Бідні люди - Достоєвський Федір

Адже загинете, нізащо загинете! І стид, і страм який! Вас хазяйка і впустити вчора не хотіла, ви в сінях ночували: я все знаю. Якби ви знали, як мені важко було, коли я про все це довідалась. Приходьте до мене, вам буде в нас весело: ми вкупі читатимемо, старе згадуватимемо. Федора про те, як ходила на прощу, розповідатиме. Ради мене, голубчику мій, не занапащайте себе й мене не занапащайте. Я ж для вас самого й живу, для вас і лишаюся з вами. Отак-то ви тепер! Будьте благородною людиною, твердою в нещастях; пам'ятайте, що бідність не порок. Та й чого западати у відчай: це все тимчасове! Дасть бог — усе поправиться, тільки ви стримайтеся тепер. Посилаю вам семигривеника, купіть собі тютюну чи всього, що вам захочеться, тільки, бога ради, на погане не витрачайте. Приходьте до нас, неодмінно приходьте. Вам, може, як і перше, соромно буде, та ви не соромтеся: це фальшивий сором. Аби ви тільки щиро розкаялись. Надійтеся на бога. Він усе зробить на краще.

В. Д.

Серпня 19-го

Варваро Олексіївно, маточко!

Соромно мені, ясочко моя, Варваро Олексіївно, зовсім застидався. А втім, що ж тут такого, маточко, особливого? Чом серця свого не розвеселити? Я тоді про підошви мої й не думаю, бо підошва дурниця і завжди лишиться простою, підлою, брудною підошвою. Та й чоботи теж дурниця! І мудреці грецькі без чобіт ходили, то чого ж нашому братові з таким негідним предметом панькатися? За що ж ображати, за що ж зневажати мене в такому разі? Ех, маточко, маточко, знайшли що писати! А Федорі скажіть, що вона баба нісенітна, баламутна, буйна та ще й дурна, невимовно дурна! Що ж до сивини моєї, то й у цьому ви помиляєтесь, рідна моя, бо я зовсім не такий старий, як ви думаєте. Ємеля вам кланяється. Пишете ви, що журилися й плакали; а я вам пишу, що я теж журився й плакав. На закінчення бажаю вам усякого здоров'я й благополуччя, а щодо мене, то я теж здоровий і в благополуччі і перебуваю вашим, ангелятко моє, другом

Макаром Дєвуиікіним.

Серпня 21-го

Шановна добродійко й ласкавий друже, Варваро Олексіївно!

