Вершник без голови - Рід Томас Майн
Усе те він слухав цілком незворушно, як ото слухаєш розмову, що не стосується ні тебе самого, ні твоїх знайомих. І тільки коли всі піднялися на асотею і Касій Колхаун побачив, як Луїза підійшла до парапету й пильно задивилася вдалину, стало очевидно, що він справді стежить за нею, і це не пройшло повз увагу декого з гостей. Ті, що стояли ближче до нього, ще не раз помічали такі його погляди, бо не раз повторювалось і те, що спричиняло їх.
Щокілька хвилин молода господиня Каса-дель-Кор-во підступала до парапету і немовби шукала очима щось на обрії. Чому вона так робила, ніхто не знав. Та ніхто про те й не замислювався, окрім Кассія Колхау-на. Що ж до нього, то він таки мав свої здогади, і ті здогади краяли йому серце. А коли ген на краю прерії у світлі призахідного сонця з'явилися якісь рухливі цятки і ті, хто дивився туди з асотеї, невдовзі розпізнали в них табун коней у супроводі кількох вершників, [82] відставний каштан уже міг сказати майже напевне, хто веде ту кавалькаду.
І ще одна людина напружено вдивлялася в ту далеку з'яву, хоча й з іншої причини. Задовго до того, як табун серед прерії привернув увагу гостей Вудлі Пойн-декстера, дочка плантатора вже помітила його — тільки-но на обрії з'явилася хмарка куряви, така легенька й невиразна, що вгледіти її могли лише ті очі, які саме її шукали.
Від тієї миті молода креолка, й далі жваво розмовляючи з гістьми, нишком стежила, як та хмарка куряви все наближається, і вже здогадувалась, що то за курява, але думала, що знає про це сама вона.
— Дикі коні! — промовив майор, комендант форту Індж, поглянувши в кишенькову зорову трубку.— Хтось жене їх сюди,— додав він, ще раз піднісши до ока трубку.— А-а, тепер бачу — це Моріс-мустангер, він час від часу поповнює нашу стайню. Схоже на те, що він простує сюди, до вашої садиби, містере Пойн-декстере.
— Коли це той молодик, якого ви назвали, то цілком можливо,— відказав власник Каса-дель-Корво.— Я домовився з ним, щоб він зловив для мене десятків зо три коней, то оце, мабуть, перша партія... Атож, здається, це таки він,— додав старий Пойндекстер, подивившись у зорову трубку.
— Я певен, що це він,— озвався син плантатора.— Отой вершник — Моріс Джеральд, я впізнав його.
Те саме могла б сказати й плантаторова дочка, але не озвалась і словом. Навпаки, вдавала, ніби все те анітрохи її не цікавить. Вона вже помітила недобрий погляд, що весь час невідривно стежив за нею.
Тим часом табун наблизився до садиби. Моріс Джеральд рівно сидів у сідлі, ведучи за собою на кінці ласо плямисту лошицю.
— Яка чудова! — воднораз вигукнуло кілька голосів, коли полонену лошицю, що аж тремтіла, збуджена незвичайною обстановкою, підвели до будинку.
— Вона цілком варта того, щоб спуститися вниз і поглянути на неї ближче,— сказала майорова дружина, дама запальної вдачі.— Хто хоче зійти вниз? Як ви, міс Пойндекстер?
— Та певне.
Відповідь молодої господині потонула в хорі інших голосів: [83]
— Ходімо вниз!.. Усі ходімо вниз!..
На чолі з майоровою дружиною дами збігли вниз кам'яними сходами. Чоловіки спустилися слідом за ними, і за хвилину ловець коней, який усе ще сидів у сідлі, та його полонянка опинилися в центрі загальної уваги.
Генрі Пойндекстер, що поспішив униз найперший, уже встиг щиро й приязно привітатися з мустангером. Луїза лише злегенька вклонилась у відповідь на його уклін. Якби вона виявила більшу увагу до торговця кіньми,— навіть зважаючи на те, що він уже мав честь познайомитися з нею,— це неабияк шокувало б добірне товариство.
