Українська література » Зарубіжна література » Вершник без голови - Рід Томас Майн

Вершник без голови - Рід Томас Майн

Читаємо онлайн Вершник без голови - Рід Томас Майн

Не далі як сьогодні вранці я бачив його в барі: він дудлив віскі й хизувався, як і раніш.

— Такий смаглявий чоловік років тридцяти, в синьому сюртуку напіввійськового крою і з револьвером Кольта при боці?

— Атож, і з-мисливським ножем у внутрішній кишені. Оце ж він і є.

— Вигляд у нього досить зухвалий,— зауважив молодий стрілець,— і якщо він справді задирака, то зовнішність це тільки підтверджує.

— До біса його зовнішність! — із серцем вигукнув драгун.— Ми ж бо офіцери війська дядька Сема (26), і нам не личить боятися чийогось там вигляду, та й самого того задираки. Нехай лиш спробує зачепити мене, то я покажу йому, що вмію спускати курок так само швидко, як і він.

У цю мить сурма покликала їх до ранкового шикування — цієї церемонії в невеличкому прикордонному форті дотримувались так само неухильно, як і в армійському корпусі,— і троє офіцерів розійшлися готувати свої роти до огляду, що його провадив майор, комендант форту.

Розділ X КАСА-ДЕЛЬ-КОРВО

Маєток, або ж гасієнда, Каса-дель-Корво простягся вподовж лісистої долини Леони більш як на три милі і вдвічі далі сягав на південь у прерію.

"Дядько Сем"-образний вислів, що означає Сполучені Штати Америки. [67]

Сам будинок, що його звичайно, хоча й неправильно, також називали гасіендою, стояв на віддалі гарматного пострілу від форту Індж, і звідти було трохи видно білі стіни — решту будинку заступали високі дерева, що росли по берегах річки.

Місце для гасієнди було обрано не зовсім звичайне, що,безперечно, випливало з міркувань оборони: будинок закладали в ті часи, коли поселенцям ще загрожували набіги індіанців; а втім, ця небезпека не минула й тепер.

Річка виписує тут закрут у формі підкови — таку собі дугу на три чверті кола, а гасіенду споруджено на прямій, що з'єднує її кінці, а краще сказати — на прилеглій до неї площі всередині дуги. Звідти й назва: "Каса-дель-Корво", або ж "Будинок на закруті".

Чільна стіна будинку дивиться на прерію, що розляглась аж ген до обрію, утворивши перед будинком такий розкішний луг, що проти нього будь-який королівський парк видасться тісною загородою.

Архітектурний стиль Каса-дель-Корво, так само як і інших великих поміщицьких будинків у Мексиці, найкраще б назвати мавритансько-мексиканським: це одноповерхові будівлі з пласким дахом — а с о т є є ю,— обнесеним з усіх боків парапетом; на вимощеному плитами внутрішньому подвір'ї, що зветься паті о,— фонтан і кам'яні сходи на дах; у чільній стіні — масивні дерев'яні ворота головного входу, а обабіч них — по два чи три віконця з міцними залізними ґратами. Оце, в загальних рисах, опис мексиканської гасієнди, і Каса-дель-Корво мало чим різнилася від цього зразка, поширеного майже на всьому величезному терені Іспанської Америки (27).

Такий-от будинок із садибою прикрашав новопридбані володіння плантатора з Луїзіани.

Поки що будинок не зазнав ніяких змін ні зовні, ні всередині — коли не брати до уваги його мешканців. У дворі та внутрішніх приміщеннях, де колись можна було побачити лише людей, вигляд яких незаперечно свідчив про їхнє іспанське походження, тепер впадали в око обличчя наполовину англосаксонського, наполовину франко-американського типу, а замість багатої, співучої мови Андалусії чулася різка горлова напівтев-

(27) Так за тих часів називали нинішню Латинську Америку.

[68]

тонська говірка, що її лише вряди-годи перебивала м'якіша французька мова креолів.

