Мацюсеві пригоди - Корчак Януш

Якби Мацюсь не був на війні, він подумав би, наче його справді всі люблять так міцно, що, побачивши, ладні з радощів підкидати шапки вгору.

Після цієї розмови Мацюсь почав учитися ще старанніше й часто питав, коли ж вони повернуться додому. "Треба почати запроваджувати мої реформи,— думав він.— Я король і не можу бути гірший за тих, хто посилає дітей на літо в село й до лісу".

Розділ двадцять перший

Мацюсь повернувся в столицю саме тоді, коли все було підготовлено, щоб одержати від іноземних королів гроші. Королю лишалося тільки підписати зобов'язання, в якому зазначалося, коли і як позику буде сплачено. Мацюсь підписів документ, і відразу ж головний державний скарбник виїхав з лантухами й скринями по іноземне золото й срібло.

З нетерпінням чекав Мацюсь грошей, бо йому кортіло негайно запровадити три реформи:

1. Спорудити в лісах, в горах та над морем багато будинків, куди бідні діти могли б виїздити на ціле літо.

2. Обладнати в усіх школах гойдалки та каруселі з музикою.

3. Влаштувати в столиці великий зоологічний сад, де були б леви, ведмеді, слони, мавпи, змії та птахи.

Проте Мацюся ждало розчарування. Коли гроші надійшли, з'ясувалося, що міністри нічого не можуть дати йому на реформи, бо між ними заздалегідь було розподілено, хто скільки візьме на свої видатки.

Отже, стільки-то належало витратити на нові мости, стільки-то — на будівництво нових шкіл, стільки-то — на сплату воєнних боргів.

— Якби ваша королівська величність сказали нам раніше, ми б позичили більше,— казали міністри. А самі думали: "Як добре, що Мацюся не було на нарадах. Адже стільки грошей, скільки треба на його реформи, іноземні королі нізащо не позичили б".

"Ну, гаразд, коли ви мене так обдурили, то я знаю, що мені робити". І Мацюсь узяв і написав про все королеві, який грав на скрипці:

"Я хочу запровадити такі ж реформи, які Ви, Ваша королівська величність, запровадили в себе. Для цього мені треба багато грошей. Міністри позичили для себе, а тепер я хочу позичити для себе".

Довго ждав Мацюсь і вже думав, що зовсім не одержить відповіді, коли одного разу під час навчання йому сказали, що на аудієнцію з'явився посол від сумного короля. Мацюсь швидко пішов у тронний зал.

Посол попросив, щоб усі вийшли, бо він прибув з таємницею, яку може відкрити лише королю. Коли всі вийшли, посол сказав, що сумний король згоден позичити гроші, але для цього Мацюсь повинен прийняти конституцію, щоб його країною керував увесь народ.

— Якщо ми позичимо гроші особисто Мацюсеві, то можемо їх втратити, а коли позичимо всьому народові,— то це зовсім інша справа. Тільки,— додав посол,— міністри, напевно, не згодяться.

— Мусять згодитися,— сказав Мацюсь.— Хіба може бути інакше? Вони ж згодились, щоб я був королем-реформатором.

Справді, міністри згодилися напрочуд легко. Вони боялися, щоб Мацюсь не посадив їх знову у в'язницю, й міркували так: "Коли доведеться щось зробити, скажемо, що така воля народу і ми не можемо нічим зарадити. Ми повинні робити лише те, що нам наказує народ. А весь народ Мацюсь не посадить за грати".

Почалися наради. З міст і сіл з'їжджалися в столицю найрозумніші люди. І радилися, радилися цілими днями й ночами. Адже важко було придумати, як зробити так, аби весь народ міг сказати, що він хоче і що для цього треба зробити.

В газетах так багато писали про ці наради, що навіть не лишалося місця для малюнків. Але тепер Мацюсь уже добре читав, і малюнки цікавили його менше.

Окремо збиралися на наради банкіри, які підраховували, скільки треба буде грошей, щоб збудувати для дітей будинки в селах, каруселі та гойдалки.

Сила-силенна купців з'їхалася з усього світу, щоб домовитися, які потрібні звірі, птахи та змії для зоологічного саду. Їхні наради були найцікавішими, і Мацюсь завжди був там присутній.

— Я можу продати чотири гарних леви,— пропонує один.

— У мене найлютіші тигри,— каже другий.

— А в мене найгарніші папуги,— хвалиться третій.

— Найцікавіше — змії,— додає четвертий.— У мене найнебезпечніші змії та крокодили. Мої крокодили великі й довго живуть.

— У мене є дресирований слон. Він виступав у цирку, коли був молодий. Їздив на велосипеді, танцював і ходив по канаті. Тепер він старий, і я можу продати його дешевше. Діти дістануть від нього велику насолоду, бо він зможе їх возити; а малеча понад усе любить їздити на слонах.

— Прошу не забувати про ведмедів,— подає голос торговець ведмедями.— Можу продати чотири звичайних та два білих ведмеді.

Торговці дикими звірами були відважними мисливцями, і між ними був один справжній індіанець та два негри. І діти з усієї столиці з цікавістю до них приглядалися й раділи, що король купує стільки цікавих звірів.

Одного разу на нараду прийшов чорний-чорний негр. Всі інші негри були вдягнені звичайно й говорили європейськими мовами,— вони поперемінно жили то в Африці, то в Європі. А цей не вимовив жодного зрозумілого слова. Він був майже голий, усе вбрання його складалося з черепашок, а в волоссі було стільки різних прикрас з слонової кістки, що важко навіть зрозуміти, як такий тягар можна втримати на голові.