Почуваю, що я винен, почуваю, що я завинив перед вами, та й, по-моєму, вигоди з цього нема жодної, маточко, що я все це почуваю, що вже ви там не кажіть. Я й перше вчинку мого все це почував, та от занепав же духом, свідомий провини занепав. Маточко моя, я не лихий і не жорстокосердий; а щоб розшматувати сердечко ваше, голубко моя, треба бути не більше не менше, як кровожерним тигром, ну, а в| мене серце овече, і я, як і вам відомо, не маю потягу д^ кровожерності; отже, ангелятко моє, я й не зовсім винен у вчинку моєму, як так само ні серце, ні думки мої не винні; а вже так, я й не знаю, що винне. Таке вже діло темне, маточко! Тридцять копійок сріблом мені прислали, а потім прислали семи-гривеничок; у мене серце й занило, коли дивився на ваші сирітські грошенятка. Самі ручку свою обпекли, голодувати скоро будете, а пишете, щоб я тютюну купив. Ну, як же мені було повестися в такому разі? Чи вже так, без усякого сорому, наче той харциз, вас, сиріточку, заходитися грабувати! Отут я й занепав духом, маточко, тобто спочатку, почуваючи мимохіть, що ні до чого не здатний та що я сам хіба не набагато кращий за підошву свою, визнав, що непристойно вважати себе за щось значуще, а, навпаки, самого себе став вважати за щось непристойне й до певної міри неблагопристойне. Ну, а як утратив до себе самого повагу, як заперечувати став добрі якості свої та свою гідність, то вже тут і все пропадай, тут уже й падіння! Це так уже доля визначила, і я в цьому не винен. Спершу я вийшов трошки освіжитися. Тут уже все прийшлось одне до одного: і природа була така слізлива, і погода холодна, і дощ, ну й Ємеля тут же трапився. Він, Варенько, вже все позастановляв, що мав, усе в нього пішло в своє місце, і коли я його зустрів, то в нього вже дві доби ріски в роті не було, так що хотів уже таке застановляти, чого ніяк і застановити не можна, бо й застав таких не буває. Ну, що ж, Варенько, зробив я поступку більше з жалю до людини, ніж з власного потягу. То от як цей гріх стався, маточко! Ми вже вдвох із ним як плакали! Вас згадували. Він добрячий,.він дуже добра людина й вельми чуйна людина. Я, маточко, сам усе це відчуваю; зо мною через те й трапляється все таке, що я дуже все це відчуваю. Я знаю, що я вам, голубонько ви моя, завдячую! Пізнавши вас, я став, по-перше, й самого себе краще знати і вас став любити; а до вас, ангелятко моє, я був саійотній і наче спав, а не жив на світі. Вони, лиходії мої, казали, що навіть і постать моя непристойна, і гребували мною, ну й я став гребувати собою; казали, що я тупий, я й справді думав, що я тупий; а як ви мені з'явилися, то все моє життя освітили темне, аж серце й душа моя освітилися, і я знайшов душевний спокій і пізнав, що й я не гірший за інших; що так тільки, не блищу нічим, лоску нема, тону нема, а все ж я людина, що серцем і думками я людина. Ну, а тепер відчув, що мене гонить доля, що вона принижує мене, і я став заперечувати власну свою гідність та, пригноблений моїми бідами, занепав духом. І тим що ви тепер усе знаєте, маточко, то я благаю вас слізно не цікавитися більше цією матерією, бо серце моє розривається, і гірко, тяжко.

^ Свідчу, маточко, вам пошану мою й перебуваю вашим вірним

Макаром Дєвушкіним.

Вересня 3-го

Я не докінчила попереднього листа, Макаре Олексійовичу, бо важко було мені писати. Часом бувають у мене хвилини, коли я рада бути в самоті, самій сумувати, самій тужити, без поділу, і такі хвилини починають находити на мене чимраз частіше. У спогадах моїх є щось таке незрозуміле для мене; воно захоплює мене так несвідомо, так дуже, що я по кілька годин буваю нечутлива до всього навколо й забуваю все, все теперішнє. І нема в .теперішньому житті моєму враження, чи приємного, чи важкого, сумного, яке не нагадало б мені чогось такого ж у минулому моєму, і найчастіше мого дитинства, мого золотого дитинства! Але мені стає завжди важко після таких моментів. Я якось слабну, моя мрійність знесилює мене, а здоров'я моє й без того усе гіршає.

Але сьогодні свіжий, яскравий, блискучий ранок, яких мало тут восени, оживив мене, і я радісно його зустріла. Отже, в нас уже осінь! Як я любила осінь у селі! Я ще дитиною була, але й тоді вже багато відчувала. Осінній вечір я любила більше, ніж ранок. Я пам'ятаю, за два кроки від нашого будинку, під горою, було озеро. Це озеро,— я немов бачу його тепер,— це озеро було таке широке, світле, чисте, як кришталь! Бувало, коли вечір тихий,— озеро спокійне; на деревах, що по берегу росли, лист не ворухнеться, вода теж без руху, наче дзеркало. Свіжо! Холодно! Падає роса на траву, в хатах на березі засвітяться вогники, череду приженуть — тут я й вислизну нишком з дому, щоб подивитися на моє озеро, і задивлюсь, бувало. Яка-небудь в'язанка хворосту горить у рибалок при самій воді, і світло далеко-далеко по воді ллється. Небо таке холодне, синє і по краях розведене все червоними, вогненними стягами, і стяги ці дедалі блідіші стають; виходить місяць; повітря таке лунке: чи пурхне сполохана пташка, чи очерет забринить від легенького вітерця, а чи риба пі/іюснеться у воді,— все, бувало, чути. Понад синьою водою встає біла пара, тонка, прозора. Далечінь темніє; все якось тоне в тумані, а поблизу все так різко обточене, наче різцем обрізане,— човен, берег, острови; бочка яка-небудь, покинута, забута біля самого берега, ледь-ледь гойдається на воді, гілка рокитова з пожовклим листям плутається в очереті,— спурхне чайка запізніла, то порине в холодну воду, то знов спурхне й потоне в тумані. Я задивлялася, заслухувалась,— чудно мені! А я ще була дитиною, дитя!..

