Бідні люди - Достоєвський Федір
Тут увійшла Федора. Він трохи зніяковів і знову заговорив, що відчуває до мене повагу за мою скромність і благонравність і що дуже бажає, щоб я його не цуралась. Потім відкликав набік Федору і під якимсь чудним приводом хотів дати їй скількись-то грошей. Федора, звичайно, не взяла. Нарешті він зібрався додому, повторив іще раз усі свої запевнення, сказав, що ще раз до мене приїде й привезе мені сережки (здається, він сам дуже зніяковів); радив мені перемінити квартиру і рекомендував мені одну чудову квартиру, котра в нього на прикметі й котра мені нічого не коштуватиме; сказав, що він дуже полюбив мене за те, що я чесна й розсудлива дівчина, радив стерегтися розпутної молоді і, нарешті, заявив, що знає Ганну Федорівну та що Ганна Федорівна доручила йому сказати мені, що вона сама навідає мене. Тут я все зрозуміла. Я не знаю, що зо мною подіялось; уперше зроду я відчула себе в такому становищі; я аж! знетямилась; я застидила його зовсім. Федора допомогла мені і майже вигнала його з квартири. Ми вирішили, що це все діло Ганни Федорівни: інакше звідки б йому знати про нас?
Тепер я до вас звертаюся, Макаре Олексійовичу, і благаю вас про допомогу. Не залишайте мене, бога ради, в такому становищі! Позичте, будь ласка, добудьте хоч скількись грошей, нам нема на що переїхати з квартири, а лишатися тут ніяк не можна далі: так і Федора радить. Нам треба принаймні карбованців двадцять п'ять; я вам ці гроші поверну; я їх зароблю; Федора мені цими днями ще роботи дістане, отже, коли вас зупинятимуть великі проценти, то ви не дивіться на них і погоджуйтесь на все. Я вам усе віддам, тільки, бога ради, не покиньте мене без допомоги. Дуже мені важко турбувати вас тепер, коли у вас такі обставини, але на самого вас уся надія моя! Прощайте, Макаре Олексійовичу, подумайте про мене, і дай в'ам боже успіху!
В. Д. Серпня 4-го
Голубонько моя, Варваро Олексіївно!
Ось оці всі удари несподівані й потрясають мене! Ось такі біди страшні і вбивають дух мій! Крім того, що потолоч отих блюдолизів різних та старечі негідної вас, моє ангелятко, на одр хвороби звести хоче, крім усього цього — вони й мене, блюдолизи ці, зо світу звести хочуть. І зведуть, присягу кладу, що зведуть! Адже тепер ось я швидше б умер, ніж вам не допоміг! Не поможу я вам, то вже тут смерть моя, Варенько, туг уже чиста, справжня смерть, а поможу, то ви тоді залетите від мене, як пташка з кубельця, котру сови ці, хижі птахи, заклювати налагодились. Оце ось мене й мучить, маточко. Та й ви, Варенько, ви які жорстокі! Як же це ви? Вас мучать, вас ображають, ви, пташеня моє, страждаєте, а ще горюєте, що мене турбувати треба, та ще обіцяєте борг заробити, тобто, по правді сказати, занапащатимете себе з вашим здоров'ям слабеньким, щоб мене в строк виручити. Та ви ж бо, Варенько, тільки погадайте, про що ото ви кажете! Та пощо ж вам шити, пощо ж працювати, голівку свою бідну клопотом мучити, ваші оченята гарненькі псувати й здоров'я своє вбивати? Ой Варенько, Варенько, бачите, голубонько моя, я ні на що не здатний, і сам знаю, що ні на що не здатний, та я зроблю так, що буду здатний! Я все здолаю, я сам роботу сторонню дістану, переписуватиму різні папери різним літераторам, піду до них, сам піду, наб'юсь на роботу; бо вони ж, маточко, шукають добрих