Лангольєри - Кінг Стівен
Роберт Дженкінс побачив, як зразу ж під "Боїнгом" по їх білих формах мчить чорна тінь літака. Скоро літак поцілує власну тінь і зникне. Дженкінс ніколи в житті не мав жодного зловісного передчуття, але зараз воно йому прийшло, і то таке, що було безсумнівним і глибоким.
"Коли ми прорвемося крізь ці хмари, ми побачимо щось таке, чого ніколи не бачили люди. Там відкриється щось таке – цілковито поза нашою здатністю в це повірити… але ми будемо змушені в це повірити. Ми не матимемо вибору".
Його руки на підлокітниках крісла стислися в тугі шишаки. Крапля поту забігла в око. Замість підняти руку, щоб очистити зір, Дженкінс намагався зморгнути їдку заваду. Власні руки він відчував немов прицвяшеними до поручнів крісла.
– Все буде гаразд? – гарячково перепитала Дайна. Її руки були замкнені на руках Лорел. Пальці маленькі, але стискали вони ледь не з болючою силою. – Все насправді буде гаразд?
Лорел подивилася в ілюмінатор. "Боїнг" уже підмітав верхівки хмар, і перші клапті цукрової вати пропливали повз її вікно. Літак пройшов через чергову серію смикань, і їй довелося силою втримувати в горлі стогін. Уперше в житті вона відчула себе фізично хворою від жаху.
– Я сподіваюся на це, любонько, – відповіла дівчинці Лорел. – Дуже сподіваюся, хоча насправді я не знаю.
8
– Що там на вашому радарі, Браяне? – запитав Нік. – Нічого незвичайного? Є взагалі що-небудь?
– Ні, – відповів Браян. – Він показує, що внизу є світ, але то й усе, що він каже. Ми…
– Зачекайте, – перебив Нік. Голосом тугим, задавленим, немов горло йому перекрило і там залишилася лише не більша за шпилькову головку дірочка. – Піднімаймося нагору. Давайте все знову обдумаємо. Почекаємо, коли розійдуться хмари…
– Часу недостатньо і недостатньо пального. – Очі Браяна не відривалися від панелі управління. Літак знову почало трясти. Браян підкорегував, що було потрібно, зробивши це машинально. – Тримайтеся. Ми пішли.
Він подав штурвал уперед. Під своїм скляним кружальцем швидше почала рухатися стрілка висотоміра. І "Боїнг" прослизнув у хмари. Якусь мить ще стирчав його хвіст, розрізаючи пухнасту поверхню, наче плавець акули. А наступної миті і він зник, і небо залишилось порожнім… так, ніби ніякого літака там ніколи й не було.
Розділ 4
У хмарах. Ласкаво просимо до Бенгора. Аплодисменти стоячи. Сковзанка та конвеєрна стрічка. Коли жоден телефон не дзвякне. Креґ Тумі відлучається від решти. Застереження сліпої дівчинки.
1
З яскравого сонячного світла пасажирський салон поринув у морок пізніх сутінків, а літак почав вибрикувати ще дужче. Після одного особливо дошкульного гецання вздовж повітряної пральної дошки Алберт відчув, ніби щось тисне йому на праве плече. Озирнувшись, він побачив, що там вляглася голова Бетані – важка, наче стиглий жовтневий гарбуз. Дівчина таки зомліла.
Літак знову підкинуло, і в першому класі щось важко гухнуло. Цього разу вереском озвалася Дайна, а Ґефні заголосив:
– Що це було? Заради Бога, що там було?
– Візок для напоїв, – почувся змертвілий, тихий голос Боба Дженкінса. Боб спробував повторити це гучно, щоби його почули всі, але виявилося, що він не в змозі. – Там стояв покинутий візок для напоїв, пам'ятаєте? Я думаю, він покотився через…
Літак, наче на парковому атракціоні, зробив запаморочливий стрибок угору, потім, струснувшись, різко гупнув униз, і візок для напоїв з гуркотом перекинувся. Задзеленчало розбите скло. Знову заверещала Дайна.
