кордону виникав цілком реальний ризик арешту та екстрадиції до Росії.

Зараз більше ніж будь-коли я хотів бути на одному боці барикад зі Сполученими Штатами. Але щоразу, коли я питав Пола, чи є якісь рухи у справі "Превезона", він уникав відповіді.

У червні мені потрібно було бути у Нью-Йорку в зовсім інших справах, і, користуючись нагодою, хотів поставити це запитання Полу тет-а-тет, сподіваючись, що особиста зустріч прояснить ситуацію.

Мій другий візит на Сент-Ендрюс-Плаза припав на спекотний літній день. Після обміну люб'язностями з Полом і Шерон Левін я не став ходити коло і навколо та запитав навпростець: "Ця справа побачить зелене світло врешті-решт, правильно?" Але відповіддю мені були лише незворушні обличчя.

Піймавши облизня я полетів назад до Лондона, розмірковуючи про те, чи приведе це діло до чогось. А запити від федералів і не думали припинятися.

Поки Вадим горбатився над відповідями в Лондоні, в Москві закінчився суд у нашій справі зі Сергієм, і 10 липня 2013 року нас обох визнали винними в ухиленні від сплати податків. Вони вже вбили Сергія, тому більшої шкоди йому завдати не могли. Ну, а мене засудили до дев'яти років таборів — заочно. І вже із "обвинувальним" вироком Кремль відправив другий червоний циркуляр до Інтерполу, але там і його завернули.

Невизначеність змінилася відчаєм: що вони там думають у прокуратурі Південного округу? Але на початку серпня все несподівано припинилося: більше жодних імейлів, жодних запитів, взагалі нічого — тиша. І як тепер це розуміти?

Я відчував, що наш єдиний шанс відновити паритет із Кремлем вислизає. Минув серпень. Почався вересень. Нічого — жодних звісток від Федеральної прокуратури. Але 10 вересня 2013 року я побачив листа від Пола Монтелеоні у своїй електронній поштовій скриньці. У ньому не було ні "Здрастуйте", ні "До побачення" — нічого, крім посилання на пресреліз під заголовком "Прокуратура США подає позов про конфіскацію майна у компаній, що займаються нерухомістю, які, ймовірно, були причетні до відмивання злочинних доходів, отриманих від шахрайства із поверненням податків у Росії".

Давно пора!

Позов прокуратури Південного округу включав судове клопотання про арешт чотирьох розкішних апартаментів "Превезона", які виявив Білл Алперт у колишній будівлі банку "Джи-Пі-Морган" на Пайн-стріт.

Але це був лише початок. Поки Пол та його команда протягом місяців закидали Вадима запитами, спеціальний агент Тодд Гайман методично прочісував увесь Нью-Йорк у пошуках нерухомості "Превезона". Так він знайшов квартиру на 49-й Іст-стріт, торговельну точку на 7-й авеню та рахунки "Превезона" у "Бенк оф Америка".

Більш того, Міністерство юстиції звернулося до суду з клопотанням про накладення арешту на активи "Превезона" по всьому світу, а це приблизно 20 мільйонів доларів у нерухомості та готівці в Нью-Йорку та активи в Голландії на суму 3 мільйони євро (приблизно 3,5 мільйона доларів).

Загальна сума позову у 27 разів перевищувала ті 857 764 долари, які ми спочатку знайшли у Нью-Йорку з викрадених 230 мільйонів. Схоже, правоохоронці США мали намір забрати все, що змогли б знайти, тобто всі 230 мільйонів доларів.

Позов федеральної прокуратури був беззастережним та незалежним підтвердженням всього, про що ми говорили починаючи з 2008 року. Все було чорним по білому і тепер прокуратура була готова відстоювати свою правоту у федеральному суді США.

Наступного дня суд задовольнив клопотання про арешт активів. То справді був четвертий арешт активів у справі Магнітського.

Позов до "Превезона" був настільки вбивчим, що я подумав — ці хлопці навряд чи наберуться сміливості заперечувати його. Яким наївним хлопчиною я був тоді, думаючи так...

16. Повернення Джона Москоу

Кінець 2013 — літо 2014 року Місяць потому дорогою додому я отримав імейл від Білла Алпера. У заголовку листа була коротка фраза "Мій кумир!". Послання не мало жодного тексту, крім посилання на судове повідомлення про призначення юристів захисту у справі "Превезона". На мій подив, Кациви вирішили захищатися. Але хто їх представлятиме?

