Гра Ендера - Кард Орсон Скотт

І що ти йому скажеш? Хочу отримати дорослий доступ і перевернути світ?

— Ні, Валю, я йому нічого не казатиму. Ти розповіси, як ти стурбована через мене. Поділишся, як сильно я стараюсь у школі, проте немає нікого настільки ж розумного, з ким я міг би спілкуватися, і це зводить мене з розуму. Розмовляти зі мною відмовляються ще й через мій вік. З огляду на все це я перебуваю в сильному стресі.

Валентина згадала про мертву білку й збагнула, що навіть ця знахідка була частиною Пітерового плану. Або, принаймні, він зробив це своїм планом після вбивства.

— Отож ти змусиш його авторизувати нас, змусиш надати доступ дорослого громадянина. Ми візьмемо ніки, приховавши, хто ми насправді, отримаємо визнання, якого заслуговуємо.

Валентина могла посперечатися з його ідеями, але в таких речах — ніколи. Вона не могла запитати: "Чому ти вирішив, що заслуговуєш на повагу?". Вона читала про Адольфа Гітлера. Цікаво, яким він був у дванадцять років? Не таким розумним, не як Пітер, зате марив славою. Чи змінилося би бодай щось у світі, якби в дитинстві він потрапив у молотарку чи під коня?

— Знаю, якої ти про мене думки, — промовив Пітер. — Уважаєш мене не надто хорошою людиною.

Валентина поцілила у нього сосновою голкою.

— Ось стріла у самісіньке твоє серце.

— Цю розмову я планував уже давно, та все боявся підійти й розпочати.

Валентина узяла голочку до рота й плюнула на Пітера. Голочка впала. "Знову не влучила", — зітхнула вона. Чому він прикидається слабким?

— Валентино, я боявся, що ти мені не повіриш. Власне, не повіриш, що я можу таке зробити.

— Я вірю, що ти можеш зробити будь-що і, ймовірно, таки зробиш.

— Ще дужче я боявся, що ти повіриш і спробуєш мене зупинити.

"Нумо, продовжуй погрожувати мені, Пітере!" Він дійсно сподівався обдурити її цим спектаклем про маленького боязкого хлопчика?

— Знаю, у мене хворобливе почуття гумору. Вибач, просто дражнюся. Мені потрібна твоя допомога.

— Все, чого не вистачає світові, — це ти. Дванадцятирічний хлопчик розв'яже всі проблеми.

— Не моя провина, що зараз мені дванадцять. Тим паче не моя вина, що саме тепер час відкритих можливостей. Саме тепер я маю змогу творити події. Світ — це завжди демократія в русі, і переможе людина з найкращим голосом. Уважається, що Гітлер отримав владу завдяки армії, її бажанню вбивати. Що ж, частково це правда, адже в реальному світі влада ґрунтується на страхові смерті й безчестя. Утім, основною зброєю Гітлера були слова. Влучні, промовлені у слушну мить.

— Я саме взялася подумки вас порівнювати.

— Але я не маю ненависті до євреїв. Нікого не прагну знищувати, і війни теж не бажаю. Просто хочу, щоби світ тримався купи. Це гріх? Не хочу повернення в минуле. Валю, ти читала про Світові війни?

— Читала.

— Ми можемо до того повернутися. Чи ще гірше. Можемо опинитися в кайданах Східного блоку. Весела перспектива.

— Пітере, чому ти не розумієш, що ми лише діти? Просто ходимо до школи, ростемо собі…

Навіть пручаючись, Валентина хотіла, щоби він її переконав. Із самого початку вона бажала, щоби Пітер її переконав. А він досі не здогадувався, що переміг.

— Якщо зрозумію, якщо прийму, то просто сидітиму й дивитимусь, як зникають усі можливості. А коли підросту — стане надто пізно. Валю, я знаю, що ти про мене думала й думаєш. Я був завжди лихим і бездушним братом. Я був жорстоким із тобою і навіть ще жорстокішим із Ендером до того, як його забрали. Та я вас не ненавидів. Я любив вас обох, просто мусив вас контролювати, розумієш? Це — найважливіше для мене, мій найбільший дар. Я бачу слабкі сторони, знаю, як їх зачепити й використати, навіть не докладаючи до цього зусиль. Я міг би стати підприємцем і керувати великою корпорацією, міг би дертися вгору й досягти вершини. І що мені з того? А нічого. Я хочу правити, Валю, бажаю контролювати. Але правити чимось вагомим. Я прагну суттєвих результатів. Американський мир по всьому світу. Щоби, коли прийде хтось інший, після того як ми переможемо жучар, хтось, хто захоче нас поневолити, побачить, що ми розійшлися вже тисячами світів, ми живемо в мирі й знищити нас неможливо. Розумієш, чого саме я прагну? Уберегти людство від самознищення.

Таким щирим Валентина його ще не бачила. У голосі його не було й натяку на насмішку, не було й тіні брехні. Зараз він ставав кращим. Можливо, він просто казав щиру правду.

— То що, дванадцятирічний хлопчисько та його сестра перевернуть світ?

— Скільки років було Олександру Македонському? Не маю наміру чекати, я почну діяти вже зараз. Якщо ти мені допоможеш.

— Не вірю, що знущання над тими білками було частиною гри. Гадаю, це приносить тобі задоволення.

Раптом Пітер закрив обличчя руками й заплакав. Валентина вирішила, що він прикидається, але замислилася. Хіба не може бути, що в ці часи неймовірних можливостей він виявляє слабкість, аби завоювати її любов. "Він маніпулює мною, — подумала Валентина, — однак це не означає, що він нещирий". Коли Пітер відкрив долоні, щоки були мокрими, а очі — червоними від сліз.