Більш помітні переміни сталися поза стінами будинку, де стояли купкою, мов невеличке сільце, криті листям юки хатини-хакале, що колись були оселями пеонів(28) та іншого під'яремного люду. Там, де серед прерії, брязкаючи острогами, гордо виступав високий худий вакеро(29) у крислатому чорному капелюсі й картатому серапе, тепер походжає владний наглядач у синій вовняній куртці, раз по раз ляскаючи канчуком; а там, де червоношкірі нащадки ацтеків(30), ледь прикривши тіло овечою шкурою, сумно бродили коло своїх хакале, тепер від рана до темна сокотять веселою новоорлеанською говіркою, співають і танцюють сини та дочки Африки, неначе спростовуючи твердження, що рабство — це лихо.

Чи на краще така переміна в маєтку Каса-дель-Корво?

Був час, коли англійці відповіли б на це одностайним "ні!" — так що ні в кого б не виникло ані найменшого сумніву в їхній щирості.

О людська несталість і лицемірство! Наше так довго плекане співчуття до рабів виявилося чистісінькою облудою. Пішовши на поводу в олігархії(31),— не в родової аристократії нашої країни (вона занадто горда, щоб вдатися до таких ницих підступів), а в олігархії вискочнів-інтриганів, які пролізли до керма влади в усіх галузях життя,— отож, пішовши на поводу в цих запеклих змовників проти прав народу, Англія зрадила свої так гучно проголошені засади й знехтувала довіру, яку відкрито виявили до неї всі нації.

Зовсім інше було на думці в Луїзи Пойндекстер, коли вона сіла в крісло перед великим дзеркалом і звеліла своїй покоївці Флорінді причепурити її до прийому гостей, на яких уже чекали в гасієнді.

Саме того дня було призначено новосілля, і десь за годину вже мали подавати на стіл святковий обід. Цим

(28) Пеони — наймані польові робітники, цілковито залежні від поміщика-ісшшця*

^ Вакеро — пастух (іеп.).

Л[ Ацтеки — індіанці, що в давнину населяли Мексику.

Олігархія (грецьк.— влада небагатьох) — політичне й економічне панування невеликої купки експлуататорів.

[69]

можна б і пояснити трохи збуджений вигляд молодої креолки, особливо помітний Флорінді, але насправді було не так. Покоївка мала свої міркування з приводу того, що не дає спокою її господині, і про це свідчила розмова, яка точилася між ними.

А втім, навряд чи можна назвати це розмовою: скоріше молода пані просто думала вголос, а її повірниця луною відгукувалась на її думки. Луїза змалечку звикла дивитись на свою чорношкіру служницю як на річ, що перед нею можна ні з чим не критися, точнісінько як ото перед стільцями, столом, канапою чи іншими меблями в кімнаті. Різниця була лише в тому, що ця річ мала деякі ознаки живої істоти і вміла відповідати, коли до неї зверталися.

Прийшовши до кімнати, Флорінда хвилин з десять без упину базікала про всяку всячину, тимчасом як її господиня лише зрідка докидала кілька слів.

— Ой, панночко Луї! — казала негритянка, захоплено перепускаючи між пальцями пасма лискучого волосся молодої господині.— Які ж гарні у вас коси! Ну чисто тобі іспанський мох, що звисає з кипариса! Тільки вони у вас іншого кольору і лисніють, мов цукрова полива.

Як уже згадувалося, Луїза Пойндекстер була креолка, тож навряд чи "треба говорити, що волосся вона мала темне й пишне — мов іспанський мох, як простодушно визначила негритянка. Але не чорне, а густого каштанового кольору — такого, як ото буває панцир черепахи або шкура зловленого взимку соболя.

— Ах,— провадила далі Флорінда, розгладжуючи велике пасмо, що відбивало каштановим полиском на її чорній руці,— якби ж то я мала такі чудові коси, а не оцей бісів смушок, що в мене на голові, усі б попадали мені до ніг, усі як є!