Джон Москоу!

Я негайно набрав Білла і, щойно він підняв трубку, випалив:

— Це наш Джон Москоу?

— Єдиний і неповторний.

— Не може бути.

— Але це так. І ти не уявляєш, як я цим розчавлений, — з гіркотою промовив він.

Крім того, що Джон Москоу мав бездоганну репутацію, Білла Алпера пов'язувала з ним багаторічна дружба. Вони обоє любили одну грецьку закусочну в нью-йоркському Сохо, де регулярно снідали разом. Білла запросили на "відхідну" на честь Джона, коли той виходив з окружної прокуратури у приватну практику. Він навіть узяв сина Джона своїм стажером у "Барронс".

Поведінка Джона становила серйозну загрозу для мене та моїх колег. У Нью-Йорку понад 57 тисяч акредитованих юристів, але Кациви знайшли того єдиного, хто представляв нас у цій справі. Джон Москоу працював на нас, вів нас та допомагав нам, а тепер він працював проти нас. У це було неможливо повірити.

Не треба бути дипломованим спеціалістом, щоб зрозуміти: юристам не можна переходити до протилежної сторони. У мене було таке відчуття, що нас просто зрадили.

Чи це створювало загрозу? Безперечно, це було надзвичайно небезпечно. Джон Москоу знав нас як старі свої чоботи. Ми спілкувалися з ним постійно, провели безліч телефонних конференцій; він знав усі наші докази та джерела, наші цілі та наші страхи. Він знав, як облаштована наша система безпеки. Він знав кожного з нашої команди — чорт забирай, він знав мою дружину, яка теж брала участь у розмові з ним!

Я усвідомлював, чому саме його найняла російська сторона — щоби дістатися до нашого світу, який ми пильнували як свою душу. Але я не мав сил зрозуміти, як він міг дати згоду на це. Як досвідчений прокурор у кримінальних справах, він знав, на що здатні ці росіяни. Саме він, коли тільки почав працювати на нас, попереджав мене про небезпеку, яка йде від них! Крім того, якщо він продовжить працювати на "Превезон", це залишить незмивну пляму на його репутації.

Ми спробували вирішити цю проблему простим способом: Джон Москоу все-таки американський юрист, партнер у відомій юридичній фірмі з офісами по всьому світу, а не якийсь пройда, якого кришують впливові корупціонери. І коли припустити, що він сам вирішив піти на цей крок, то його юридична контора "Бейкер-Гостетлер", що на рік отримує гонорари на суму понад 600 мільйонів доларів, просто не дозволила б ­йому це зробити.

Ми написали листи керуючим партнерам фірми "Бейкер-Гостетлер", нагадавши, що ми з Сергієм стали жертвами шахрайства розміром 230 мільйонів доларів, а також, що їхня фірма раніше працювала на нас, допомагаючи відстежити та відшукати одержувачів цих грошей. А зараз вони працюють на одного з них! Є очевидний конфлікт інтересів: їхній новий клієнт є супротивною стороною в цьому конфлікті з нами. Ми нагадали, що у процесі спільної роботи вони отримали доступ до нашої конфіденційної інформації. Колегія адвокатів Америки однозначно забороняє таке віроломство, і ми зажадали, щоб "Бейкер-Гостетлер" та Джон Москоу негайно самоусунулися з процесу[9].

Все було дуже просто, і ми очікували почути їхнє вибачення та отримати зобов'язання негайно відмовитися від справи.

Минуло два тижні. Тиша.

Трохи пізніше ми отримали відповідь, але замість вибачень фірма "Бейкер-Гостетлер" вирішила схитрувати або ризикнути. Лист написав Марк Цимрот — партнер, але з вашингтонського офісу — у вкрай зухвалих тонах. Він писав, що фірма і не подумає брати самовідведення, доводячи це тим, що ми зовсім не жертва податкового шахрайства. Оскільки 230 мільйонів доларів було вкрадено з російського бюджету, то, стверджував він, постраждалою стороною є російський уряд і лише він зацікавлений у цій справі. Далі — більше: він "не вірить", що його фірма має якісь конфіденційні документи, отримані від нас, оскільки "більш ніж 3000 сторінок" інформації про нас "доступні на публічних сайтах", і тому все, що ми їм сказали або надали, вже стало надбанням громадськості. Далі він "запевняв" нас: навіть якщо фірма і має якусь конфіденційну інформацію, то вони її не "вивчали" і не "розкривали" "Превезона".