Лангольєри - Кінг Стівен

Те, що зараз відбувається, Алберте, відбувається не тільки всередині нашого літака, і впоратися з цим дедукції несила.

– Але ж цей пілот, – дико вигукнув Алберт. – Як бути з тим, що він вигулькнув у потрібному місці в потрібний час?

– Алберте, ви фанат бейсболу?

– Га? Ні. Тобто, інколи я дивлюся "Доджерсів"[98] по телевізору, але не дуже.

– Ну, тоді дозвольте мені розповісти вам про найдивовижнішу статистику одного матчу цієї гри, самою суттю якої і є статистика. У 1957 році, відбиваючи м'яча, Тед Вільямс[99] добіг до бази шістнадцять разів поспіль. Це відбулося протягом шести ігор. У 1941 році Джо Ді Маджіо[100] успішно відбивав у п'ятдесяти шести іграх поспіль, але ймовірність того, що вдалося Ді Маджіо, блідне в порівнянні з ймовірністю досягнення Вільямса, шанси на яке десь ближче до одного проти двох мільярдів. Бейсбольні фанати полюбляють казати, що серію Ді Маджіо ніхто не повторить. Я не згоден. Але я б залюбки заклався на те, що, якщо в наступну тисячу років ще гратимуть у бейсбол, Вільямсові шістнадцять баз підряд так і залишаться рекордом.

– І що з цього всього випливає?

– Випливає те, що я вважаю присутність цієї ночі капітана Інґала на борту не більш і не менш як випадковістю – такою ж, як шістнадцять баз поспіль Теда Вільямса. І, зважаючи на наші обставини, я назвав би це вельми щасливим випадком. Алберте, якби в житті було, як у детективному романі, де випадкові збіги не дозволено, а неймовірність шансів ніколи не триває задовго, життя було б набагато пристойнішою справою. Втім, я переконався, що в житті випадковість не виняток, а правило.

– Що ж тоді зараз відбувається? – прошепотів Алберт.

Дженкінс видав довге, нелегке зітхання.

– Боюся, я не та людина, в якої треба про це питати. Вельми погано, що на борту зараз немає Леррі Нівена чи Джона Варлі[101].

– Хто ці люди?

– Наукові фантасти.

3

– Не думаю, що ви читаєте наукову фантастику, чи не так? – зненацька запитав Нік Гопвел. Браян обернувся, дивлячись на нього. Відтоді як Браян взявся за управління "Боїнгом" рейсу №29, тобто, тепер уже майже дві години тому, Нік тихо сидів у штурманському кріслі. Він мовчки слухав, поки Браян не припинив намагання зв'язатися з кимось – з будь-ким – на землі чи в повітрі.

– Дитиною я був від неї в шаленому захваті, – відповів Браян. – А ви?

Нік усміхнувся:

– Поки мені не виповнилося років вісімнадцять, я був упевнений, що Свята Трійця складається з Роберта Гайнлайна, Джона Кристофера і Джона Віндема[102]. Друже, я оце сидів тут і перебирав у голові всі ті старі книжки. І думав про такі екзотичні речі, як викривлення часу і викривлення простору та рейдерські операції космічних прибульців.

Браян кивнув. Йому полегшало. Приємно було знати, що він не єдиний, у кого зринають божевільні думки.

– Я маю на увазі, що в нас насправді нема жодного способу дізнатися, чи залишилося бодай щось там, унизу, або є?

– Ні, – сказав Браян. – Нема.

Над Іллінойсом низькі хмари приховували темний масив землі далеко внизу під літаком. Браян був упевненим, що це все ще та сама земля – Скелясті гори мали втішливо знайомий вигляд, навіть з висоти 36 000 футів, – але поза цим упевненості він не мав ні в чому. І така хмарність могла триматися аж до Бенгора. З недіючою авіадиспетчерською службою щось насправді знати він не мав змоги. Браян уже програв собі в голові певну кількість сценаріїв, і найнеприємнішим жеребом був такий: вони виходять з хмар і виявляють, що всі ознаки людського життя – включно з аеродромом, на якому він сподівався приземлитися, – щезли. І де йому тоді садовити цього птаха?