— Так, — промовив він, — цього я й страшився найбільше. Боявся, що я справжній монстр. Я не хочу бути вбивцею, але не можу нічого вдіяти з собою.

Валентина ніколи не бачила Пітера таким слабким. "Ну й хитрий же ти, Пітере, — думала вона. — Беріг слабкість, щоби зворушити мене тепер. І дійсно зворушив". Якщо це правда, хоча б частково, то Пітер не монстр і вона теж зможе задовольнити подібну свою любов до влади без остраху самій стати монстром. Пітер і тепер прораховував усе. Валентина сподівалася, що за цими розрахунками він усе ж казав правду. Він ретельно приховував, проте зондував ступінь її довіри.

— Валентино, не знаю, ким я можу стати, якщо ти мені не допоможеш. Але коли ти зі мною, мій партнер у всьому, то можеш уберегти мене від… перетворення на поганця.

Вона кивнула. "Ти лише вдаєш, що розділиш владу зі мною. Але ти ще не знаєш, що я вже владна над тобою".

— Згода, я допоможу тобі.

Щойно батько надав їм свій доступ, вони почали перевірку. Діти трималися подалі від мереж, в яких вимагалося використання справжнього імені. Складно не було, адже на справжнє ім'я потрібні були гроші. А їх вони не потребували. Вони прагли визнання й цілком могли його заслужити. З вигаданими іменами в правильних мережах вони могли стати ким завгодно: старими чоловіками, жінками похилого віку, абсолютно будь-ким, звісно, поки писали без помилок. Інші побачать лише їхні слова, їхні ідеї. У мережах усі ставали рівними.

На самому початку вони використовували імена лише раз, і не ті ніки, які, за планом Пітера, мали зробити їх відомими й впливовими. Ясна річ, до участі у національних і міжнародних політичних форумах їх ніхто не запрошував. Доки їх не запрошували або не обрали, вони могли виступати лише в якості слухачів. Але вони підписувалися й дивилися, читали деякі нариси, написані великими людьми, і ставали свідками дебатів, що розігрувалися у них перед очима.

З часом, у менших конференціях, де звичайні люди писали відгуки про більші дебати, вони почали залишати й свої коментарі. Пітер наполягав, що писати вони мають свідомо провокаційно.

— Ми не дізнаємося, як діє наш стиль написання на людей, допоки не отримаємо відгуків. Якщо будемо нудними, ніхто нам не відповість.

Нудними вони не були, отож люди відповідали. Відгуки, залишені в громадських мережах, мали не надто люб'язний характер, повідомлення ж, надіслані електронною поштою особисто для Пітера й Валентини, були просто отруйними. Зате вони дізналися, що саме в їхніх посланнях було визнане дитячим і незрілим, й удосконалювалися.

Коли Пітер дізнався, як слід звучати дорослим, він знищив старі записи й вони почали підготовку до привернення уваги.

— Ми маємо працювати абсолютно порізно. Писатимемо про різні речі й у різний час. Ніколи не посилатимемось одне на одного. Ти здебільшого працюватимеш у мережах Західного узбережжя, а я — Східного. Те ж саме стосується регіональних питань. Виконуй своє домашнє завдання.

І вони виконували. Інколи батько й мати непокоїлися за Пітера й Валентину, котрі весь час проводили разом, не відходячи від комп'ютерів. Та скаржитися не було підстав — оцінки обоє мали високі, і Валентина позитивно впливала на Пітера. Вона повністю змінила його ставлення до всього. А тим часом Пітер і Валентина сиділи у лісі в погожу днину, в кафе й критих парках у дощ й складали свої політичні коментарі. Пітер ретельно вималював обидвох людей, жоден не мав усіх його поглядів. Були навіть окремі ніки, щоби висловити думку третьої сторони.

— Нехай кожен іде своїм шляхом, — сказав Пітер.

Утомившись писати й переписувати, поки Пітер не буде вдоволеним, Валентина у відчаї мовила:

— Пиши сам.

— Не можу, — відказав той, — інакше вони будуть звучати однаково. Не забувай: колись ми станемо відомими й нас аналізуватимуть. Тому завжди мусимо видаватися окремими людьми.

Валентина продовжила писати. Основним її ніком було ім'я Демосфен, яке обрав Пітер. Себе він назвав Локкі. Зрозуміло, що імена сприймалися як псевдоніми, та це становило частину плану.

— Так вони намагатимуться відгадати, хто ми.

— Якщо станемо достатньо відомими, уряд завжди зможе отримати доступ і дізнатися, хто ми насправді.

— Коли це відбудеться, нам уже не зашкодиш. Звісно, люди будуть шоковані, що ми дітлахи, але звикнуть прислухатися до нас.

Вони почали складати обговорення для своїх персонажів. Валентина готувала відкрите звернення, Пітер вигадував ім'я для відповіді. Сама відповідь мала бути розумною, а обговорення — живим, повним метких викривальних слів і якісної політичної риторики.

Валентина добре зналася на алітерації, що робило її вислови кращими для запам'ятовування. Вони виставляли свої обговорення в мережу, витримавши при цьому паузу, ніби репліки й справді належали різним людям. Час від часу інші користувачі додавали свої коментарі, проте Пітер і Валентина ігнорували їх чи частково змінювали свої коментарі, щоби підігнати їх під уже сказане.

Пітер вів ретельний перелік найяскравіших фраз, регулярно заводив їх у пошук у мережі й побачив, що вони з'являються в різних місцях. Звісно, приживалися не всі, але більшість подекуди повторювалися, а деякі навіть випливали під час обговорень у престижних мережах.

— Нас читають, — радів Пітер.