Мацюсеві пригоди - Корчак Януш
А тепер і поготів.
— Ваша королівська величність, вони тепер прикидатимуться друзями, бо війна вже скінчилася. Проте завжди пам'ятатимуть про свою користь.
— Начебто я цього не знаю! — сказав Мацюсь. Однак у душі він був радий, що його попередили, й вирішив нізащо не підписувати ніяких паперів. Бо й справді дивно, чому це не запросили нікого з міністрів.— Буду обережним,— додав він.
Усі заздрили Мацюсеві, що він так далеко їде. Лакеї пакували валізи, кравці приносили нові костюми, шевці — нові чоботи. Церемоніймейстер бігав по всьому палаці, піклуючись, щоб нічого не забути. Геленка й Стасек з радощів аж підстрибували.
Нарешті під'їхали два автомобілі, в один з них сіли король Мацюсь і капітан, у другий — лікар, Геленка й Стасек. Під вітальні вигуки вони промчали містом; на вокзалі їх чекали всі міністри й королівський поїзд. Мацюсь уже якось їхав королівським поїздом з війни, але тоді він був дуже втомлений і не міг докладно все розгледіти. Тепер було інакше. Він їхав для власної втіхи й міг ні про що не турбуватися. Адже він заслужив відпочинок після такої важкої війни й роботи. З радістю й сміхом розповідав він, як ховався під попоною від поручика, свого теперішнього вчителя. Згадував про юшку, про те, як йому дошкуляли блохи, про зустріч з військовим міністром, коли з драбинки, що стояла коло хліва, Мацюсь дивився на поїзд, в якому зараз їде.
— Отут ми стояли цілий день. А з цієї станції нас повернули назад.
Королівський поїзд складався з шести вагонів. Один був спальний. Кожний мав своє купе, а в ньому — зручне ліжко, умивальник, столик і стілець. Другий вагон — їдальня. Посередині стояв стіл, круг нього стільці, на підлозі гарний килим, і всюди безліч квітів. Третій вагон правив за бібліотеку, де, окрім книжок, зберігались найдорожчі іграшки короля. В четвертому була кухня, в п'ятому їхала палацова служба: кухар та лакеї, а в шостому — валізи, повні речей.
Діти весь час виглядали у вікна й розважалися. Поїзд зупинявся тільки на великих станціях, коли в паровоз доливали воду. Вагони котилися так легко, що не знати було ні шуму, ані погойдування. Увечері мандрівники повкладалися спати, а вранці прокинулися вже за кордоном.
Коли Мацюсь умився й одягнувся, з'явився з привітанням посол іноземного короля. Він сів у поїзд уночі, не спав від самого кордону, але не хотів турбувати короля Мацюся, бо той перебував тепер під його опікою.
— Коли я прибуду в столицю вашого короля?
— За дві години.
Мацюсеві було дуже приємно, що королівський посол не розмовляє з ним іноземною мовою. Щоправда, Мацюсь уже знав кілька іноземних мов, проте завжди приємніше розмовляти рідною.
Важко змалювати прийом, влаштований Мацюсеві. В столицю іноземної країни він в'їжджав не як переможець міста, фортець і мурів, а як переможець сердець усього народу. Старий сивий король цієї держави з своїми дорослими дітьми й онуками чекав його на вокзалі. Тут було стільки зелені й квітів, наче це був чудовий сад, а не залізнична станція. З гілочок і квітів було сплетено напис: "Ласкаво просимо, довгожданий юний друже!" Мацюся привітали чотирма довгими промовами, у яких його названо добрим, мудрим та бойовим королем і пророковано, що він пануватиме так довго, як не панував іще жоден король. На срібній таці йому піднесли хліб і сіль. На груди почепили найвищий орден Лева з величезним брильянтом. Старий король поцілував його так сердечно, що Мацюсеві пригадалися його покійні батьки, і сльози набігли йому на очі. Оркестр, знамена, тріумфальні арки. На балконах килими й прапори.
В машину Мацюся внесли на руках. Вулиці заполонило стільки людей, що, здавалося, вони з'їхалися сюди з усього світу. Оскільки учнів відпустили з шкіл на три дні,— діти усі теж були на вулиці. Так Мацюся ще ніколи не вітала навіть його власна столиця.
На майдані перед королівським палацом зібрався величезний натовп. Люди не хотіли розходитися, вимагали, щоб Мацюсь вийшов на балкон.
— Хай він нам що-небудь скаже! — кричав натовп.
Уже було надвечір, коли Мацюсь нарешті з'явився на королівському балконі.
— Я ваш друг! — гукнув він.
Пролунав гарматний салют. Спалахнули фейерверки та бенгальські вогні. Ракети розсипалися в небі червоними, синіми та зеленими зірочками. Було дуже гарно.
І почалися бали, вистави, поїздки за місто, у високі гори та величні замки в старих лісах; полювання, огляди військ, знову врочисті обіди, знову театри.
Онуки й внучки старого короля забажали віддати Мацюсеві усі свої іграшки. І він став власником двох чудових коней, маленької гармати з справжнього срібла і нового кінематографа з дуже цікавими картинками.
Та ось настало найцікавіше: весь двір поїхав на автомобілях до моря, де було влаштовано морський бій. Вперше в житті Мацюсь плив на адміральському кораблі, названому на честь юного гостя його ім'ям.
