Опір путінському режиму - Браудер Білл

Після публікації співробітник банку подав так звану доповідну за підозрілими операціями (англ. SAR) безпосередньо до правоохоронних органів Швейцарії. Така форма звітності банків обов'язкова, якщо у них виникають сумніви щодо клієнтів та їхніх операцій. Теоретично, цей обов'язок знімає з банку відповідальність, якщо пізніше з'ясовується, що клієнт був злочинцем. Щодня подаються тисячі таких доповідних по всьому світу, і практично всі залишаються без належної уваги, але не в цьому випадку!

Незабаром після подання доповідної швейцарські органи заарештували всі сім мільйонів "Превезона" у банку "Ю-Бі-Ес".

Це був уже третій арешт активів у справі Магнітського.

Наступним має бути Нью-Йорк.

Адам Кауфман просив знайти йому "хвіст" у Нью-Йорку, і ми його знайшли!

13. Готель "Ле Бристоль" (Париж)

Кінець 2012 року Минуло три місяці. 8 листопада 2012 року Олександр Перепиличний вирушив до Парижа на таємну зустріч зі своєю коханкою Ельмірою Мединською, двадцятивосьмирічною українкою на зріст метр вісімдесят, дуже схожою на ляльку Барбі — фарбована блондинка, накачані губи та ноги від вух.

Він забронював номер у готелі "Ле Бристоль", одному з найрозкішніших і найпрестижніших паризьких готелів, за тарифом "Романтік" — 1400 євро за ніч (або 1600 доларів). У номері їх чекало ложе, усипане пелюстками троянд, шампанське у коновці з льодом і кошик із французькою випічкою.

Олександру хотілося не тільки справити враження, а й хоча б на якийсь час відволіктися від своїх проблем. Вони пообідали в готелі "Георг V" і, заскочивши в аптеку за презервативами, провели решту дня в ліжку. Вечір закінчився вечерею у мішленівському ресторані "Л'Екрін" у готелі "Де Кріллон".

Наступний день розпочався з шопінгу у бутиках вулиці Сент-Оноре: "Ів Сен-Лоран", "Лабутен" та "Прада". Олександр легко розлучився з кількома тисячами доларів, купивши подрузі коштовну сумку і туфлі на шпильках. Він хотів було подарувати їй і шубу на додачу, але вона відмовилася — вважала, що це вже занадто. В останній вечір вони сходили до "Будда-бару" у 8-му окрузі Парижа, де перекусили суші та темпурою.

Обидва дні Олександр був у відмінному настрої, але в останній вечір його щось гнітило, і він нервово оглядався на всі боки. У середині вечері він попросив офіціантів забрати їжу, посилаючись на те, що вона несвіжа.

Коли парочка повернулася до готелю, Ельміра налила собі келих червоного та зручно влаштувалася на отоманці. Сашко хотів був приєднатися, але шлунок все ж таки дав збій. Бідолаха провів увесь вечір у ванній: його вимотувало навиворіт. Вистачило сил лише на те, щоб доповзти до ліжка та забутися.

Вранці він відчув себе краще, а повноцінний англійський сніданок повернув його до життя. Сидячи в таксі дорогою в аеропорт, вони радилися, коли зустрінуться наступного разу. Прощання було швидким — літаки не чекають.

У "Гітроу" Олександра зустрів його водій і відвіз додому в закрите селище з гарною назвою Сент-Джордж-Гілл (англ. St. George's Hill, Гора Св. Георгія) у графстві Суррей — вельми заможному районі поблизу Лондона. Того дня дружина приготувала його улюблену страву — український щавлевий борщ.

За обідом донька без перестанку скаржилася на комп'ютер, що перестав працювати, і вони разом вирушили до супермаркету гаджетів "Пі-Сі-Ворлд" у торговельному центрі "Бруклендс", сподіваючись, що там його полагодять. Повернувшись, Сашко переодягся у спортивну форму, одягнув кросівки та вирушив на пробіжку. Вже наприкінці свого звичайного маршруту, біля самого будинку, йому стало зле, він втратив свідомість і впав.

На нього натрапив кухар сусіда, який і викликав швидку, набравши 999 (загальний номер служби порятунку в Англії). Він знав, як надавати першу медичну допомогу: у минулому служив у спецназі британської армії. Схилившись над Сашком, він почав робити йому масаж серця та штучне дихання. З рота Олександра полився зелений слиз, виплюнувши його, кухар продовжував надавати першу допомогу. Пізніше у своїх показаннях він вкаже, що смак слизу був схожий на електроліт.

Швидка прибула за кілька хвилин, але було вже пізно: тіло Сашка Перепиличного було мокре, холодне і бездиханне.

Медики констатували смерть о 17:52, 10 листопада 2012 року. Ще один свідок у справі Магнітського помер.

14. Нью-Йоркський "хвіст"

Зима 2012–2013 років Я дізнався про смерть Олександра через шість днів, у третю річницю від дня вбивства Сергія. Того дня у Вашингтоні було заплановано голосування за законом Магнітського в нижній палаті американського Конгресу — Палаті представників.

Два роки поспіль ми вимагали прийняття цього закону, і ось нарешті цей день настав. Борис Нємцов, як і обіцяв у Гельсінкі, просував його зі свого боку під час численних зустрічей на Капітолійському пагорбі, і багато в чому завдяки його старанням закон Магнітського був прийнятий Палатою представників того дня (16 листопада 2012 року) абсолютною більшістю голосів: 365 "за" та 43 "проти". Через кілька тижнів законопроєкт проголосується в Сенаті, а після цього, безперечно, його підпише президент і він набуде чинності.

