Гра Ендера - Кард Орсон Скотт

Вони стояли в дверях, спостерігаючи. Пізніше, коли Ендер глянув знову, їх вже не було.

Отже, вони за мною спостерігають і знають, що ми тут робимо. Ендер не знав, чи Дінк йому друг. Петру він уважав другом, але певним бути не можна. Вони обоє могли розлютитися через те, що Ендер робить те, що дозволено лише командирам і взводним: муштрує й тренує солдатів. А ще вони могли образитися, що солдати так тісно співпрацюють із новачком. Ендеру було незручно, що за ним спостерігають доросліші діти.

— Я ж тобі заборонив користуватися ноутбуком, — промовив Розик, стоячи біля його ліжка.

Ендер не підняв очей.

— Я закінчую завдання по тригонометрії на завтра.

Розик поставив коліно на ноутбук Ендера.

— Я заборонив цим користуватися.

Ендер поставив стіл на своє ліжко й піднявся.

— Тригонометрія мені потрібна більше, ніж ти.

Розик був вищим за Ендера, принаймні, на сорок сантиметрів. Однак це не надто турбувало Ендера. До застосування фізичної сили не дійде, а якщо й так станеться, Ендер уважав, що зуміє себе відстояти. Розик був ледачим і не знався на персональному бою.

— Хлопче, підеш у рейтингах донизу, — сказав Розик.

— Я так і гадав. Я очолював список лише через дурнуватий спосіб, в який мене використовувала Армія Саламандр.

— Дурнуватий? Стратегія Бонзо допомогла виграти декілька ключових ігор.

— Стратегія Бонзо не виграла б і вуличної бійки. Щоразу, стріляючи, я нехтував наказом.

Цього Розик не знав і тому розлютився.

— Виходить, все, що про тебе сказав Бонзо, — брехня. Ти не просто нетямущий, ти ще й не підкоряєшся.

— Зате я перетворив поразку на нічию. Самотужки.

— Подивимось, як ти самотужки впораєшся наступного разу, — сказав Розик і вийшов.

— Ну й дурень ти, — прокоментував один із хлопців, похитавши головою.

Ендер зиркнув на Дінка, який щось малював на столі. Той підняв очі й, помітивши, що Ендер за ним спостерігає, теж пильно подивився на нього. Дінк мовчав. Гаразд, подумав Ендер, я сам про себе подбаю.

Битва почалася через два дні. Ендер уперше бився як частина взводу, а тому нервував. Взвод Дінка вишикувався вздовж правої стіни коридору. Ендер стежив, аби не схилитися, аби не дати вазі перехилити його до однієї зі сторін. Тримав баланс.

— Віггін! — покликав Розик.

Ендер відчув, як страх пронизує його від горла до паху. Він здригнувся, й Розик це помітив.

— Боїшся? Трусишся? Не намочи штанці, малеча. — Розик зачепив пальцем товстий край Ендерової зброї та потяг його до силового поля, яке закривало бійцівську кімнату. — Побачимо, як ти тепер упораєшся. Щойно відкриються ці двері, вистрибуй і біжи просто до дверей ворога.

Самогубство. Самознищення без мети й сенсу. Та це була битва, а не школа, й наказам потрібно було коритися. Якусь хвилю Ендер тихо злився, потім заспокоїв себе.

— Слухаюся, — відказав Ендер. — Я стрілятиму якраз у напрямку їхнього головного контингенту.

— Не буде в тебе часу нікуди стріляти, дурню, — розсміявся Розик.

Стіна зникла. Ендер підскочив, схопився за ручки на стелі й кинувся вперед, прискорюючись, до дверей ворога.

То була Армія Сороканіжок. Вони лише починали з'являтися біля своїх дверей, коли Ендер досяг половини бійцівської кімнати. Багатьом із них удалося б хутко дістатися під покров зірок, та Ендер зігнув ноги і, тримаючи бластер між ногами, заморозив багатьох солдатів, ледве ті з'являлися.