Так протягом десяти днів шанували Мацюся, і він охоче лишався б і далі, якби не мав їхати до другого короля, того самого, якого він звільнив з полону. Цей король був трохи бідніший, отож і приймав Мацюся скромніше, проте ще сердечніше. В нього було багато друзів серед інших королів, і він запросив їх разом з Мацюсем до себе. Тут на Мацюся чекали дуже цікаві бали, на яких були і негри, й австралійці. Одні були жовті, другі — чорні, носили прикраси з черепашок і слонових кісток в носі та вухах. Мацюсь подружився з цими королями; від одного одержав чотири красиві папуги, які говорили, мов люди; від другого дістав крокодила та змію боа у величезній скляній клітці, а від третього — дві кумедні дресировані мавпочки, які виробляли такі чудернацькі штуки, що Мацюсь сміявся щоразу, коли дивився на них.
У цьому королівстві Мацюсь побачив найбільший у світі зоологічний сад, де жили пташки, пінгвіни, схожі на людей, білі ведмеді, зубри, великі індійські слони, леви, тигри, вовки, лисиці й усяка інша звірина, як наземна, так і морська. Тут були найрізноманітніші риби й різнокольорові птахи, а мавп налічували аж п'ятдесят порід.
— Це все подарунки моїх африканських друзів,— сказав король.
І Мацюсь вирішив будь-що запросити тих друзів до своєї столиці, аби теж мати такий зоосад, бо коли ці звірі подобаються йому, то вони, звісно, сподобаються й іншим дітям.
— Ну, час їхати. А шкода. Що ж мені покаже третій король? Це в його столиці найбільший будинок, про який згадував Фелек.
Розділ дев'ятнадцятий
У третього короля Мацюся приймали дуже скромно, хоч і прихильно. Його це здивувало і навіть трохи неприємно вразило. "Скупий він, чи що?" — подумав Мацюсь.
Палац навіть не був схожий на королівський замок і майже не відрізнявся від найкрасивіших будинків міста.
На одному з лакеїв були рукавички вже не першої свіжості, а на скатертині виднілася хоч і маленька, проте все ж таки дірка, майстерно заштопана шовковими нитками. А коли Мацюся повели в королівську скарбницю, він іще більше здивувався. Тут було стільки золота, срібла й коштовного каміння, що Мацюсь аж заплющив очі.
— Ваша королівська величність страшенно багаті.
— Що ви, ні,— відказав король,— якби я спробував роздати все це жителям моєї країни, на кожного випало б лише по одній монетці.
І він якось так приємно про це сказав, що в Мацюся навіть защеміло серце.
Цей король був наймолодший з усіх трьох, але якийсь сумний. Якщо увечері вони не відвідували театр, король грав на скрипці. І грав він так сумно, що весь час хотілося зітхати.
"Які різні бувають королі",— подумав Мацюсь і зауважив:
— Кажуть, у вашої величності є величезний будинок. Дуже-дуже великий.
— А, так. Я не показував його вашій величності, бо це будинок парламенту. Оскільки у вашій країні немає народовладдя, я вважав, що це вам буде нецікаво.
— А я б дуже хотів побачити цей... цей... парламент.
Мацюсь не зрозумів, про що говорив король, і знову подумав:
"Дивно. Мені стільки розповідали, що робили королі сто, двісті, триста, тисячу років тому, і ніхто не сказав, що роблять королі тепер і які вони з себе. Коли б я знав їх раніше, можливо б справа не дійшла до війни".
Король знову став грати на скрипці, а Мацюсь, Геленка і Стасек слухали.
— Чому ваша величність грає так сумно?
— Тому, друже мій, що життя невеселе. А в короля, мабуть, життя найсумніше.
— У коро-ля-а? — здивувався Мацюсь.— А ті двоє такі веселі...
— І вони сумні, любий Мацюсю. Вони лише при гостях удають, що бадьорі, бо такий уже звичай, так вимагає етикет. Хіба можуть бути веселими королі, які нещодавно програли війну?
— Он чому ваша величність так сумує!
— Якраз я найменше з усіх нас трьох. Я навіть задоволений.
— Задоволені? — ще дужче здивувався Мацюсь.
— Так, бо я не хотів цієї війни.
— Навіщо ж ви воювали?
— Мусив, інакше не міг.
"Дивний якийсь король,— подумав Мацюсь,— не хоче воювати, а оголошує війну й радіє потім, що програв її. Дуже дивний король".
— Виграна війна — це велика небезпека,— вів далі король, немов розмірковуючи сам з собою.— Тоді найлегше забути, для чого живе король.
— А для чого живе король? — наївно запитав Мацюсь.
— Принаймні не для того, щоб носити корону. Його мета дати щастя своїм підвладним. А як його дати? Для цього запроваджуються різні реформи.
"Ого, це цікаво",— подумав Мацюсь.
— А реформи — це найважче, так, це найважче.
І нараз скрипка так сумно заграла, мов заплакала, мов скоїлося нещастя.
Довго цієї ночі розмірковував Мацюсь, перевертався з боку на бік, а у вухах йому все бриніла сумна мелодія скрипки. "Запитаю в нього, він мені порадить. Це, мабуть, добра людина. Я король-реформатор, а не знаю, що таке реформи. А от він каже, що це дуже важко.— І знову подумав: — Можливо, він бреше, можливо, вони домовилися між собою, щоб саме цей третій король дав мені на підпис який-небудь документ".
Мацюся дуже дивувало, чому з ним ніхто не говорить про позику і взагалі ні про що таке. Адже королі приїздять один до одного, щоб говорити про політику, про різні важливі речі. А тут — нічого важливого. Може, вони не хочуть з ним говорити, тому що він маленький? Тоді чому цей третій розмовляє з ним, як із дорослим? Мацюсеві сподобався сумний король, та все ж він йому не довіряв. Адже королі дуже рано вчаться бути недовірливими.
Аби скоріше заснути, Мацюсь почав тихенько мугикати сумну пісеньку, коли раптом почув у сусідній кімнаті кроки.