Лангольєри - Кінг Стівен

Повторюю, я попереджаю про надзвичайні обставини. Якщо у вас на посадковій смузі є якийсь рух, приберіть його з мого шляху. Я сідаю.

Він кинув погляд на покажчик швидкості якраз вчасно, аби побачити, що той упав нижче 140 – до швидкості, яка теоретично вже не залишала йому іншого вибору, окрім як приземлятися. Нечасті тепер дерева під літаком поступилися гольфовому полю. Браян мелькома зачепив поглядом зелену вивіску "Голідей Ін"[118], а потім і ліхтарі, що позначають кінець злітно-посадкової смуги – 33[119] було написано на ній великими цифрами – кинулися йому назустріч.

Ті ліхтарі не горіли ані червоним, ані зеленим.

Просто неживі ліхтарі.

Нема коли про це думати. Ніколи думати, що може статися, якщо на смугу перед ними раптом виповзе якийсь "Лірджет" або стара, засмальцьована бляшанка "Дойка"[120]. Нема вже часу ні на що, окрім як саджати цього птаха.

Вони промайнули над коротким поясом бур'яну і гравію, а тоді вже – за тридцять футів нижче літака – почав розгортатися бетон злітно-посадкової смуги. Вони промайнули над першою серією білих ліній, а потім відразу під ними – мабуть, пороблені реактивними літаками Національної гвардії, бо аж так далеко, – почалися чорні гальмівні сліди.

Браян обережно, наче дитину, опускав "767-го" на бетонну смугу. Відразу під ними майнула друга порція ліній… а вже за мить вони відчули легкий поштовх, це торкнулося землі основне шасі. І ось уже "Боїнг" рейсу №29 – зі швидкістю сто двадцять миль на годину, з трішки задраним носом і делікатно похиленими крилами – мчить по посадковій смузі 33. Браян повністю випустив закрилки і ввімкнув реверс тяги. Відчувся черговий поштовх, ще легший за перший, це опустився ніс літака. Тоді вже лайнер почав уповільнюватися: від ста двадцяти до сотні, від сотні до вісімдесяти, від вісімдесяти до сорока, від сорока до тієї швидкості, з якою може бігти людина.

Готово. Вони сіли.

– Рутинна посадка, – промовив Браян. – Нічого особливого.

Потім він видав довге, тремтливе зітхання і повністю зупинив літак – все ще за чотириста ярдів від найближчої стоянки. Його сухорлявим тілом раптом перебігла зграя дрижаків. Рука, піднята ним до обличчя, зібрала ледь не повну жменю теплого поту. Браян поглянув собі на долоню й слабенько засміявся.

Чужа рука опустилася йому на плече.

– Браяне, з вами все гаразд?

– Так, – відповів він і знову взявся за мікрофон. – Леді і джентльмени, – промовив він через інтерком, – ласкаво просимо до Бенгора.

За спиною в себе Браян почув хор вітальних вигуків і засміявся знову.

Нік Гопвел не сміявся. Нахилившись над кріслом Браяна, він пильно вдивлявся крізь вікно кабіни. Ніщо не рухалося по мереживу злітно-посадкових смуг, ніщо не рухалося на руліжних доріжках. Ні якісь технічні машини, ні авто аеропортівської служби безпеки не туркотіли туди-сюди по бетону. Він побачив кілька автомобілів, він побачив армійський транспортний літак "C-12"[121] на зовнішній стоянці та "Боїнг-727" авіакомпанії "Дельта" біля одного з перехідних трапів-хоботів, але всі вони стояли, застиглі, неначе статуї.

– Дякую за ласкаве запрошення, друже мій. Моя глибока вдячність випливає ще й з того факту, що ви, як мені здається, єдиний, хто нас тут привітає. Ця місцина абсолютно безлюдна.

5

Попри стабільне радіомовчання, Браяну не хотілося погоджуватися з думкою Ніка… але на той момент, коли він підвів літак до місця між двома перехідними хоботами перед пасажирським терміналом, Браян уже вирішив, що вважати інакше неможливо. Справа була не просто у відсутності людей; не просто в браку бодай єдиного легковика служби безпеки, який би мчав з'ясувати, що трапилося з цим несподіваним "Боїнгом-767"; справа була в тутешній цілковито безживній атмосфері – так, ніби Бенгорський міжнародний аеропорт простояв безлюдним уже тисячу років, а то й сто тисяч. Під крилом лайнера компанії "Дельта" застигла запряжена в джип багажна валка з розсипом валіз на візках. Саме туди повсякчас повертався погляд Браяна, поки він підводив і зупиняв "Боїнг" рейсу №29, наскільки міг наважитися близько до терміналу. Приблизно з десяток речей, що лежали на багажних візках, мали вигляд древніх, наче видобутих з-під землі на розкопках якогось легендарного, прадавнього міста артефактів.

"Цікаво, чи так само, як оце я зараз, почувався той парубок, який колись відкрив гробницю Тутанхамона?" – подумав він.

Браян дозволив двигунам завмерти і якусь мить просто сидів нерухомо. Тепер не залишилося жодного звуку, окрім слабенького шепотіння допоміжної силової установки – одної з чотирьох – у задній частині літака. Браянова рука потягнулася до тумблера, позначеного написом "БОРТОВЕ ЕЛЕКТРОЖИВЛЕННЯ", і навіть встигла його торкнутися, перш ніж відсмикнутися назад. Раптом йому не схотілося вимикати все повністю. Не було ніби причини, щоб цього не робити, але голос інстинкту був дуже потужним.

"Крім того, – подумав він, – не думаю, щоби поблизу знайшовся хтось, хто заїдатиметься щодо безцільної витрати пального… хоч як там мало його залишилося невитраченого".

Потім він розстібнув на собі ремені безпеки й підвівся.

– Що далі, Браяне? – запитав Нік. Він також встав, і Браян уперше помітив, що Нік не менш як на чотири дюйми вищий за нього. Йому подумалося: "Я був командиром. Відтоді як трапилася ця химерія – якщо точніше, відтоді як ми довідалися, що вона трапилася, – я був тут командиром. Але, гадаю, найближчим часом це зміниться".

І раптом прийшло розуміння, що йому це байдуже. Проведення "Боїнга" крізь хмари забрало всю, до останньої унції, відвагу, яку він мав. Але він не очікував подяки за те, що не занепав духом і виконав свою роботу; відвага була однією з тих властивостей, за які він отримував зарплатню. Браяну згадалося, як один пілот сказав йому якось: "Нам платять сто тисяч доларів і більше на рік, Браяне, і роблять вони так лише з однієї причини. Бо знають, що в кар'єрі майже кожного пілота трапляються тридцять чи сорок секунд, коли він мусить зробити щось надважливе. Нам платять за те, щоб ми не заціпеніли, коли ті секунди нарешті трапляться".

Авжеж, мозку напрочуд легко тобі наказувати прямувати вниз – хоч є там хмари, хоч – ні, а іншого вибору просто немає; натомість твої власні нервові рецептори не перестають верещати своє споконвічне застереження, транслювати споконвічний, найвищої напруги, страх перед невідомим. Коли дійшло до критичної межі, навіть Нік – ким він не є і що б він не робив на землі – хотів був забратися від тих хмар. Йому потрібен був Браян, щоби зробити те, що мусило бути зробленим. Він і всі решта потребували Браяна, щоб він став їхньою відвагою. Тепер вони на землі, і жодних монстрів не виявилося під хмарами; тільки ця дивна тиша і багажна валка, покинута під крилом "Боїнга-727" компанії "Дельта".

