Вершник без голови - Рід Томас Майн
А той зліз з коня й пішов по своє ласо. Він зняв зашморг із шиї вбитого осла й почав згортати мотузку кільцями, коли раптом щось змусило його заквапитись, і він, уже на бігу згортаючи ласо, кинувся назад і скочив у сідло.
Лише кілька вершників помітили мустангерів поспіх — решта була заклопотана своїми наполоханими кіньми. Та ті, що помітили, спостерігали його дії з подивом. Адже він сам радив не квапитися з ловами. Вони не бачили підстав до такої несподіваної переміни, от хіба тільки те, що Луїза Пойндекстер, верхи на своїй плямистій лошиці, раптом відокремилась від них і
(38) Мачете — великий важкий ніж.
[98]
погналася вчвал за табуном диких кобилиць, так ніби хотіла випередити всіх у ловах.
Та мустангер був певен, що причина не в тому. Дівчина навряд чи могла вчинити таку нечемність зумисне. А от чи не винна тут плямиста лошиця? Мустангер упізнав у щойно зниклому табуні той самий, з якого він її виловив. Отже, не лишалося сумніву: побачивши своїх товаришок, плямиста разом з вершницею гайнула слідом, щоб знову приєднатися до них.
Отак розважив мустангер, і такого самого висновку незабаром дійшли всі.
У рицарському пориві навздогін за Луїзою Пойндекстер кинулися мало не всі чоловіки, що там були. Попереду мчали Колхаун, Генкок і Кросмен, за ними — з десяток молодих плантаторів, адвокатів, урядовців, і кожен сподівався, що саме йому пощастить завернути втікачку.
Та майже ніхто з них не почував справжньої тривоги. Всі знали: Луїза Пойндекстер чудово їздить верхи, перед нею широка рівнина, гладенька, як доріжка іподрому, і нехай собі її мустанг жене, поки стане духу, скинути її з сідла він не скине,— отож навряд чи загрожує дівчині якась серйозна небезпека.
Лише один з вершників не поділяв цієї впевненості, і він же таки перший виказав занепокоєння. То був сам мустангер.
Він пустився навздогін за дівчиною останній, бо спочатку затримався, згортаючи ласо, а потім мусив знову сідати в сідло, і через те, коли його кінь зірвався з місця, між ним і рештою вершників було вже кроків із сто.
Колхаун приблизно на стільки ж вихопився поперед інших, з усією відчайдушністю своєї вдачі поганяючи коня, який і так мчав щодуху. Драгун і лейтенант кінних стрільців трохи відстали, а за ними вже скакали гуртом усі інші.
Моріс Джеральд дуже скоро перегнав той гурт, потім одного по одному випередив двох офіцерів і, нарешті, неухильно пориваючись усе вперед та вперед, показав копита свого коня й Кассію Колхаунові.
Коли гнідий закрив від його очей цятку плямистого мустанга, відставний капітан аж засичав з люті й крізь зуби пустив навздогін йому прокльон.
Сонце, що вже сягнуло зеніту, освітлювало незвичайну картину. Серед широкої прерії стрімголов летів [99] табун диких кобилиць; ярдів за чотириста позаду мчала така сама кобилиця з вершницею на спині; за нею, приблизно на тій самій відстані, гнався мальовничо вбраний вершник на гнідому коні з видимим наміром будь-що перехопити її; ще далі позаду розтягся низкою цілий гурт вершників, військових і цивільних, а ген за ними скакав чвалом загін драгунів, що тільки-но від'їхав від групи чоловіків і жінок — усі вони були також верхи на конях, але стояли чи, краще сказати, тупцяли на місці, збуджено жестикулюючи.
За двадцять хвилин ця картина змінилася. Дійові особи на розкішному зеленому килимі прерії залишилися ті самі, але розташування їх стало іншим, або, в кожному разі, відстань між ними збільшилась. Мана-да віддалилася від плямистого мустанга, мустанг — від гнідого, а гнідий... Та його суперників уже й не видно було, і їх міг побачити хіба гострозорий орел, що ширяв у сапфіровій високості.
