Гра Ендера - Кард Орсон Скотт

Знову крик і море крові. Хлопці, які тримали ноги, крутилися на них, перекручуючи Ендера. На одного з них Ендер штовхнув хлопця з пораненим носом, вони заплуталися, і його нога вивільнилася. Це було простіше, ніж використати захват хлопця як опору й боляче дати йому в пах. Легше, аніж відштовхнутися від нього до дверей. Такий кидок не вдався, швидкість була посередньою, та це не мало значення. За ним ніхто не слідував.

Він дістався своїх друзів біля дверей. Вони зловили його, притягнули до дверей, поплескали, сміючись.

— Ну ти й поганець! — жартували вони. — От налякав! Задира!

— На сьогодні практику закінчено, — сказав Ендер.

— Завтра вони повернуться, — мовив Шен.

— Їм буде непереливки, — запевнив Ендер. — Якщо прийдуть без костюмів, зробимо те саме. Якщо прийдуть у костюмах — засліпимо їх.

— До того ж, — зауважив Алай, — учителі цього не допустять.

Ендер пам'ятав слова Дінка й думав, чи правий Алай.

— Агов, Ендере, — прокричав хтось зі старших, коли Ендер покидав кімнату. — Ти — ніщо! І залишишся нічим!

— Мій колишній командир Бонзо, — мовив Ендер, — за щось мене недолюблює.

Цього ж вечора Ендер продивився реєстр на своєму столі. Про чотирьох хлопців було написано в медичному звіті. Один із забиттям ребер, інший — яєчок, третьому порвали вухо. Ще один — із розбитим носом і розхитаним зубом. У всіх випадках причиною значилось одне й те саме:

ВИПАДКОВЕ ЗІТКНЕННЯ У НЕВАГОМОСТІ.

Якщо вчителі допустили таку інформацію до офіційного звіту, напевно, вони не збиралися нікого карати за невеличку сутичку в бійцівській кімнаті. Вони хоч якось зреагують? Чи їм байдуже, що коїться в цій школі?

Ендер повернувся до бараку раніше звичного й розпочав Гру Уяви на своєму столі. Від останньої гри минуло багато часу, тож вона не розпочалася з того місця, де він закінчив раніше. Натомість він почав обіч тіла Велетня. Тільки тепер важко було відразу збагнути, що це тіло, і необхідно було зупинитися й розглядати. Тіло перетворилося на пагорб, поросло травою й лозою. Видно було лише вершечок обличчя Велета — білу кістку, яка, наче вапняк, виступала з сумної, спустошеної гори.

Ендер не прагнув знову битися з дітьми-вовкулаками, яких, на диво, й так не було. Можливо, коли вбити їх, то вони зникають назавжди. Ендеру стало сумно.

Він пішов далі, під землю, крізь зведені виступи скелі, з якої відкривався вид на прекрасний ліс. Знову спустився донизу, і знову його спіймала хмаринка й понесла до кімнати замкової башти.

Змія знову розплутувалася з килимка, та цього разу Ендер не вагався. Він наступив їй на голову й роздушив. Змія корчилася й звивалася у відповідь, тож він втоптував її все глибше в кам'яну підлогу. Ендер підняв її й трусив, поки вона повністю не розплуталася й поки не зник візерунок на килимі. Потім поволік змію за собою й почав шукати вихід.

Натомість знайшов дзеркало. У ньому відображалось обличчя, яке він легко впізнав. То був Пітер. З підборіддя крапала кров, із кутика губ стирчав зміїний хвіст.

Ендер закричав й відкинув стіл. Хлопці в бараку здригнулися від цього крику, але Ендер поспішив запевнити їх, що нічого не сталося. Вони вийшли. Ендер знову поглянув на стіл. Його фігура досі була там і дивилася в люстро. Він спробував якимись меблями розбити його, але нічого не міг удіяти. Зняти дзеркало зі стіни також не вийшло. Нарешті Ендер кинув у нього змію. Дзеркало розсипалося, залишивши по собі дірку в стіні, з якої вилазили десятки маленьких змійок і кусали фігуру Ендера знову й знову. Шалено відриваючи від себе змій, фігура впала й померла під купою малих гадюк.