переписувачів, я це •знаю, що шукають, а вам себе виснажувати не дам; згубного такого наміру не дам вам здійснити. Я, ангелятко моє, неодмінно позичу, і швидше вмру, ніж не позичу. І пишете, голубонько моя, щоб я процента не злякався великого,— і не злякаюсь, маточко, не злякаюсь, нічого тепер не злякаюсь. Я, маточко, попрошу сорок карбованців асигнаціями; це ж не багато, Варенько, як ви думаєте? Чи можна мені сорок карбованців з першого слова повірити? Тобто, я хочу сказати, чи вважаєте ви мене здатним викликати до себе з першого погляду віру й довір'я? По фізіономії можна з першого погляду скласти про мене сприятливе уявлення? Ви пригадайте, ангелятко, здатен я вселити думку? Як ви там самі міркуєте? Знаєте, страх такий почувається,— болісно, правду сказати болісно! З сорока карбованців двадцять п'ять відкладаю на вас, два карбованці сріблом хазяйці, а решту призначаю для власної витрати. Бачите, хазяйці б слід було дати й більше, навіть конче треба; але ви обміркуйте все діло, маточко, переберіть усі мої потреби, то й побачите, що ніяк не можна дати більше, тож нема що й говорити про це, та й згадувати не треба. Па карбованець сріблом куплю чоботи; я вже й не знаю, чи здатен буду завтра в старих на посаду прийти. Хустка шийна теж потрібна була б, старій-бо скоро рік мине; та що ви мені обіцяли з старого фартушка вашого не тільки хустку, а й маніжку викроїти, то я про хустку й думати більше не буду. То от чоботи й хустка є. Тепер ґудзики, друже мій! Ви ж погодитесь, крихітко моя, що мені без ґудзиків не можна бути; а в мене мало не з половини борта обсипались! Я тремчу, коли подумаю, шо його превосходительство можуть такий непорядок помітити та скажуть — та що скажуть! Я, маточко, й не почую, що скажуть; бо вмру, умру, на місці вмру, отак-таки візьму та й умру з сорому, від думки самої! Ох, маточко! Та от іще лишиться від усіх потреб трояк; то
ЦЄ На житія и на швфуніика, гюіюнцю; 00 0ЄЗ ТЮТЮНУ, ангелятко моє, я жити не можу, а вже ось дев'ятий день люльки в рот не брав. Я б, пЬ совісті кажучи, купив би та й вам нічичирк, але совісгіо. Ось у вас там лихо, ви останнє втрачаєте, а я тут різними приємностями тішуся; то от на те й кажу вам усе це, щоб докори совісті не мучили. Я вам одверто признаюсь, Варенько, я тепер у великій скруті, тобто нічогісінько такого ніколи зо мною не бувало. Хазяйка зневажає мене, пошани ні від кого нема ніякої; нестатки страшенні, борги; а на посаді, де від свого брата чиновника й, перше не було мені масни-ці,— тепер, маточко, шкода й мови. Я таю, я ретельно від усіх усе таю, і сам таюсь, і на посаду коли входжу, то бочком-бочком, сторонюся всіх. Це ж тільки вам признатися вистачає в мене сили душевної... А що як не дасть! Ну, ні, краще, Варенько, й не думати про це й такими думками заздалегідь не вбивати душі своєї. На те й пишу це, щоб застерегти вас, щоб самі ви про це не думали й думкою лихою не мучились. Ох, боже мій, що то з вами буде тоді! Воно правда й те, що тоді ви з цієї квартири не виїдете, і я буду з вами,— та ні, я вже й не вернуся тоді, я просто згину десь, пропаду. От я вам тут розписався, а поголитися б треба, воно все благообразніше, а благообразність завжди вміє знайти. Ну, дай же господи! Помолюся, та й гайда!
М. Дєвушкін.
Серпня 5-го
Вельмиласкавий Макаре Олексійовичу!