Дикі кобилиці, мустанг зі своєю вершницею і вершник на гнідому коні лишилися самі серед неозорої прерії.
Розділ XV ВТІКАЧКУ ПЕРЕХОПЛЕНО
Упродовж іще однієї милі гонитва тривала без видимих змін.
Дикі кобилиці й далі не збавляли ходу, але вже не іржали зі страху. Плямиста лошиця час від часу озивалася до них, та колишні товаришки ніби й не чули її іржання. Вершниця сиділа в сідлі, не виказуючи ані найменшої тривоги.
Тим часом гнідий кінь був неспокійний, хоча й не такою мірою, як його господар: той уже починав упадати в розпач.
— Ну ж бо, коню! — сердито поганяв він гнідого.— Що з тобою сьогодні? Згадай-но, ти ж уже раз наздогнав цю лошицю, хоч то було й не так легко. Але ж сьогодні вона з вершницею. Поглянь туди, ти, дурню! Ця вершниця мені дорожча над усе в світі, дорожча й за тебе, й за мене самого... А плямиста начебто стала ще прудкіша. Може, того, що її виїжджено, чи, може, коні взагалі краще ходять під сідлом... Що буде, як [100] я згублю її з очей? Ото вже справді не смішки. Дівчина може втрапити в неабияку халепу. Та що там у халепу! В небезпеку, у велику небезпеку. Якщо я згублю її з очей, її напевне спіткає біда!..
Отак бурмочучи сам до себе, Моріс Джеральд скакав далі. Тепер він ні на мить не спускав з ока ледь помітну постать вершниці, яка все ще віддалялася від нього, й раз по раз тривожним поглядом прикидав відстань між нею і собою.
Раптом, уперше за час гонитви, йому спало на думку, що він міг би гукнути до дівчини. Та якби вона й почула голос, то навряд чи розрізнила б слова й зрозуміла пересторогу. Отож він не став гукати — почасти через це, а почасти тому, що все-таки сподівався ще наздогнати Луїзу, а головним чином тому, що знав: зупинити мустанга можна тільки ділом, слова тут нічого не зарадять.
Досі він тішив себе надією, що от-от наблизиться на таку відстань, щоб накинути, на лошицю ласо й знову підкорити її собі. Та дедалі ця надія почала згасати.
Тепер вони мчали серед чагарів, що рясно вкривали прерію, а подекуди переходили в суцільні зарості. Це додало мустангерові тривоги. Плямиста лошиця могла забитися в хащі або зникнути з очей за чагарями.
Диких кобилиць тепер було видно лише час від часу, дедалі рідше. Скоро вони мали зовсім щезнути. Скидалося на те, що їхня давня товаришка вже не зможе наздогнати табун.
Але хіба від того щось зміниться? Якщо дівчина загубиться серед прерії або в чагарниках, то однаково, чи вона буде сама, чи між диких коней,— і те, й те дуже небезпечне.
Та раптом мустангер згадав про куди страшнішу небезпеку, таку страшну, що він спохмурнів ще дужче й сам незчувся, як розпачливо вигукнув:
— О небо! Що, як сюди забредуть жеребці? Вони люблять товктися серед цих чагарів. Лише тиждень тому я їх тут бачив. А тепер же... атож, тепер саме та пора, коли вони шаліють!
Моріс знову щосили вдарив гнідого острогами, і кінь, що й так гнав шаленим чвалом, ледь повернув голову й докірливо позирнув на нього.
І саме в цю напружену хвилину дякий табун зник з очей гнідого та його господаря і, мабуть, так само й з очей плямистої лошиці та її вершниці. В тому не було [101] нічого загадкового: просто кобилиці забігли ще далі в чагарі, і густа хаща поглинула їх.