— Про що це ти, дівчино? — спитала молода господиня, немовби нараз прокинувшись від мрій.— Що ти сказала? Попадали б до твоїх ніг? Хто?

— Та ну, хіба ж панночка не розуміє?

— Кажу ж тобі, не розумію.

— Закохалися б у мене. Ось що я хотіла сказати.

— Але хто, хто?

— Та всі білі джентльмени. Молоді плантатори, офіцери з форту — ну геть усі! Якби мені ваші коси, панночко Луї, я б їх усіх заполонила. [70]

Молода креолка весело засміялася, уявивши собі, яка була б Флорінда з її, Луїзиними, розкішними косами.

— То ти гадаєш, коли б ти мала такі коси, як у мене, перед тобою не встояв би жоден чоловік?

— Б ні, панночко, не самі лиш коси, а й ваше прегарне личко, й білу, мов молоко, шкіру, й вашу струнку постать, і гордий погляд... Ой, панночко Луї, ви ж просто сліпуча красуня! Я чула, так казали білі джентльмени. Та й нащо мені від когось чути, я ж бо й сама бачу.

— Ти навчилася говорити лестощі, Флоріндо.

— Та ні, ні, панночко! Ні слова лестощів, ані словечка, присягаюсь апостолами!

Той, хто хоч раз поглянув би на її господиню, і без цих ревних запевнень служниці повірив би у щирість її захвату, дарма що він міг видатись трохи перебільшеним. Сказати, що Луїза Пойндекстер красуня, означало тільки повторити одностайну думку людей, які її оточували. Досить було одного погляду, щоб переконатися в цьому. її краса впадала в очі всім — і знайомим, і незнайомим,— а проте розповісти про неї дуже важко. Таке обличчя неможливо описати пером. Навіть пензель міг би дати хіба що бліду його подобу, бо жоден художник, хоч би який здібний, не спромігся б відтворити на мертвому полотні те невловне чарівне світло, що його випромінювали очі дівчини, осяваючи все іїї обличчя. Риси його були бездоганно класичні — саме такий тип жіночої вроди ми бачимо у витворах Фідія і Праксітеля (32) ; але в усьому грецькому пантеоні немає обличчя, схожого на Луїзине, бо воно було не образом богині, а обличчям земної жінки, куди привабливішим для людського ока.

Ледь помітно випнута нижня губка й ще виразніші заокруглинки під щоками 'виказували палку вдачу, і хоча трохи позбавляли обличчя високої одухотвореності, проте навряд чи зменшували його красу. Багато хто з чоловіків напевне добачив би у такому відхиленні від класичних взірців особливу чарівність — адже Луїза Пойндекстер постала б перед ними не як божество, що йому треба поклонятись, а як жінка, створена для кохання.

На захоплену похвалу Флорінди вона лише засміялася — безтурботно, але без найменшого відтінку недові-

(32)Фідій, Праксітель — давньогрецькі скульптори.

[71]

ри. Молодій креолці не треба було нагадувати про її вроду. Вона добре знала, що вродлива, бо не раз затримувала погляд на своєму відображенні у дзеркалі, перед яким її чепурила служниця. Лестощі негритянки не дуже зворушили Луїзу — не дужче, ніж коли б до неї лащився улюблений спанієль,— і наступної миті вона знов поринула в задуму, з якої перед тим її вивели балачки служниці.

Та, незважаючи на замислений вигляд господині, Флорінда не вмовкала. Щось вочевидь не йшло в неї з думки — якась таємниця, що її вона твердо постановила собі розгадати.

— Ах! — провадила вона, ніби сама до себе.— Якби Флорінді хоч половину панноччиної краси, вона б ні на кого й не глянула і ні за ким би не зітхала!

— Зітхала? — перепитала господиня, вражена її останніми словами.— Що ти хочеш цим сказати?

— Ой Боже ж мій, панночко Луї, таж Флорінда не така сліпа, як вам здається! Не сліпа й не глуха.

Відгуки про книгу Вершник без голови - Рід Томас Майн (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: