Вершник без голови - Рід Томас Майн

Так само, як і попередня група, вони мали провідника — але не старого мисливця у вицвілій сукняній куртці та безформному повстяному капелюсі, верхи на вбогій шкапі, а гарно вбраного й спорядженого вершника на чудовому коні, з усіх поглядів гідного бути за провідника такому добірному товариству.

— Можна рушати, Морісе! — гукнув майор, пересвідчившись, що всі зібралися.— Ми готові їхати за вами... Дами й панове! Цей юнак добре знає улюблені місця і звички диких коней. Коли хтось у Техасі й може показати нам справжні лови, то це він, Мо-ріс-мустангер.

— Не перехвалюйте мене, майоре,— відповів молодий ірландець, чемно вклонившись товариству.— Я не беру на себе так багато. Я тільки обіцяю показати вам, де знайти мустангів.

"Він такий скромний!" — мовила подумки одна з присутніх, аж затремтівши на гадку про те, чому й сама боялася повірити.

— Ну, то вперед! — скомандував майор.

Весела кавалькада на чолі з мустангером рушила з плацу, і прапор над фортом, тріпочучи на вранішньому [93] вітерці, немовби посилав їй навздогін своє прощальне вітання.

Проїхати до сніданку двадцять миль прерією вважається в Техасі за сущий дріб'язок, легеньку прогулянку. До такого звичні тут і чоловіки, і жінки, й коні. Цю відстань товариство подолало менш як за три години без будь-яких ускладнень, ото хіба що на останніх трьох милях усім уже страшенно хотілося їсти.

На щастя, фургон з провізією, який вершники випередили по дорозі, прибув слідом за ними, і задовго до того, як сонце сягнуло зеніту, весь гурт уже тішився чудовим сніданком у затінку величезного дерева на березі Ріо-де-Нуесес.

У дорозі не сталося нічого вартого особливої згадки. Мустангер, що був за провідника, скакав, як і годилося, попереду. Решта вершників, крім одного чи двох, бачили в ньому не більш як слугу й помічали хіба що тоді, коли він показував своє вершницьке вміння — з маху перескакував через струмки та виярки, тимчасом як усі інші мусили переходити їх убрід чи обминати кружною стежкою.

У поведінці мустангера можна було добачити хизування, бажання показати себе. Саме таку думку висловив Кассій Колхаун. Можливо, що цього разу відставний каштан сказав правду.

Та якщо навіть так, то можна зрозуміти й мустангера. Чи були ви коли-небудь на полюванні в Англії, де шлейфи вершйиць тягнуться за ними по траві й скрізь довкола гордовито коливаються капелюшки з перами? Були? Ну, то й як? Отож постережіться й не судіть мустангера з Техасу. Зважте на те, що він був під вогнем не менш як двадцяти пар прекрасних очей, і декотрі з них променилися щирим захватом. Згадайте, що серед них були й очі Луїзи Пойндекстер. Коли ви подумаєте про все це, то вас навряд чи здивує бажання мустангера трохи покрасуватися.

Були й інші вершники, що так само хотіли показати своє молодецтво, а тим і свою мужність. Молодий драгун Генкок раз у раз поривався довести, що він не вчора сів на коня; та й лейтенант кінних стрільців час від часу залишав інтендантову племінницю, щоб усі побачили, який з нього вправний їздець, і, чуючи схвальний шепіт жінок, дивився не тільки на ту, котру всі вважали його коханою. [94]

О дочко Пойндекстера! І в салонах цивілізованої Луїзіани, і в преріях дикого Техасу з твоєю появою настає кінець миру та спокою. Хоч би де ти була, скрізь навколо тебе зроджуються романтичні мрії і спалахують бурхливі пристрасті.

Розділ XIV МАНАДА

Навіть коли б Моріс Джеральд був повновладним господарем прерії і все живе в ній корилося його волі, то й тоді він навряд чи зміг би обрати краще місце для ловів, ніж те, до якого привів офіцерів та їхніх гостей.

Від іскристого трунку з німецьких винарень ясна блакить неба почала здаватися ще яснішою, а зелень прерії ще зеленішою, коли раптом, перекриваючи гомін голосів, недоказані компліменти й веселий сміх, розлігся крик мексиканця-вакеро, поставленого дозорцем на найближчому узвишші:

— Mustenos!

Моріс Джеральд, якого гостинні господарі теж запросили до столу, одним духом допив вино і, швидко скочивши в сідло, гукнув у відповідь:

— Cavallada?(36)

— Ні,— відказав мексиканець.— Manada.

— Про що це вони там белькочуть? — спитав Колхаун.

— "Мустеньйос" — це по-мексиканському мустанги,— пояснив майор,— а "манада" — табун диких кобилиць. О цій порі кобилиці збиваються в окремі табуни, осторонь від жеребців, і підпускають їх до себе тільки тоді...

— Коли "тоді"? — нетерпляче запитав відставний капітан, уриваючи пояснення.

— Коли на них нападають осли,— з невинним виглядом відповів майор.

Усі засміялися, немовби майорова відповідь була не така вже й простодушна і ховала в собі натяк на певну особу.

Колхаун збагнув це, і на якусь мить йому аж мову одібрало, але тільки на мить. Не така він був людина,

(36) Табун диких жеребців (ісп.).

[95]

щоб мовчки проковтнути невдало сказане слово. Навпаки, побачив тут нагоду дотепно відповісти й зараз же з неї скористався.

— О-он як? — повагом мовив він, не звертаючись ні до кого зокрема.— А я й не знав, що осли в цих краях такі небезпечні.