Зникнення табуна подіяло на плямисту лошицю, мов якісь чари. Неначе за наказом, вона раптом побігла повільніше і за хвилю стала, як укопана.
Тим часом Моріс, і далі женучи чвалом, вилетів на широку зелену галявину й побачив утікачку, що стояла нерухомо, наче статуя. А вершниця спокійно сиділа в сідлі, тримаючи в руках поводи, і ніби чекала на нього.
— Міс Пойндекстер! — засапано промовив мустан-гер, під'їхавши до неї.— Який я радий, що ви таки скорили цю дику істоту. А то я вже почав боятися...
— Боятися, сер? Чого?
— Та за вас же,— відповів він трохи розгублено.
— О, дякую, містере Джеральде. Але хіба мені загрожувала якась небезпека? Ви справді так гадаєте?
— Якась небезпека! — проказав за нею ірландець, чимдалі дужче дивуючись.— Верхи на ошалілому мустангу, серед дикої прерії?
— То й що? Вона ж не могла мене скинути. Я добре вмію триматися в сідлі, сер.
— Я знаю, міс, але все ваше вміння дуже мало б вам зарадило, якби ви заблукали в цих заростях, де й корінний техасець навряд чи знайде дорогу. А до того вже йшлося.
— Подумаєш, заблукала б! Оце і б та небезпека, якої ви боялися?
— Не тільки. Ви могли зустріти...
— Індіанців? — жваво перебила його дівчина.— А що, як і зустріла б? Команчі ж тепер у мирі з нами. І вони напевне не скривдили б жінки, ці хоробрі воїни. Так казав нам майор, коли ми їхали сюди. Повірте мені, сер, я була б тільки рада зустріти цих благородних дикунів, побачити їх вільними серед їхньої рідної прерії, верхи на конях, а не такими, як бачила досі по наших селищах,— затурканими й вічно п'яними від "вогненної води".
— Я схиляюсь перед вашою сміливістю, міс, але якби мав честь бути одним з ваших друзів, то дозволив би собі застерегти вас. Ті "благородні дикуни", як ви їх називаєте, не завжди тверезі й у прерії і не такі вже шанобливі до жінок, як вам казали. І коли б ви зустріли їх...
— Коли б я зустріла їх і вони виявили якісь лихі [102] наміри, я б просто гайнула повз них і повернулася до своїх друзів. І нехай би хто спробував наздогнати мене на моїй прудконогій лошичці. Он навіть вам це насилу вдалося, хіба не правда?
Очі молодого ірландця, й перед тим уже здивовані, розширилися ще дужче, і тепер у його погляді злилися подив і недовіра.
— Але...— вимовив він нарешті,— ви ж не хочете сказати, що не втратили влади над лошицею... що вона вас не понесла? Чи я маю розуміти це...
— Ні, ні, ні! — квапливо відказала дівчина, ледь помітно зніяковівши.— Вона таки понесла... цебто спочатку... Але потім... уже потім я побачила, що можу легко спинити її. Та, власне, так я й зробила, ви ж бачили?
— А могли б спинити й раніше?
Це запитання підказала мустангерові дивна думка, що раптом сяйнула в нього, і він нетерпляче очікував відповіді.
— Та мабуть... мабуть, могла. Певно, що змогла б, якби трохи дужче напнула поводи. Але розумієте, сер, я люблю проїхатись добрим чвалом, особливо у прерії, де можна не боятися наскочити, на —порося, курку чи дітлаха.
Моріс вражено дивився на неї. Ще ніколи в житті,— навіть у його рідній країні, де жінки славляться своєю мужністю й передусім хвацькою верховою їздою,— йому не траплялося зустріти вершницю, яка зрівнялася б з цією, що була тепер перед ним. Від подиву й захвату він не міг навіть здобутися на якесь слово.
— Сказати правду,— з чарівною щирістю вела далі дівчина,— я нітрохи не засмутилася тим, що лошиця мене понесла.