– Чекання для мене завжди було найважчою частиною, – промовив Нік.

"Найважчою частиною чого?" – спитав себе Браян, проте не промовив цього.

– Скажімо, ви нас опустите до п'яти тисяч футів чи десь так? – зненацька запропонував Нік. – Просто, щоби швиденько роздивитися. Можливо, кілька побачених маленьких містечок і міжштатних шосе заспокоять нам мізки.

Браян уже встиг обдумати таку ідею. Обдумував він її з великим жаданням.

– Це спокусливо, – сказав він. – Але я не можу цього зробити.

– Чому ні?

– Щонайперше, я відповідаю за пасажирів, Ніку. Залишається небезпека паніки, навіть якщо я попередньо все поясню. Я думаю, зокрема, про нашого крикливого приятеля з важливою зустріччю в "Пру". Того, якому ви накрутили носа.

– Я зможу з ним упоратися, – запевнив Нік. – І з будь-ким іншим, хто почне бушувати, також.

– Не сумніваюся, що зможете, – мовив Браян, – але я все одно не бачу потреби лякати їх без необхідності. Перегодом ми й так про все дізнаємося. Ми ж не можемо залишатися в повітрі вічно, самі розумієте.

– Ваша правда, і аж занадто, друже, – сухо погодився Нік.

– Я міг би зробити це в тому випадку, якби був упевнений, що вийду з-під хмарного покриву на висоті п'яти чи чотирьох тисяч футів, проте без АДС й без інших літаків, з якими можна було б порадитися, такої впевненості не маю. Я навіть не знаю напевне, що за погода там, унизу, і наразі, кажучи це, я не маю на увазі звичайні відхилення. Можете сміятися з мене, якщо хочете…

– Я не сміюся, друже. Я й зблизька не схильний до сміху. Повірте мені.

– Ну, припустімо, ми дійсно пройшли крізь викривлення часу, як у якомусь фантастичному оповіданні? Що, як я опущу нас униз крізь хмари, ми нашвидку поглянемо на череду бронтозаврів, які пасуться на полі якогось фермера Джона, а потім нас відразу ж розірве на шмаття циклоном або спопелить блискавками?

– Ви насправді вважаєте, що це можливо? – запитав Нік.

Браян подивився на нього уважно, аби пересвідчитися, чи було це запитання саркастичним. Схоже, що ні, але важко було судити напевне. Британці славні своєю здатністю до гумору з незворушним обличчям, хіба не так?

Браян почав було розповідати Ніку, що якось бачив щось подібне в одній зі старих серій "Присмеркової зони"[103], та потім вирішив, що це навряд чи допоможе його авторитету, якщо не навпаки.

– Гадаю, це доволі малоймовірно, проте сенс ви вхопили – ми просто не знаємо, з чим маємо справу. Ми можемо врізатися в якусь новеньку гору там, де зазвичай містилася північна частина штату Нью-Йорк. Або в інший літак. Чорт – може, навіть у космічний шатл. Зрештою, якщо це викривлення часу, ми можемо так само легко перебувати як у майбутньому, так і в минулому.

Нік подивився крізь вікно.

– Схоже на те, що небо наразі належить тільки нам.

– На цій висоті так, правда. А нижче – хтозна. А "хтозна" – це занадто слизькі обставини для пілота авіалайнера. Якщо ця хмарність буде триматися, коли ми досягнемо Бенгора, я збираюся залетіти далі. А коли будемо повертатися назад над Атлантичним океаном, зійду з крейсерської стелі. Шанси у нас будуть кращими, якщо ми почнемо зниження над водою.