Вони розбивалися об його ноги, й Ендер мав три дорогоцінні секунди перед тим, як вони вдарили його тіло й вибили з гри. Поки він застигав за кілька разів, устиг розправити руки в рівних протилежних напрямах. Рука, що тримала пістолет, закінчувалася, вказуючи на основне тіло Армії Сороканіжок. Ендер вистрілив у масу ворога, — вони ж заморозили його.

Мить потому він ударився в силове поле ворожих дверей і відскочив, шалено крутячись. Приземлився на групу ворожих солдатів за зіркою, вони підняли його й крутнули ще швидше. До самого кінця гри Ендер літав безконтрольно, хоча інколи тертя з повітрям уповільнювало його рух. Ендер ніяк не міг дізнатися, скількох ворогів він заморозив, перш ніж сам перетворився на кригу. Проте зметикував, що Армія Щурів, як завжди, знову перемогла.

По закінченні битви Розик із ним не розмовляв. Ендер досі був першим у рейтингу, позаяк він заморозив трьох, поранив двох важко, а ще сімох — легко. Розмов про Ендерову непокору й стосовно дозволу використовувати ноутбук більше не виникало. Розик тримався своєї сторони бараку й залишив Ендера у спокої.

Дінк Мікер почав практикувати миттєву появу з коридору — Ендерів спосіб атакувати ворога, поки той з'являється з-за дверей.

— Якщо таке може зробити одна людина, уявіть, на що спроможний взвод.

Дінк змусив майора Андерсона навіть під час тренувань відкрити двері посеред стіни, щоби вони могли тренуватися за умов, наближених до бойових. Сказано — зроблено. З тих пір ніхто не мав п'яти, десяти або п'ятнадцяти секунд вирішити, скласти свою думку свій план. Гра змінилася.

Битв побільшало. Тепер Ендер займав належне місце у своєму взводі. Він помилявся, програвав сутички: опустився на друге місце, потім на четверте. Надалі почав робити менше помилок, відчув себе зручно у взводі й повернувся до третього, потім до другого, а тоді й до першого місця.

Одного разу, після практичних занять, Ендер залишився у кімнаті для битв. Він помітив, що зазвичай Дінк Мікер пізно приходив на вечерю, і вирішив, що це через додаткові заняття. Їсти не надто хотілося, до того ж було цікаво, що ж саме практикує Дінк, коли його ніхто не бачить.

Проте Дінк не займався. Він стояв біля дверей, спостерігаючи за Ендером.

Ендер стояв у другому кінці кімнати, стежачи за Дінком.

Обоє мовчали. Зрозуміло було, що Дінк чекав, поки Ендер піде. І саме через це Ендер залишався.

Дінк повернувся спиною, методично зняв комбінезон і повільно виштовхнувся з підлоги. Він поволі плив до центру кімнати, тіло було настільки розслабленим, що руки, здавалося, підхопив невидимий повітряний потік у кімнаті.

Після швидкості й напруги тренувань, опісля виснаження й бойової готовності, спостерігаючи за плавними рухами Дінка, Ендер відпочивав. Так він робив хвилин десять, аж поки досяг іншої стіни. Після цього він різко відштовхнувся, повернувся до флеш-костюму й надягнув його.

— Ходімо, — мовив Дінк до Ендера.

Вони повернулися до бараку. Хлопці вечеряли, отож кімната була порожня. Кожен підійшов до свого ліжка й переодягнувся у щоденну форму. Ендер наблизився до Дінкового ліжка й зачекав, поки той був готовий іти.

— Чому ти залишився? — запитав Дінк.

— Їсти не хотілося.

— Що ж, тепер ти у курсі, чому я не командир.

Ендер не зрозумів.

— Узагалі-то, мені двічі пропонували, та я відмовлявся.

— Чому?

— У мене забрали старий ящик, ліжко й комп'ютер. Посадили в командирську каюту й дали армію. У тій кабіні я залишався, доки вони не плюнули й не послали мене під командування іншого командира.