Екран потемнів, з'явилися слова:

ПОЧАТИ НОВУ ГРУ?

Ендер відклав стіл і вийшов.

Наступного дня прийшли декілька командирів, хтось прислав солдатів, аби сказати, щоби він не хвилювався. Додаткові заняття вони вважали гарною ідеєю й пропонували продовжувати. Щоб упевнитися, що ніхто не потривожить його, командири обіцяли направляти до нього кількох солдатів, яким потрібна була додаткова практика.

— Вони такі ж великі, як і більшість жучар, що напали вчора. Це змусить їх двічі подумати.

Замість кількох хлопців прийшло аж сорок п'ять — ціла армія. Чи то через присутність такої кількості старших хлопців на боці Ендера, чи просто їм добряче дісталося минулого вечора, жоден із ворогів не прийшов.

До Гри Уяви Ендер більше не повертався. Однак вона жила в його снах. Він згадував, як то було — вбивати змію, топтати її. Як це — відірвати хлопцеві вухо, знищити Стілсона, поламати Бернардові руку. А потім піднятися, тримаючи тіло ворога, й побачити обличчя Пітера, яке дивилося на нього просто із дзеркала: "Ця гра знає про мене забагато. Вона паскудно бреше. Я — не Пітер. У моєму серці не живе вбивство".

Найбільше його лякало те, що був убивцею, тільки ще гіршим, ніж Пітер. Саме ця риса так притягувала вчителів. Для війни з жучарами їм потрібні вбивці. Люди, які можуть утоптати ворога обличчям у пилюку й розвіяти їхню кров по всьому космосу.

"Що ж, я той, хто вам потрібен. Я — кривавий покидьок, якого ви хотіли. Я — зброя. І яке має значення, що я ненавиджу цю частину себе, якої ви так потребуєте? Яке має значення, що, коли мене в грі кусали гадюки, я погоджувався з ними, я був радий?"

9. Локкі та Демосфен

— Я кликав вас не для того, щоби гаяти час. Як чортів комп'ютер це зробив?

— Не знаю.

— Як комп'ютер зміг узяти світлину Ендерового брата й вставити її до стандартної програми Країни Див?

— Полковнику, під час програмування мене не було. Знаю лише, що комп'ютер ніколи і нікого сюди не відправляв. Країна Див — місцина дивна, але тепер це не Країна Див. Наразі вона за межею Краю Світу…

— Я знаю назви, але не знаю, що вони означають.

— Країну Див запрограмовано всередину. Про неї є згадки в інших місцях, а от про Край Світу — нічого. Ми з ним не стикалися.

— Не подобається мені, що комп'ютер отак поводиться з Ендеровою свідомістю. Пітер Віггін — найзначніша особа в його житті, за винятком хіба сестри Валентини.

— Гру Уяви створено, щоб їх спрямовувати, допомагати знайти затишні світи.

— Майоре Імбу, ви що, не розумієте? Нам не потрібно, щоб Ендеру було затишно на Краю Світу. Ми тут не для того.

— Край Світу в грі не означає вимирання людства під час війни. Для Ендера він має своє, особливе значення.

— Яке ж?

— Звідки мені знати, я вам не дитина. Запитуйте його самого.

— А я от вас запитую, майоре Імбу.

— Значень може бути тисяча.

— Наприклад?

— Ви ізолювали хлопця. Можливо, він мріє про кінець цього світу, тобто Бійцівської школи. Або це пов'язано зі світом, в якому він був хлопчиком, з його домом, прибуттям сюди. Імовірно також, що він намагається звикнути до думки, що втратив багатьох дітей. Ендер — хлопець чуйний, ви ж знаєте, та й із людським тілом він наробив багато лихого. От і хоче, щоби саме цьому світові прийшов кінець.