– Все гаразд, – гарячково проказала Лорел. – Не стискуй мене так сильно, Дайно, любонько, все гаразд…
– Прошу, я не хочу вмирати! Я просто не хочу вмирати!
– Товариші, це нормальна турбулентність, – голос Браяна в динаміках звучав спокійно, хоча Бобу Дженкінсу здалося, що він дочув у тому голосі насилу контрольований страх. – Просто зберігайте…
Знову ривок, кручене сіпання. Знову гуркіт – це решта склянок і міні-пляшечок посипалися з перекинутого візка для напоїв.
– …спокій, – завершив фразу Браян.
Ліворуч, через прохід від Дона Ґефні:
Рии-ип.
Ґефні обернувся в той бік:
– Зараз же припини, мазефакере, бо я тобі просто в пельку запхаю те, що ще залишилося від того журналу.
Креґ люб'язно поглянув на нього:
– Нумо спробуйте, старий козел.
Літак знову стрибнув угору і впав униз. Алберт перехилився через Бетані до вікна. Її груди м'яко притиснулися до руки хлопця, і вперше за останні п'ять років це відчуття не прогнало відразу ж усе інше йому з голови. Він вдивлявся крізь вікно, відчайдушно шукаючи проріхи в хмарах, намагаючись власною волею прорвати ці хмари.
Там не було нічого, крім різних відтінків темно-сірого кольору.
2
– На якій висоті їх нижня межа? – запитав Нік. Тепер, коли вони вже цілком занурилися в хмари, здавалося, він заспокоївся.
– Не знаю, – сказав Браян. – Нижче, ніж я сподівався: єдине, що я можу вам сказати.
– Що буде, якщо ви втратите запас висоти для маневру?
– Якщо прилади в мене бодай трохи підгулюють, ми пірнемо у воду, – просто відповів Браян. – Втім, я сумніваюся, що вони брешуть. Якщо ми знизимося до п'ятисот футів, а прояснення так і не станеться, я підніму нас знову і полетимо на Портленд[114].
– Може, вам варто було б спрямувати туди просто зараз?
Браян похитав головою:
– Метеоумови там майже завжди гірші, ніж тут.
– А як щодо Преск Айла?[115] Хіба не там міститься база дальньої авіації Стратегічного командування ВПС?
Браян лише на мить здивувався, що цей парубок знає набагато більше, ніж мусив би.
– Вона поза нашою досяжністю. Ми розіб'ємося в лісах.
– Тоді й Бостон також поза нашою досяжністю.
– Будьте певні.
– Починає скидатися на те, друже, що це було неслушне рішення.
Літак запірнув у черговий потік турбулентності і почав труситися, наче тяжко застуджений пес. Зайнятий необхідними корегуваннями, Браян дочув приглушені крики з пасажирського салону, йому б хотілося пояснити їм, що в цьому нема нічого страшного, що "Боїнг-767" здатен витримати турбулентність удвадцятеро гіршу. Що справжня проблема – це нижня стеля хмарності.
– Ми ще на плаву, – сказав Браян.
Висотомір стояв на 2200 футах.
– Але ми вже втрачаємо простір для маневру.
– Ми… – Браян осікся. Хвиля полегшення майнула по ньому, наче хтось прохолодною рукою провів. – Ось воно. Проходимо.
Хмари перед чорним носом "767-го" швидко рідшали. Відтоді як вони пролетіли над Вермонтом, Браян уперше побачив у цій біло-сірій ковдрі напівпрозору проріху. Крізь неї прозирали свинцеві кольори Атлантичного океану.
Браян повідомив у мікрофон:
– Леді і джентльмени, ми досягли нижнього рівня хмарності. Я очікую, що, коли ми вийдемо з хмар цілком, ця невеличка турбулентність полегшає. За кілька хвилин ви почуєте гуркіт під вами. Це випускатимуться і зафіксуються на своєму місці шасі. Я продовжую наше зниження в напрямку Бенгора. – Вимкнувши мікрофон, він кинув короткий погляд на чоловіка в штурманському кріслі. – Побажайте мені удачі, Ніку.