В Мацюсевому королівстві був один дуже старий професор, який знав п'ятдесят мов. Зразу ж послали по нього, аби він переклав, що хоче цей надзвичайно чорний негр. Присутні на нараді негри також не могли його зрозуміти або, може, не хотіли перекладати, щоб не псувати собі справи.

З'ясувалося, що негритянський князь — так, це був справжній князь — сказав:

— Великий, як дерево баобаб, могутній, як море, прудкий, як блискавка, і ясний, як сонце, королю Мацюсь! Я приїхав до тебе з благоволінням мого володаря, хай він живе сім тисяч років і дочекається ста тисяч праправнуків. У лісах мого володаря більше звірів, ніж зірок на небі й мурашок у мурашнику. Наші леви з'їдають більше людей за один день, ніж увесь королівський двір за місяць. А королівський двір складається з короля, його двохсот жінок і тисячі дітей, хай вони живуть п'ять тисяч літ без одного року. Прекрасний королю Мацюсь, не вір цим дурисвітам, у яких леви без зубів, тигри без пазурів, слони старі, а птахи фарбовані. Мої мавпи розумніші за них, а любов мого короля до Мацюся перевершує їхню дурість. Вони вимагають від тебе грошей — моєму королеві золото не потрібне, бо в нього повнісінько цього золота в горах. Він лише хоче, щоб ти дозволив йому приїхати до тебе в гості на два тижні. Він дуже цікавий подивитися на ваші землі, а білі королі не бажають його приймати, кажуть, що він дикий і їм не личить з ним приятелювати. Якби ти, Мацюсю, поїхав до нього в гості, то переконався б, що все, про що я тут кажу,— чистісінька правда.

Продавці диких звірів збагнули, що їхні справи кепські, і застерегли:

— А чи відомо вашій королівській величності, що це посол із країни людожерів? Ми не радимо вашій величності ні їхати до них, ні пускати їх до себе.

Мацюсь попросив професора, щоб той спитав у князя, чи справді його король людожер.

— О, ясний, мов сонце, королю Мацюсь! Я казав, що леви в наших лісах з'їдають більше людей, ніж увесь королівський двір за місяць. Проте заприсягаюсь, о білий, мов пісок, королю Мацюсь, що ні тебе, анікого з твоїх підданих мій король не з'їв би. Мій король гостинний і волів би з'їсти всіх своїх двісті жінок і тисячу дітей, хай вони живуть п'ять тисяч літ без одного року, ніж відкусити хоча б один палець на твоїй руці.

— Ну гаразд, їду,— мовив Мацюсь.

А продавці диких звірів тут же поїхали додому, сердиті, що справи в них розладналися.

Розділ двадцять другий

Старший міністр повернувся додому такий лютий, що його дружина боялася навіть спитати, що сталося. За обідом він мовчав, і діти сиділи тихо, боялись навіть поворухнутися. Старший міністр завжди випивав перед обідом чарку горілки, а під час обіду попивав вино. Але сьогодні він відсунув від себе вино й вихилив п'ять чарок горілки.

— Мій чоловіче,— почала несміло дружина, щоб не розсердити його ще дужче,— я бачу, що в тебе знову неприємності в палаці. Все це остаточно зіпсує твоє здоров'я.

— Це нечувано! — вибухнув, нарешті, старший міністр.— Ти знаєш, що затіяв Мацюсь?

Міністерша глибоко зітхнула.

— Ти знаєш, що затіяв Мацюсь? Мацюсь їде в гості до короля лю-до-же-рів. Розумієш? Там не був іще жоден з білих королів. Розумієш? Його там зжеруть. Напевно зжеруть. Я в розпачі.

— Але хіба не можна його відрадити?

— Відраджуй сама, якщо хочеш. Я не збираюся вдруге сидіти в буцегарні. Він упертий і легковажний.

— Ну гаразд, а що було б, якби його, крий боже, з'їли?

— О жінко, зрозумій, ми повинні тепер зробити так, щоб керував країною весь народ, і король повинен підписати папір — це зветься маніфест — і має відбутися врочисте відкриття першого сейму. Хто ж підпише маніфест, хто відкриє сейм, коли Мацюсь буде в череві цього дикуна? Через рік хай його з'їдять, але зараз він конче потрібний.

У міністра був ще один клопіт: пустити Мацюся самого в таку небезпечну подорож не можна, а їхати з ним ніхто не хотів.

А Мацюсь не на жарт лаштувався в дорогу.

По всьому місту ширилися чутки, що король їде в країну людожерів. Дорослі хитали головами, а діти страшенно заздрили.

— Ваша величність,— сказав якось лікар,— опинитися в череві дикуна — дуже неприємно. Напевно, вони схочуть засмажити вашу величність на рожні, а через те, що білок від жару скипається, ваша королівська величність...

— Любий лікарю,— мовив Мацюсь,— мене вже мали вбити, розстріляти й повісити, та все якось минулося. Може, цей дикий князь каже правду, може, вони гостинні й не зжеруть мене. Я вже так надумав, пообіцяв, а королі повинні дотримувати слова.

Нарешті було вирішено, хто поїде з Мацюсем: старий професор, який знав п'ятдесят мов, капітан, тільки без дітей, бо їхня мати дуже за них боялася, а в останню хвилину пристали ще Фелек та лікар. Лікар не знав африканських хвороб, тому купив грубелезну книгу з їхнім описом і поклав у валізку всі необхідні ліки. Уже в останню мить приїхали англійський моряк та французький мандрівник і попросили, щоб Мацюсь узяв їх з собою. Багажу взяли мало, бо теплого одягу вони не потребували, до того ж на верблюдах не можна везти занадто багато валіз.

Отож наші мандрівники сіли в поїзд і поїхали.