Лангольєри - Кінг Стівен
Він все одно мусить ще висадити їх з літака, врешті-решт. – Будь ласка, чи не могли б ви приділити мені увагу!
Вони один по одному перестали аплодувати і дивилися на нього запитально – всі, окрім Креґа, який зненацька рішучим жестом відкинув журнал. Він розстібнув на собі ремінь безпеки, підвівся і, відштурхнувши ногою вбік паперову кучугуру, виступив у прохід. Зосереджено суплячись, він почав ритися в багажному відділенні над своїм кріслом.
– Ви самі дивилися в ілюмінатори, отже, знаєте стільки ж, скільки й я, – сказав Браян. – Більшість пасажирів і весь екіпаж цього рейсу зникли, поки ми спали. Вже це досить безглуздо, але зараз, як виглядає, ми зіштовхнулися з іще безглуздішою загадкою. Схоже на те, що багато народу також зникло… але логіка підказує, що десь мусять бути й інші люди. Ми вижили під час того хтозна-що-воно-таке, а отже, інші також мусили вижити.
Боб Дженкінс – автор книг про таємниці й загадки – щось стиха прошепотів. Його почув Алберт, проте слів не дібрав. Він напівобернувся в бік Дженкінса, якраз коли письменник знову прошепотів ті два слова. Цього разу Алберт їх уловив. Слова ті були: "хибна логіка".
– Найкращий спосіб з цим упоратися, я гадаю, це розбиратися з усім поступово. Крок перший – полишити літак.
– Я купив квиток до Бостона, – спокійним, розсудливим голосом промовив Креґ Тумі. – У Бостон, ось куди я бажаю потрапити.
З-за Браянового плеча виступив Нік. Креґ поглянув на англійця, і очі в нього зіщулилися. На якусь мить він знову став схожим на роздратованого домашнього кота. Нік підняв руку з підібганими до долоні пальцями і поворушив кісточками двох з них у жесті, ніби защепив і крутить носа. Креґ Тумі, який колись був змушений стояти з запаленим сірником між пальців ніг, тимчасом як його матір співала "Щасливого тобі дня народження", відразу ж вловив натяк. Він завжди був хватким до наук. І ще він умів чекати.
– Нам доведеться скористатися евакуаційною сковзанкою, – сказав Браян, – тому я хочу пройтися з вами по цій процедурі. Вислухайте уважно, а потім низкою по одному слідуйте за мною в ніс літака.
7
Через чотири хвилини гойднулися, прочинившись досередини, передні двері "767-го" "Американської гідності". З отвору долинуло бурмотіння якоїсь розмови, але ті звуки відразу ж ніби впали мертвими в прохолодному, нерухомому повітрі. Потім пролунало шипіння і в дверях раптом розквітла велика пака помаранчевої тканини. Якусь мить вона була схожою на квітку якогось дивного гібридного соняшника. Квітка зростала і, спадаючи, набувала форми, її поверхня надувалася в тугу, рифлену сковзанку. Коли її підніжжя вдарилося об асфальт, пролунало негучне "хлоп!" і тоді там утворився просто схил, схожий на велетенський помаранчевий надувний матрац.
Браян з Ніком стояли в голові короткої вервечки людей у проході під лівим бортом першого класу.
– Щось тут не те з повітрям, – промовив Нік стиха.
– Що ви маєте на увазі? – запитав Браян. Запитав іще тихішим голосом. – Отруєне?
– Ні… принаймні, я так не думаю. Але воно не має ні смаку, ні запаху.
– Ви навіжений, – промовив Браян знічено.
– Аж ніяк, – заперечив Нік. – Це все ж таки аеропорт, друже, а не якась там збіса сіножать, але чи відчуваєте ви запах пального або мастила? Я – ні.
Браян потягнув носом. І не відчув нічого. Якби повітря було отруєним – він сам не вірив у це, але якби, – тут мусив би бути якийсь токсин повільної дії. Схоже, його легені переробляють це повітря цілком добре. Але Нік правий. Не відчувається жодного запаху. І тієї іншої, більш ефемерної властивості, яку цей британець щойно назвав смаком… цього теж нема. Повітря за відчиненими дверима було на смак абсолютно нейтральним. Немов консервованим.
– Там щось погане? – з тривогою запитала Бетані Сімз. – Тобто, я не певна, що дійсно хочу знати, якщо там щось погане, але…
– Нічого тут нема поганого, – сказав Браян. Він порахував голови, вийшло десять, і знову обернувся до Ніка: – Той парубок позаду і досі спить. Як гадаєте, варто нам його розбудити?
Нік на мить задумався, а потім похитав головою:
– Краще не треба. Хіба у нас уже не вдосталь проблем, щоб іще гратися в няньку біля хлопця з похміллям?
Браян усміхнувся. У нього була точно така ж думка.
– Ну, гадаю, вдосталь. Гаразд, Ніку, ви рушаєте першим. Підтримуватимете низ сковзанки. Я допомагатиму стрибати іншим.
– Може, краще вам спускатися першим? На той випадок, якщо мій галасливий приятель вирішить знову вчинити скандал щодо позапланової посадки. – "Позапланової" він промовив як "поза-плавно-вої".
Браян кинув погляд на чоловіка у светрі під горло. Той, тримаючи в руці худенький портфель з монограмою, стояв у хвості вервечки, байдуже втупившись очима в стелю. Його обличчя виразом цілком скидалося на обличчя магазинного манекена.
– Не буде в мене з ним ніяких проблем, – сказав Браян. – Бо мені насрати, що він робитиме. Може йти, може лишатися, мені це однаково.
Нік вишкірився:
– Ну що ж, так мені годиться.
– Розпочинаймо велику висадку.
– Туфлі зняли?
Нік показав у піднятій руці пару чорних лоферів з тонкої козячої шкіри.
– Окей… катайте. – Браян обернувся до Бетані. – Дивіться уважно, міс, ви наступна.
– О, Боже… я ненавиджу таке лайно.
Тим не менше, Бетані тісніше присунулася до Браяна і боязко спостерігала, як Нік Гопвел впорається зі сковзанкою. Нік стрибнув, одночасно високо задравши ноги, як людина, що робить вправу "сіт-дроп" на батуті. Приземлившись на дупу, він поїхав донизу. Виконано це було зграбно; підніжжя сковзанки ледь поворухнулося. Стукнувши об бетон ногами в довгих шкарпетках, він випростався, крутнувся і зробив жартівливий поклон зі зчепленими за спиною руками.
– Легко, як дурному з гори збігти! – гукнув він. – Наступний клієнт!
– Це ви, міс, – мовив Браян. – Вас же звуть Бетані?
– Так, – відповіла дівчина нервово. – Не думаю, що зможу це зробити. Я у всіх трьох семестрах завалила фізкультуру, і зрештою мені натомість дозволили знову здавати домашню економіку[124].
– У вас добре вийде, – заспокоїв її Браян. Йому подумалося, що люди користуються сковзанкою без зайвих умовлянь і з куди більшим ентузіазмом, коли бачать якусь очевидну загрозу – діру у фюзеляжі або пломені з двигуна лівого борту.
– Туфлі зняли?
Туфлі – насправді то були старі рожеві кросівки – Бетані зняла, проте все одно вона намагалася відступити від дверей і яскраво-помаранчевої сковзанки за ними.
– Можливо, якби я могла трохи випити перед цим…
– Містер Гопвел тримає сковзанку, і з вами все буде гаразд, – умовляв Браян, починаючи вже хвилюватися, що доведеться її зіштовхувати. Йому цього не хотілося, але якщо вона зараз не стрибне, він так і зробить. Не можна їм дозволяти переходити у хвіст черги, сподіваючись що до них повернеться хоробрість; це велике табу, коли йдеться про евакуаційну сковзанку. Тільки-но так зробиш, їм усім захочеться у хвіст черги.
– Нумо, Бетані, – раптом промовив Алберт. Він дістав футляр зі своєю скрипкою з горішнього багажника і тримав його під пахвою. – Мене ця штука до смерті лякає, але якщо ти спустишся, я теж зможу.
Вона глянула на нього, зачудована:
– Чому?
Обличчя в Алберта геть почервоніло.
– Бо ти дівчина, – пояснив він просто. – Розумію, я сексист, отакий пацюк, але кажу, як є.
Бетані затрималася на ньому поглядом, потім розсміялася і повернулася до сковзанки. Браян уже вирішив її підштовхнути, якщо вона знову озирнеться чи відступить, але Бетані зважилася.
– Боже, як би мені хотілося трохи курнути, – промовила вона і стрибнула.
Вона бачила, яким манером стрибнув на дупу Нік, тож знала, що робити, але в останню мить втратила дух і знову спробувала підібрати під себе ноги. В результаті її занесло на край пружної поверхні сковзанки. Браян уже було вирішив, що зараз її викине за край, але Бетані сама побачила небезпеку й зуміла відкотитися назад. Вона гунула вниз схилом, лежачи на правому боці, з рукою за головою, з блузкою, задраною ледь не до потилиці. Потім її вловив Нік і вона зійшла на землю.
– Ох, Боже мій, – видихнула Бетані. – Наче знов у дитинство повернулася.
– З вами все гаразд? – спитав Нік.
– Йо. Гадаю, трішки обмочила трусики, але все гаразд.
Нік їй усміхнувся і знову повернувся до сковзанки.
Алберт винувато подивився на Браяна і простягнув футляр.
– Вам не важко буде це потримати? Я боюся, що, якщо впаду зі сковзанки, скрипка може розбитися. Батьки мене вб'ють. Це "Ґретч"[125].
Браян взяв футляр. Обличчя в нього було спокійним, серйозним, хоча в душі він усміхався.
– Можна, я подивлюся? Колись я теж був грав на такому інструменті, тисячу років тому.
– Звісно, – кивнув Алберт.
Така цікавість справила на хлопчика заспокійливий ефект… на що якраз і сподівався Браян. Він розстебнув три застібки і відчинив футляр. Скрипка всередині дійсно виявилася "Ґретч", та ще й не з останніх серед інструментів цієї престижної марки. Браян подумав, що за ті гроші, які вона коштувала, мабуть, можна було б купити якийсь компактний автомобіль. Він бренькнув на грифі чотири швидкі ноти: "Мій пес мав бліх"[126]. Вони продзвеніли ніжно і красиво. Браян зачинив і замкнув футляр.
– Зі мною вона буде в безпеці. Обіцяю.
– Дякую.
Алберт став у дверях, набрав повні груди повітря, а потім його випустив.
– Джеронімо[127], – вигукнув він слабеньким голоском і плигнув. Руки про цьому він сховав собі під пахви: берегти пальці в будь-якій ситуації, де можливе фізичне ушкодження… це так в'їлося в нього, що стало майже рефлекторним. Упавши дупою на сковзанку, він акуратно з'їхав донизу.
– Добре виконано! – похвалив Нік.
– Нічого особливого, – процідив Козир Кавснер, відступив убік і ледве не зашпортався у власних ногах
– Алберте! – гукнув Браян. – Ловіть!
Він нахилився, поклав футляр зі скрипкою посередині полотна сковзанки і відпустив. Алберт легко впіймав інструмент за п'ять футів від підніжжя і відійшов.
Дженкінс, стрибаючи, заплющив очі й поїхав на землю перекосом, на одній худій сідниці. Нік спритно переступив до лівого боку сковзанки і впіймав письменника, якраз коли той вже вивалювався, вберігши його від неприємного падіння на бетон.
– Дякую вам, юначе.
– Нема за що, друже.
Слідом спустився Ґефні; слідом той лисий чоловік. Потім у люку постали Лорел з Дайною Беллмен.
– Мені страшно, – сказала тоненьким, тремтячим голосом Дайна.
– Усе буде добре, любонько, – сказав Браян. – Тобі навіть стрибати не треба.