Хоч би вже ви не впадали в розпач! І так горя досить. Посилаю вам тридцять копійок сріблом; більше ніяк не можу. Купіть собі там, що вам потрібніше, щоб хоч до завтрього прожити як-небудь. У нас у самих майже нічого не лишилось, а завтра вже й не знаю, що буде. Сумно, Макаре Олексійовичу! А втім, не журіться; не пощастило, то що ж робити! Федора каже, що тце не біда, що можна до якогось часу й на цій квартирі зостатися, що коли б і переїхали, то небагато б виграли, та що коли схочуть, то скрізь нас знайдуть. Та все ж якось негарно тут зоставатися тепер. Якби не сумно було, я б вам дещо написала.
Яка у вас чудна вдача, Макаре Олексійовичу! Ви занадто вже близько берете все до серця; через це ви завжди будете пренещасною людиною. Я уважно читаю всі ваші листи й бачу, що в кожному листі ви за мене так мучитесь та турбуєтесь, як ніколи за себе не турбувалися. Всі, звичайно, скажуть, що у вас добре серце, але я скажу, що воно вже занадто добре. Я вам даю дружню пораду, Макаре Олексійовичу. Я вам вдячна, дуже вдячна за все, що ви для мене зробили, я все це дуже відчуваю; то поміркуйте ж, яково мені бачити, що ви й тепер, після всіх ваших бід, котрих я була мимовільною причиною,— що й тепер живете тільки тим, чим я живу: моїми радощами, моїми горещами, моїм серцем! Якщо брати отак до серця все чуже й якщо так дуже всьому співчувати, то, далебі, є з чого бути прене-щасною людиною. Сьогодні, коли ви ввійшли до мене після посади, я злякалась, дивлячись на вас. Ви були такий блідий, переляканий, у розпачі: на вас лиця не було,— і все того, що ви боялися мені розказати про свою невдачу, боялися мене засмутити, мене злякати, а як побачили, що я трохи не засміялась, то в вас майже все відлягло від серця. Макаре Олексійовичу! Ви не сумуйте, не втрачайте надії, будьте розсудливіші,— прошу вас, благаю вас про це. Ну, от ви побачите, що все буде гаразд, усе зміниться на краще; а то вам важко буде жити, повсякчас нудьгуючи та борючи чужим горем. Прощайте, мій друже; благаю вас, не турбуйтеся занадто про мене.
В. Д.
Серпня 5-го
Голубонько моя, Варенько!
Ну добре, ангелятко моє, добре! Ви вирішили, що ще не біда те, що я грошей не дістав. Ну, добре, я спокійний, я щасливий за вас! Навіть радий, що ви мене, старого, не покидаєте і на цій квартирі залишитесь. Та вже як усе казати, то й серце моє все радістю переповнилось, коли я побачив, що ви в своєму писемку так гарно про мене написали й почуттям моїм належну похвалу склали. Я це не з гордощів кажу, а тому, що бачу, як ви мене любите, коли про серце моє так непокоїтесь. Ну гаразд; що вже тепер про серце моє мовляти! Серце само по собі; а ось ви наказуєте, маточко, щоб я легкодухим не був. Так, ангелятко моє, либонь, і сам скажу, що не треба її, легкодухості; та попри все це, вирішіть самі, маточко моя, в яких чоботах я завтра на службу піду! Ось воно що, маточко; а така ж думка занапастити людину може, зовсім занапастити. А головне, рідна моя, що я не для себе й тужу, не для себе й страждаю; як на мене, то байдуже, хоч 6И і в лютий мороз без шинелі й без чобіт ходити, я перетерплю і все знесу, мені нічого; людина я проста, маленька,— та що люди скажуть? Вороги мої, оті язики лихі всі що заплещуть, коли без шинелі підеш? Адже для людей і в шинелі ходиш та й чоботи, либонь, для них же носиш. Чоботи в такому разі, маточко, душечко ви моя, потрібні мені, щоб підтримати честь і добре ім'я; а в дірявих чоботах і те й те пропало,— повірте, маточко, досвідченості моїй багаторічній повірте; мене, старого, що знає світ і людей, послухайте, а не партачів яких-небудь та писак.
А я вам іще й не розповідав докладно, маточко, як це все власне було сьогодні, чого я натерпівся сьогодні.