– О, ще б пак – щиро бажаю, друже.
3
Лорел, затамувавши подих, дивилася у вікно. Хмари розступалися тепер швидко. Низкою коротких зблисків вона побачила океан: хвилі, білі баранці, потім скибка великої скелі, що стирчала з води, наче ікло мертвого чудовиська. Око мигцем вловило щось яскраво-помаранчеве, мабуть, буй.
Вони пролетіли над якимсь порослим деревами острівцем, і, нахилившись, тягнучи шию, Лорел розгледіла прямо по курсу узбережжя. Цей вид від неї на безкінечні сорок п'ять секунд затулили тонкі цівки димчастої хмари. Коли вони розвіялися, "Боїнг" летів уже над землею. Вони промайнули над полем; клаптиком лісу; над чимсь схожим на ставок.
"Але де ж будинки? Де дороги й машини, де всі будівлі, де високовольтні дроти?"
І тоді з її горла вирвався зойк.
– Що там? – ледь не криком почала питатися Дайна. – Що там, Лорел? Щось лихе?
– Нічого! – переможно гукнула Лорел. Нарешті вона побачила внизу вузьку дорогу, що вела до якогось маленького прибережного містечка. Звідси, згори, воно скидалося на іграшкове селище з припаркованими вздовж центральної вулиці крихітними машинками. Вона побачила церковний шпиль, місцевий гравійний кар'єр, бейсбольне поле "Малої ліги". – Нічого лихого! Там все, як треба! Все на місці, як треба!
Позаду неї подав голос Роберт Дженкінс. Тоном спокійним, врівноваженим і глибоко безрадісним:
– Мадам, – сказав він. – Боюся, ви дуже помиляєтеся.
4
Довгий білий авіалайнер линув неспішно над землею за тридцять п'ять миль на схід від Бенгорського міжнародного аеропорту. На його хвості великими, гордими цифрами значилося "767". Уздовж фюзеляжу похиленими назад літерами, що натякало на швидкість, йшов напис "Американська гідність". На обох боках носа виднівся фірмовий знак авіакомпанії: великий червоний орел. Розпростерті крила всіяні синіми зірочками; кігті загнуті, а голова трохи нахилена. Як і літак, що він його прикрашав, цей орел явно заходив на посадку.
Наближаючись до простертого попереду міста, літак не відкидав тіні на землю; дощу не було, але й сонця також, ранок був сірим. Розкрилося черево лайнера. Вивалилося й розсунулося шасі. Колеса зафіксувалися на належних їм місцях під корпусом і кабіною.
"Боїнг" рейсу №29 "Американської гідності" зісковзнув на глісаду[116] в бік Бенгора. Одночасно він трішки кренився на лівий бік; капітан Інґал міг тепер корегувати курс візуально, що він і робив.
– Я його бачу! – вигукнув Нік. – Я бачу аеропорт! Боже мій, яка прекрасна картина!
– Якщо ви його бачите, отже, ви не сидите в кріслі, – сказав Браян. Говорив він, не озираючись. На озирання не було часу. – Пристебніться й замовкніть.
Але та довга, самотня злітно-посадкова смуга дійсно була прекрасним видовищем.
Спрямувавши на неї ніс літака, Браян знизився з тисячі футів до восьмисот і продовжував спуск. Під ним, під крилами "Боїнга", помчав на позір безкінечний сосновий ліс. Нарешті ліс поступився розсипу будівель – нетерплячі очі Браяна автоматично відзначали звичайне скопище мотелів, автозаправних станцій та фаст-фудів, – а потім лайнер пролетів над річкою Пенобскот[117] і ввійшов у повітряний простір Бенгора. Браян знову перевірив покажчики на приладовій панелі, відзначивши собі, що закрилки світяться зеленим, а потім вкотре почав викликати аеропорт… хоча й розумів, що це безнадійно.
– Бенгоре, диспетчерська служба, це рейс №29, – заговорив він. – Я попереджаю про надзвичайні обставини.