Із усіх жінок лише майорова дружина привіталася з мустангером приязно, але й у її тоні вчувалася поблажлива зверхність. Зате його винагородив швидкий промовистий погляд, коли він зустрівся очима з молодою креолкою.
Та й не тільки її очі дивилися на мустангера прихильно. Він і справді був дуже гожий із себе, дарма що геть запорошений. Двадцять миль дороги наче зовсім не стомили його. Свіжий вітер прерії розрум'янив його обличчя, ледь бронзова від засмаги мідна шия у відкритому комірі сорочки ніби ще додавала його вроді мужності, і навіть дорожня курява в густій кучерявій чуприні не могла згасити природного блиску його волосся. Уся його зграбна постать виказувала неабияку силу та витривалість. Не одна пара жіночих очей крадькома позирала на нього, сподіваючись упіймати погляд молодого мустангера. Гарненька інтендантова небога захоплено до нього всміхалася. Дехто казав, ніби й дружина інтендантова накидає на нього оком, та, мабудь, то був просто наклеп, що йшов від лікаревої дружини, найпершої пліткарки в селищі.
— Як я бачу,— сказав Вудлі Пойндекстер, оглянувши з усіх боків дику лошицю,— це і є той мустанг, про якого казав старий Зеб Стамп?
— Той самісінький,— відповів на це сам старий мисливець, пробираючись до Моріса Джеральда, щоб допомогти йому.— Атож, містере Пойндекстере, це та самісінька тварина, та ще й лошичка...
— Еге ж,— підтакнув плантатор.
— Поки я доїхав туди, цей хлопчина уже встиг її зловити. Отож я наспів саме вчас, бо вона могла б піти повз ваші руки, а це ж засмутило б міс Луїзу. [84]
— Ваша правда, містере Стампе! Ви такий дбайливий щодо мене. Не знаю навіть, чим я зможу вам віддячити,— сказала Луїза.
— Віддячити? Як я розумію, це означає зробити щось добре й мені. Це буде, міс, зовсім неважко. Та й не зробив я для вас анічогісінько аж такого — проїхався трохи прерією, ото й тільки. А побачити отаку красуню, як ви, верхи на цій лошичці, в капелюсі з перами та спідниці з довгим хвостом,— самого вже цього досить, щоб старий Зеб Стамп побіг вистрибом аж до Скелястих гір і назад.
— Ой містере Стампе, чи відучу я вас колись правити лестощі? Ви лиш озирніться довкола! Скільки тут таких, що заслуговують на ваші компліменти куди більше, ніж я!
— Та вже ж! — мовив Зеб, кинувши неуважний погляд на дам.— Хіба я що кажу — гожих жіночок тут до біса, таки справді до біса, а проте, як ото казали в нас у Луїзіані, другої такої Луїзи Пойндекстер годі шукати.
У відповідь на цю галантну мову пролунав дружний сміх, у якому можна було вчути хіба що зо два-три жіночі голоси.
— Я винен вам за цього мустанга двісті доларів,— мовив плантатор до Моріса, показуючи на плямисту ло-пшцю.— Здається, саме таку ціну назвав вам містер Стамп? *
— Я до цього торгу непричетний,— відказав мустан-гер, значливо, але люб'язно всміхаючись.— Отож не можу взяти від вас гроші. Ця лошиця не продається.
— Он як! — сказав плантатор, відступаючи назад з гордовито-розчарованим виглядом.
Його друзі плантатори, так само як і офіцери з форту, не могли приховати подиву, почувши, що Моріс Джеральд відмовився від такої щедрої пропозиції. Дві сотні доларів за невиїждженого мустанга, тимчасом як звичайна ціна становила від десяти до двадцяти доларів! Та чи він при своєму розумі, цей мустангер?