— Не дуже віриться.

— Гра Уяви — зв'язок між дитиною й комп'ютером. Разом вони створюють правдиві історії. Правдиві в тому сенсі, що стають відображенням реалій життя дитини. Більше мені не відомо нічого.

— А мені, майоре Імбу, відомо от що. Фото Пітера Віггіна у шкільних файлах не знайти. З часу, як Ендер з'явився, у нас нічого на нього немає. Картинка свіжа.

— Сер, минуло лише півтора року. Хіба хлопець міг так змінитися?

— Тепер у нього зовсім інша зачіска. Над зубами теж попрацювали. Я отримав недавню фотографію з берега й порівняв. Дістати фото комп'ютер у Бійцівській школі може, виключно вилучивши його з наземного комп'ютера. І не з такого, який працює на Міжнародний флот. Для цього потрібні певні повноваження, просто так залізти у шкільні файли округу Гілфорд у Північній Кароліні неможливо. Комусь давали подібний дозвіл?

— Сер, ви не розумієте. Комп'ютер Бійцівської школи — лише частина мережі Міжнародного флоту. Коли потрібна фотографія, ми мусимо виконати вилучення, але якщо гра розуму визначить, що фотографія необхідна…

— …може просто її забрати.

— Не конче. Хіба лише задля добра дитини.

— Гаразд, це задля його добра. Запитується: чому? Брат його небезпечний. У програму його не взяли, адже той — один із найгірших людей, до яких у нас доходили руки. Чому він такий важливий для Ендера? Стільки часу минуло…

— Щиро кажучи, не знаю. Програма Гри Уяви створена так, що вона не дасть відповіді. По суті, вона й сама може не знати. Це — незрозуміла територія.

— Хочеш сказати, що комп'ютер створює все це в процесі роботи?

— Можна і так сказати.

— Мені полегшало на душі. Гадав, я один такий.

Восьмий Ендерів день народження Валентина святкувала сама на задньому дворі їхнього нового дому у Грінсборо. Вона почистила клаптик землі від соснових голок і листя та вишкребла палицею на вогкому чорноземі братове ім'я. Потім склала з голочок і листя багаття й запалила вогник. Пішов дим, що переплітався із сосновими гілками, проходив між голочками, що височіли над головою. "Лети у височінь, — тихо промовила Валентина. — Просто до Бійцівської школи".

За весь цей час вона не отримала жодного листа. Наскільки було відомо, їхні листи до брата теж не доходили. Коли Ендера тільки забрали, мати й батько кожні декілька днів набирали йому довгі листи. Згодом, щоправда, писали раз на тиждень, потім — раз на місяць. З часу, як він пішов, минуло вже два роки, а листів уже не писали взагалі, навіть згадки про його день народження не було. "Він помер, — подумала вона сумно, — бо ми його забули".

Проте Валентина не забула. Вона не зізнавалася своїм батькам, а тим більше ніколи не виказувала у присутності Пітера, як часто думає про Ендера, як часто пише йому листи, на котрі ніколи не отримує відповіді. А коли батьки сповістили про рішення переїхати до Північної Кароліни, вона зрозуміла, що вони більше не сподівалися зустрітися з Ендером. Вони покидали єдине місце, в якому Ендер міг їх відшукати. Як зможе Ендер знайти їх тут, посеред цих дерев, під цим мінливим і важким небом? Усе своє життя Ендер прожив у коридорах, і якщо й досі перебував у Бійцівській школі, природи там було катма. Як він зможе їх знайти?

Валентина знала, чому вони переїхали саме сюди. Пітер був тому причиною. Життя серед дерев і дрібних звірів, на лоні матінки природи, як батьки собі це уявляли, мало б добре впливати на їхнього дивакуватого сина, який лякав їх.