Я так любила осінь,— пізню осінь, коли вже впорають хліба, скінчать усі роботи, коли вже в хатах почнуться досвітки, коли вже всі ждуть зими. Тоді все стає похмурішим, небо супиться хмарами, жовте листя стелеться стежками край оголеного лісу, а ліс синіє, чорніє,— особливо увечері, коли спуститься вогкий туман і дерева миготять з туману, мов велетні, мов потворні, страшні привиди. Спізнишся, бувало, на прогулянці, відстанеш від інших, ідеш одна, поспішаєш, — моторошно! Сама тремтиш, як лист; от-от, думаєш, визирне хтось страшний з-за цього дупла; тим часом вітер пронесеться лісом, загуде, зашумить, завиє так жалісно, зірве хмару листя з чахлого гілля,.закрутить ним у повітрі, і за ним довгою, широкою, галасливою зграєю, з диким пронизливим криком, промчать птахи, так що небо чорніє і все застилається ними. Страшно стане, а тут немов почуєш когось,— чийсь голос, наче хтось шепоче: "Тікай, тікай, дитино, не спізняйся; страшно тут буде зараз, тікай, дитино!" — жах пройде по серцю, і тікаєш-тікаєш так, що дух захоплює. Прибіжиш, засапавшись, додому; дома гамірно, весело; роздадуть нам, усім дітям, роботу: горох або мак лущити. Сирі дрова тріщать у печі; матінка весело наглядає за нашою веселою роботою; стара няня, Уляна, розповідає про старі часи або каже страшних казок про чаклунів та мертвяків. Ми, діти, тиснемось подружка до подружки'?^ усмішка у всіх на губах. Ось зненацька замовкнемо разом... Чш! шум! наче щось стукає! Нічогісінько нема; то гуде самопрядка у старої Фролівни; якого сміху бувало! А тоді вночі не спимо: боїмося; такі страшні сни насувають. Прокинешся, бувало, ворухнутися не смієш і до світу тремтиш під укривалом. Вранці встанеш свіжа, як квіточка. Подивишся у вікно: морозом прибило все поле; тонкий осінній іній повис на голих гілках; тонкою, як лист, кригою взялося озеро; встає біла пара над озером; галасує весела пташ-ва. Сонце світить кругом яскравим промінням, і промені розбивають як скло тонку кригу.. Ясно, яскраво, весело! В печі знову тріщить вогонь; підсядемо всі до самовара, а в вікна позирає перемерзлий уночі чорний наш собака Полкан і привітно махає хвостом. Селянин проїде повз ^ікна бадьорою конячкою в ліс по дрова. Всі такі вдоволені, такі веселі!.. Ой яке золоте було дитинство моє!..

Ось я й розплакалась тепер, мов дитина, захоплюючись моїми спогадами. Я так живо, так живо все пригадала, так яскраво стало передо" мною все минуле, а теперішнє таке тьмяне, таке темне!.. Чим це скінчиться, чим це все скінчиться? Знаєте, в мене є якась переконаність, якась упевненість, що я вмру нинішньої осені.