– Тобто, поки що ми просто летимо далі.

– Правильно.

– І чекаємо.

– Знову правильно.

Нік зітхнув:

– Ну, ви тут капітан.

Браян посміхнувся:

– Ви втретє влучили.

4

Глибоко в проваллях, якими покраяно дно Тихого й Індійського океанів, є риби, які живуть, ніколи не побачивши, не відчувши сонця. Ці чудернацькі істоти плавають у тих глибинах примарними кулями, осяяними зсередини власним світінням. Хоча на вигляд тендітні, насправді вони дива біологічної конструкції, збудовані так, аби витримувати тиск, який, не встигнеш і оком змигнути, розплющив би людину до товщини віконного скла. Проте їх величезна міцність є одночасно й їхньою слабкістю. В'язні власних нетутешніх тіл, вони навіки замкнені в тих темних глибинах. Якщо їх виловлюють і підтягують до поверхні, до сонця, вони просто вибухають. І то не зовнішній тиск їх руйнує, а його відсутність.

Креґ Тумі виріс у власному темному проваллі, і жив він пригніченим у власній атмосфері високого тиску. Батько його був доволі високим посадовцем у "Бенк оф Америка", відсутнім вдома протягом довгих періодів часу, ледь не карикатурно амбітним трударем, який прагне і досягає успіху. Свою єдину дитину він принукував так само невблаганно, як і самого себе. Малим Креґа жахали історії, які батько розповідав йому на ніч. Воно й не дивно, тому що саме жах і був тією емоцією, яку Роджер Тумі прагнув збудити в грудях хлопчика. Йшлося у тих казках здебільшого про расу монструозних істот, які звалися ленґоліерами.

Їхньою місією в житті, їх роботою (за словами Роджера Тумі, все у світі мало свою роботу, всі і кожний мусили виконувати власну серйозну роботу) було полювання на ледачих, байдикуватих дітей. Коли Креґові виповнилося сім років, він уже був амбітним трудягою, який прагне й досягає успіху, точнісінько як татусь. Він собі твердо вирішив: ленґоліери ніколи його не дістануть.

Шкільний табель успішності, в якому не всі оцінки були "А", був неприйнятним табелем. Оцінки "А" ставали темою лекції, сповненої страшних віщувань: яким буває життя копача канав чи того, хто випорожнює сміттєві баки; а кожна "B" спричиняла покарання, найчастіше – тижневу заборону хлопчику гуляти. Впродовж такого тижня Креґу дозволялося полишати його кімнату, тільки щоби поїсти та сходити до школи. Вільного часу за гарну поведінку не передбачалося. З іншого боку, видатні досягнення – як того разу, коли Креґ виграв чемпіонат трьох шкіл з десятиборства, – не забезпечували жодної похвали. Коли Креґ показав батькові медаль, якою його нагородили з цього приводу – на загальних зборах, перед усіма учнями, – той кинув на неї один погляд, щось буркнув і повернувся до своєї газети. Креґові було дев'ять років, коли батько помер від інфаркту. Хлопчик насправді відчував полегшення від того, що цей дублікат генерала Паттона[104] в "Бенк оф Америка" пішов на той світ.

Креґова мати була алкоголічкою, чиє пияцтво приборкувалося тільки чоловіком, за яким вона була заміжньою. Щойно, дякувати Богу, Роджер Тумі благополучно опинився під землею, звідки вже не міг розшукувати й бити її пляшки чи давати їй ляпаса, наказуючи тримати себе в руках, як вона взялася до справи свого життя по-справжньому. Свого сина вона навперемінки то задушувала ласками, то сковувала до закрижаніння відштовхуванням – залежно від тієї кількості джину, яка наразі вирувала в її кровообігу.

Поводилася вона часто дивно, а іноді й дико. Того дня, коли Креґові виповнилося десять, вона встромила йому між двох пальців ноги великого кухонного сірника.