Кажучи це, Колхаун не дивився на Луїзу Пойндек-стер, але якби подивився, то помітив би її схвальний погляд. Хоч молода креолка й не мала до нього теплих почуттів, проте вміла цінувати дотепність і не могла не віддати належне його відповіді. То, може, каштанові справи були ще не зовсім безнадійні?

Про це подумали і молодий драгун Генкок, і лейтенант кінних стрільців. Обидва помітили той схвальний погляд і дійшли висновку, що Кассій Колхаун таки здобув — або напевне здобуде — сердечну прихильність своєї двоюрідної сестри.

Таке відкриття прикро вразило обох офіцерів, особливо драгуна. Та думати про це не було часу — манада наближалася.

— На коней! — подумали й вигукнули майже всі водночас.

І враз між конячими щелепами, що ревно жували жовте зерно, опинилися залізні вудила, через шиї тварин, ще мокрі після швидкого двадцятимильного гону в задусі тропічного ранку, було перекинуто поводи, і не встиг би ніхто полічити до ста, як усе товариство — і чоловіки й жінки — сиділо в сідлах, готове пустити в роботу хлисти й остроги.

Якраз тоді дикі кобилиці з'явилися на узвишші, де перед тим стояв дозорець. А він — і сам мустангер — був уже в сідлі і, ввігнавшись усередину табуна, намагався накинути ласо на котрусь із них. Кобилиці мчали шаленим чвалом, сполохано іржали й хропли, так наче їх переслідувало якесь страхіття. Косуючи очима назад, вони не бачили поперед себе ні фургона, ні вершників, що скупчились коло нього, і неухильно мчали просто на них.

— За ними хтось женеться,— сказав Моріс Дже-ральд, помітивши, які наполохані мустанги.— Що там таке, Креспіно? — гукнув він до мексиканця, якому мало бути видно, хто переслідує табун.

На хвилю запала тиша — всі чекали відповідь На деяких обличчях можна було помітити розгубленість [96] і навіть тривогу. Адже за мустангами могли гнатися й індіанці!

— Un asino cimmaron! — почулася відповідь мексиканця, яка майже нікому ні про що не говорила.— Un macho! (37)— додав він.

— Он воно що... Так я й подумав,— тихо промовив мустангер.— Треба спинити цього негідника, а то він зіпсує нам лови. Поки він їх переслідує, вони так і гнатимуть аж на край світу.— І знову гукнув до мексиканця: — А він далеко?

— Зовсім близько, доне Морісіо. Мчить просто на мене.

— Спробуй накинути на нього ласо. А не зможеш — стріляй. Треба будь-що покласти край цій гонитві.

Ніхто ще не розумів, який переслідувач женеться за табуном, бо тільки мустангер знав, що означають слова "un asino cimmaron" і "un macho".

— Поясніть нам, у чому річ, Морісе,— зажадав майор.

— Погляньте отуди,— відповів молодий ірландець, показуючи на узвишшя.

Цих слів було досить, щоб усі очі звернулися на гребінь узвишшя, де, мов птах на крилах, мчала тварина, яку вважають взірцем дурості й повільності.

Але "asino cimmaron" дуже різнився від свого затурканого, отупілого свійського родича. То був великий самець, майже такий самий завбільшки, як мустанги, що за ними він гнався, і хоч біг він не швидше за найпрудкішого з них, проте й не відставав і зі справжньою ослячою впертістю все гнався і гнався.

Ця жива картина на зеленій траві прерії розгорталася так швидко, як буває хіба що в театрі чи на іподромі. Ті, хто спостерігав її, заледве встигли обмінятися й десятком слів, а дикі кобилиці вже опинились майже перед ними. І раптом, наче вперше помітивши групу вершників, вони забули про свого страшного переслідувача й метнулися вбік.

— Дами й панове! — гукнув мустангер, побачивши, що дехто з вершників насилу стримує своїх коней.— Залишайтеся всі на місці, коли можете! Я знаю, де звичайно буває цей табун. Він подався саме туди. Ми знайдемо його там і матимем кращу нагоду до ловів. А якщо почати переслідування зараз, мустанги розбі-

(37) Дикий осел! Самець! (Ісп.)

[97]

жаться по отих чагарях, і ми їх більше не побачимо... Гей, сеньйоре Креспіно! Ану вліпи кулю в цю тварюку. Він же не надто далеко для пострілу, правда?

Мексиканець відчепив від сідла свою куцу рушницю, квапливо приклав її до плеча і вистрілив.

Осел обурено заревів, але було видно, що постріл не завдав йому ніякої шкоди. Креспіно схибив.

— Я повинен спинити його! — вигукнув Моріс Дже-ральд.— А то він гнатиме мустангів до самого вечора!

Сказавши це, він ударив коня острогами, і гнідий, мов випущена з лука стріла, помчав за ослом, який, незважаючи ні на що, й далі гнав учвал.

Мустангер пустив свого гнідого навперейми, і той сягнистим скоком виніс його на відстань, з якої вже можна було кинути ласо. Довга мотузка блискавкою злетіла в повітря, і всі побачили, як зашморг майнув над довгими вухами осла.

Кинувши ласо, мустангер спинився й зробив півоберт: гнідий крутнувся, неначе навколо осі, і, звично скорившись волі господаря, весь напружився, чекаючи посмику.

Всі затамували віддих. Осел з розгону напнув мотузку, а тоді став диба, важко перекинувся на спину й завмер, так ніби йому влучила в серце куля.

Проте він був ще живий, тільки закляклий з переляку й придушений зашморгом, що туго затягся на його шиї. Та мексиканець не дав ослові очуняти: підійшов і гострим мачете(38) перерізав йому горлянку.

Ця пригода затримала початок ловів. Усі чекали, що робитиме далі їхній провідник, Моріс-мустангер.