Я мав би тріумфувати від радості, але несподівана смерть Олександра Перепиличного, як і вбивство Сергія, повернула мене з небес на землю і занурила у пітьму. З Перепиличним нас не пов'язували дружні чи партнерські стосунки, як із Сергієм, але він був дуже важливою ланкою в нашому розслідуванні брудних грошей. Якими б не були його мотиви, він наражався на величезний ризик у цій справі — і ось його не стало.

Його смерть була трагічною, але водночас і страшною. Все виглядало так, ніби влада полює на людей, які розслідують корупцію у справі Магнітського, відправляючи на захід убивць. І схоже, настав час залучати до цієї справи американських правоохоронців.

4 грудня я вирушив до Нью-Йорка. Із собою я віз товстий пакет, у якому лежала наша шестисторінкова заява до прокуратури та ще 166 аркушів додатків та доказів. Документи розкривали зв'язок між "Превезоном", Денисом Кацивом та вкраденими 230 мільйонами доларів. Я повинен був доставити пакет до прокуратури Нью-Йорка та вручити його особисто Адаму Кауфману.

5 грудня я вже входив у будівлю прокуратури в Нижньому Мангеттені за адресою Гоган-Плейс, 1. Сама споруда, одягнена в граніт, була величною і вражаючою, але вестибюль здався мені похмурим. Я влився у натовп, який складався, на мій погляд, із детективів або низькооплачуваних адвокатів за призначенням. Усі відвідувачі проходили по черзі через металодетектори під окрики непривітних охоронців із сильним нью-йоркським акцентом. Радості там і близько не було. Це було царство покірності та прихованої агресії. Обставини змусили їх прийти сюди, але ніхто з них цього не хотів.

Ніхто, крім мене.

Найперше, що впало мені в очі вже в офісі Адама, — це величезна кількість пакувальних коробок. Вдавши, що не помічаю цього, я привітався. "Сідайте, — тепло запропонував він. — А я запрошу своїх колег".

Через хвилину він повернувся разом із Дунканом Левіним, головою відділу з вилучення активів та його колегою. "У нього божевільна історія, — сказав Адам, звертаючись до них і показуючи на мене. — Впевнений, вона вас зацікавить".

Влаштувавшись за великим столом, що бачив кращі часи, і з різнокаліберними стільцями, я відразу перейшов до справи: "На нашій останній зустрічі ви сказали звернутися до вас, якщо ми зможемо знайти "хвости", що ведуть у Нью-Йорк. Ви не повірите, але ми їх знайшли. І, діставши з портфеля пакет із нашою заявою, я підсунув його до Адама. "Ми знайшли майже три мільйони доларів із вкрадених грошей у справі Магнітського, які осіли тут, у нерухомості Нижнього Мангеттена".

Атмосфера у кімнаті блискавично змінилася. Мені здалося, Адам очікував, що це буде чергова зустріч заради зустрічі, яка нічого не означає, і не більш того, але зараз він зрозумів, що все стає набагато серйознішим. Я показав їм знімки нерухомості та ланцюжок руху брудних грошей.

— Звідки у вас це? — здивувався Адам.

— Частково з російських баз, частково з поліцейських справ у Молдові та частково із відкритих джерел тут у Нью-Йорку.

Дункан, великий фахівець із вилучення активів, ледве чутно зітхнув. Побачене його вразило.

У папці було набагато більше ніж вони звикли бачити на початковому етапі роботи із заявниками. Зазвичай до них приходять і кажуть: "Мене пограбували! Допоможіть, будь ласка!" Ніхто ніколи не казав їм: "Мене пограбували! Ось автомобіль грабіжників, його номер, тут вони проживають, тут зберігають награбоване, а ось що вони придбали на гроші з продажу краденого".

А я, по суті, саме це й казав. Безумовно, Адаму та його команді доведеться провести ретельніше розслідування та зібрати всі докази, але вони зможуть використати нашу заяву як основу для виграшної справи проти легалізації злочинних доходів у Нью-Йорку.

Адам постукав пальцем по папці з нашою заявою: "З цим можна працювати".

— Чудово, — сказав я. — Коли можете розпочати?

— Розумієте... — зам'явся Адам. — Я не зможу. Ви бачите ці ящики?

— Авжеж.

— Я йду до приватної практики. Якби ви прийшли на два дні пізніше, ми з вами тут вже не зустрілися.

— Тоді... вітаю?

— Не хвилюйтеся, Білле. Дункан залишається, і якщо все, що ви принесли, підтвердиться, то він займеться цим, — усміхнувся Адам. Дункан кивнув.

Я почув те, на що й розраховував.

Наступного дня Сенат Конгресу ухвалив закон Магнітського: 92 голоси "за", 4 "проти", а президент Обама ввів його в дію, скріпивши своїм підписом 14 грудня 2012 року.

Я відчував, що це прорив!

Дункан не змусив себе довго чекати і зателефонував уже під час різдвяних свят.

— Білле, я хотів зв'язати вас з ІМП.

— І-ме-пе? — перепитав я, не розуміючи, що за "і т.д. і т.п." він мав на увазі.

— І мміграційна та митна поліція, ІМП, — пояснив він.

Дивно... Мені завжди здавалося, що працівники імміграційної служби — це ті, хто перевіряє документи на паспортному контролі, скажімо, в аеропорту "Кеннеді", або прикордонники в джипах на американо-мексиканському кордоні, але не слідчі, які займаються грошовими аферами.

— Тобто ви цим не займатиметеся? — розчаровано перепитав я.

— Ні, я просто хочу почути їхню точку зору. ІМП також займається розслідуванням незаконної легалізації грошей.

— Окей.