"А отже, мій друже вивертач носів, якщо ви бажаєте перебрати на себе відповідальність і стати капітаном, моє вам благословення. Я навіть дозволю вам поносити свого кашкета, якщо забажаєте. Але не раніше, ніж ми вийдемо з літака. До того і ви, і решта тих гусей залишаєтеся на моїй відповідальності".

Але ж Нік поставив йому запитання, і Браян вважав, що той заслуговує на відповідь.

– Далі ми висадимося з літака і подивимось, що тут до чого, – промовив він, протискуючись повз англійця.

Нік притримав Браяна, поклавши руку йому на плече:

– Ви думаєте…

Браян відчув спалах нехарактерного для себе гніву. Різким порухом він вивернувся з-під руки Ніка:

– Я думаю, ми висадимося з літака, – сказав він. – Тут нема кому подати нам телескопічний перехідний хобот чи підкотити трап, тому, я думаю, ми скористаємося евакуаційною сковзанкою. Після цього думайте ви. Друже.

Браян проштовхнувся в перший клас… і ледве не впав, перечепившись через столик-візок, що лежав на боку. Там було повно битого скла і до різі в очах смерділо розлитим алкоголем. Браян переступив через візок. Нік наздогнав його наприкінці секції першого класу.

– Браяне, якщо я сказав щось таке, що вас образило, прошу вибачення. Ви виконали збіса гарну роботу.

– Ви мене не образили. Просто протягом останніх десяти, приблизно, годин мені довелося залагоджувати ситуацію з розгерметизацією над Тихим океаном, дізнатися про те, що моя дружина загинула в ідіотській квартирній пожежі в Бостоні й що Сполучені Штати скасовано. А отже, я почуваюся трохи прибитим.

Браян пройшов через бізнес-клас до загального салону. Якусь мить там висіла цілковита тиша; люди просто сиділи, світячи на нього своїми білими, німотно безтямними обличчями.

Потім почав аплодувати Алберт Кавснер.

За мить до хлопця приєднався Боб Дженкінс… і Дон Ґефні… і Лорел Стівенсон. Лисий чоловік озирнувся навкруги і також почав аплодувати.

– Що там таке? – спитала Дайна. – Що відбувається?

– Це капітан, – відповіла Лорел. Вона почала плакати. – Це капітан, який нас безпечно посадив.

Тоді і Дайна також почала аплодувати.

Браян дивився на них, ошелешений. Нік, який стояв позаду нього, теж приєднався до оплесків. Пасажири розстібали ремені безпеки, підводилися і, стоячи перед своїми кріслами, аплодували йому. Тільки троє не приєдналися: Бетані, бо зомліла, бородань, який так і хропів у задньому ряду, та Креґ Тумі, котрий обвів усіх своїм місячно-бляклим поглядом, а потім почав відривати нову смужку від журналу авіакомпанії.

6

Браян відчув, як у нього спалахнуло обличчя – це було якось уже зовсім недоладно. Він підняв руки, але попри це люди ще якусь мить не вщухали.

– Леді і джентльмени, прошу… прошу… я вас запевняю, це була абсолютно рутинна посадка…

– То дрібка, мем… н'варт'оно ува'и, – промовив Боб Дженкінс, дуже вправно імітуючи Ґері Купера[122], і Алберт вибухнув сміхом. Поряд з ним, розплющуючись, затріпотіли очі Бетані і дівчина почала збентежено роззиратися.

– Ми сіли живими, правда? – спитала вона. – Боже мій! Це чудесно! Я думала, всі ми вже мертві трупаки.

– Прошу, – повторив Браян. Він підняв руки вище, тепер химерно відчуваючи себе Річардом Ніксоном[123], який приймає номінацію від своєї партії ще на чотири роки. Довелося поборювати в собі раптові схлипи сміху. Він не міг собі такого дозволити; пасажири б не зрозуміли. Їм був потрібен герой, і вони вибрали його. Чому б йому не прийняти цю роль… і скористатися нею.