Але той не дав їм часу розмірковувати на цю тему.
— Містере Пойндекстере,— повів він далі тим самим люб язним тоном,— ви дали мені таку добру ціну за інших коней — і до того ж заплатили наперед,— що я хотів би зробити подарунок, як кажуть у нас в Ірландії, на щастя. За цим нашим звичаєм, коли купівля відбувається в домі покупця, подарунок роблять не [85] йому самому, а котрійсь із жінок у його родині. То чи не дозволите мені перенести цей ірландський звичай і сюди, в Техас?
— Авжеж!.. А чом би й ні! — озвалося враз кілька голосів, два чи три з них з виразним ірландським акцентом.
— Ну звісно, містере Джеральде,— відповів плантатор, поступаючись своїм консерватизмом на користь загальної думки.— Робіть як вам завгодно.
— Дякую, панове, дякую! — сказав мустангер, кинувши поблажливий погляд на людей, що вважали себе мало не його господарями.— Так от, нехай ця лошиця буде моїм подарунком на щастя, і, якщо міс Пойндекстер згодиться прийняти його, я почуватиму себе щедро винагородженим за ті три дні, що я згаяв на лови. Навіть якби ця плямиста красуня була найбез-душнішою кокеткою, то й тоді навряд чи важче було б її полонити.
— Я приймаю ваш подарунок, сер, приймаю з вдячністю,— уперше за весь час озвалася молода креолка, невимушено виступаючи наперед.— Але мені здається...— провадила вона, показуючи на плямисту лошицю й водночас запитливо дивлячись в очі мустангеро-ві,— мені здається, що ваша полонянка ще н є приборкана. Вона аж тремтить зі страху перед невідомим майбутнім. І ще, чого доброго, не послухається поводів, якщо вуздечка буде їй не до душі. То що ж мені тоді, бідолашній, робити?
— А таки правда, Морісе! — сказав майор, не зрозумівши потаємного змісту Луїзиних слів і звертаючись до того, хто тільки й міг їх розгадати.— Міс Пойндекстер має рацію. Мустанг ще зовсім не виїжджений, це видно кожному. Ну ж бо, мій друже, навчіть його дечого!.. Дами й панове! — провадив майор, обернувшись до товариства.— Це видовище варте вашої уваги, особливо тих із вас, хто ще ніколи його не бачив... Ану, Морісе, сідайте верхи й покажіть нам своє мистецтво. Як видно, ця лошиця — твердий горішок.
— Ваша правда, майоре, горішок твердий! — відказав мустангер, швидко скинувши оком, тільки не на чотириногу полонянку, а на молоду креолку, і та, щоб не зрадити себе, тремтячи відступила за спини інших.
— Дарма, друже,— підбадьорював мустангера майор.— Хоч. очі в неї палають просто-таки диявольсь— [86] ким вогнем, ставлю десять проти одного, що ви зіб'єте їй норову. Ну ж бо!
Відмовитись мустангер ніяк не міг — це означало б назавжди втратити свою репутацію доброго їздця. То був виклик його вправності, його вершницькому вмінню; адже здобути визнання в преріях Техасу — річ дуже нелегка.
Він заявив про свою згоду тим, що легко зіскочив з сідла, передав поводи коня Зебові Стампу, а сам рушив до дикої лошиці. Ніяких приготувань не було, тільки попрохали публіку звільнити місце. Це прохання було виконано вмить: усі жінки й переважна більшість чоловіків повернулись на асотею.
Моріс Джеральд підійшов до лошиці з самим лише ремінцем із шкіри-сириці, накинув його зашморгом на морду тварини, потім перепустив за вухами, наче вуздечку, і з самим лише тим поводом у руці скочив їй на спину.
Уперше дика лошиця відчула на собі людину, вперше їй було завдано такої кривди.
Пронизливе злісне іржання промовисто виказало і її почуття, і рішучий намір опиратися.