— Чому?

— Не дозволю їм таке з собою робити. Не віриться, Ендере, що ти досі не зрозумів цього паскудства. Мабуть, ти просто ще молодий. Інші армії насправді не вороги. Наші вороги — вчителі. Це вони змушують нас битися одне з одним, ненавидіти. Гра — усе. Перемога нічого не означає. Ми вбиваємо себе, витворяємо шалені речі, аби побитися, а в цей час ці старі покидьки спостерігають за нами, вивчають нас, вишукують слабкі місця й вирішують, чи ми достатньо вправні. Для чого вправні? Коли мене сюди привезли, мені було шість років. Дідько, що я знав? Усе вирішили вони. Вони ж постановили, що я підходжу для програми. А хтось спитав, чи програма підходить мені?

— То чому ти не повернешся додому?

Дінк криво всміхнувся.

— Бо не можу покинути грати. — Він потягнув тканину свого флеш-костюма, який лежав на ліжку. — Мені це подобається.

— А командиром чого бути не хочеш?

— Не хочу, — похитав головою Дінк. — Поглянь, що сталося з Розеном. У хлопця не всі вдома. Розик. Він спить із нами, а не у командирській каюті. Знаєш, чому? Бо він боїться лишатися сам, Ендере. Боїться темряви.

— Та ти що?!

— Та його все одно зробили командиром, і він мусить поводитися відповідно. Розик сам не тямить, що робить. Так. Він виграє, проте це лякає його найдужче, бо він не розуміє, чому, думає, хіба це його рук справа. Будь-якої мить хтось може дізнатися, що Розик не якийсь там ізраїльський генерал-чарівник, котрий виграє за будь-яких обставин. Він не знає, чому хтось виграє чи програє. Ніхто взагалі цього не знає.

— Це ще не означає, що він божевільний.

— Ти пробув тут усього рік і вважаєш, що люди тут нормальні. Та це не так. І ми не нормальні. Я заглядав до бібліотек, викликав книги на своєму столі. Старі, звісно, — нового нам не дозволяють. А тому я маю уявлення про те, якими є діти. Так от, ми — не діти. Діти час від часу програють, і байдуже. Діти не служать в армії, не призначаються командирами, а тим більше — не керують чотирма десятками інших дітей. Неможливо пережити усе це і злегка не збожеволіти.

Ендер спробував згадати, якими були інші діти, в школі, в місті. Подумалося лише про Стілсона.

— У мене був брат. Звичайний собі хлопець, який лише й думав, що про дівчат. А ще мріяв літати. Він грав із хлопцями в м'яча. Гра, де треба закидати м'яч у кільце, вести його по коридору, допоки чергові не відберуть його в тебе. Нам було так весело! Коли мене забрали сюди, він саме вчив мене вести м'яча.

Ендер теж згадав свого брата, але спогади не були такими райдужними. Його вираз обличчя Дінк розтлумачив неправильно.

— Слухай, я знаю, що про дім розмовляти заборонено. Проте ми звідкись походимо. Ти ж знаєш, Бійцівська школа тебе не створила. Вона взагалі нічого не створює — лише руйнує. Ми всі пам'ятаємо дім. Часом то не надто приємні речі, та ми всі добре пам'ятаємо, а тоді брешемо… Слухай, чому ніхто ніколи не згадує про дім? Узагалі ніколи. Хіба це не свідчить про його важливість? Ніхто не помічає, що… от дідько…

— Усе гаразд, — сказав Ендер. — Я згадав свою сестру Валентину.

— Не хотів тебе засмутити.

— Нічого. Я не думаю про неї часто, щоби стати таким.

— Правильно, ми ніколи не плачемо. Господи, я й не подумав. Ніхто ніколи не плаче. Ми дійсно намагаємося бути дорослими. Як наші батьки. Б'юся об заклад, твій батько такий, як ти.