Бідні люди - Достоєвський Федір

Зійшовся я з ними, мимохіть зійшовся, хоч був завжди від них у пристойних межах. Ну, щоб не відстати, я й сам їм у всьому підтакую. Набалакали вони мені про цю актриску! Кожного вечора, як тільки є театр, уся компанія — на потрібне в них ніколи копійки не бувало — вся компанія рушає в театр, на галерею, і вже плещуть-плещуть, викликають-викликають цю а.ктрир-; ку — просто шаліють! А потім і заснути не дадуть; цілісіньку ніч про неї теревенять, кожен її своєю Глашею зве, всі в одну в неї закохані, у всіх одна канарейка на серці. Роздрочили вони й мене, беззахисного; я тоді ще молоденький був. Сам не зкаю, як опинився я з ними в театрі, на четвертому ярусів на галереї. Бачити я самий тільки краєчок завіски бачив, зате все чув. У актри-сочки, справді, голосок був гарненький — дзвінкий, солов'їний, медовий! Ми всі руки в себе відплескали, кричали-кричали,—одно слово, до нас трохи не добрались, одного вже й вивели, правда. Прийшов я додому,— як у чаду ходжу! В кишені тільки один карбованець сріблом лишався, а до платні ще добрих днів десять. То як ви думали, маточко? Другого дня, перше ніж на службу йти, завернув я до парфюмера-француза, купив у нього духів якихось та мила пахучого на весь капітал — вже й сам не знаю, нащо я тоді накупив усього отого? Та й не обідав дома, а все повз її вікна ходив. Вона жила на Невському, на четвертому поверсі. Прийшов додому, годинку якусь так відпочив, та й знову на Невсь-кий подався, щоб тільки повз її вікна пройти. Півтора місяця я ходив отак, волочився за нею; візників-лихачів наймав раз у раз і все повз її вікна кінці давав: замотався зовсім, заборгував, а тоді вже й розлюбив її: надокучило! То ось що актриска з порядної людини зробити може, маточко! А втім, молоденький я, молоденький був тоді!..

М. Д.

"

Липня 8-го

Шановна добродійко моя, Варваро Олексіївно!

Книжку вашу, яку я одержав 6-го сього місяця, спішу повернути вам і разом із тим спішу в сьому листі моєму одверто поговорити з вами. Погано, маточко, погано те, що ви мене в таку крайність поставили. Дозвольте, маточко: всякий стан приділив Всевишній на долю людську. Тому приділено бути в генеральських еполетах, цьому служити титулярним радником; такому-то повелівати, а такому-то не ремствуючи і в страху коритися. Це вже як до здібності людини; той на одне здібний, інший на інше, а здібності упоряджені самим богом. Перебуваю я вже близько тридцяти років на службі; служу бездоганно, поведінки тверезої, в безпорядках ніколи не помічений. Як громадянин, вважаю, власною свідомістю моєю, що маю свої вади, але разом із тим і чесноти. Начальство мене поважає, і самі його превосходительство з мене вдоволені; і хоч досі вони ще не виявляли особливих ознак прихильності до мене, але я знаю, що вони вдоволені. Дожив до сивого волоса; гріха за собою великого не знаю. Звичайно, хто ж у малому не грішний? Кожен грішний, і навіть ви грішні, маточко! Але у великих проступках та зухвалостях ніколи не помічений, щоб ото проти постанов що-небудь або в порушенні громадського спокою, в цьому я ніколи не помічений, цього не було; навіть хрестика виходив — ну та що вже! Усе це ви по совісті повинні б були знати, маточко, та й він повинен був би знати; вже коли взявся описувати, то повинен би був усе знати. Ні, я цього не сподівався від вас, маточко; ні, Варенько! От від вас саме такого й не сподівався.

Як! То після цього й жити собі сумирно не можна, в куточку своєму,— який вже він там є,— жити, води не замутивши, за прислів'ям, нікого не займаючи, знаючи страх божий та самого себе, шоб і тебе не зайняли, щоб і в твою конуру не пробралися та не підгляділи — шо, мовляв, як ти собі там по-домашньому, чи є от, приміром, у тебе жилетка гарна, чи водиться в тебе що слід із спідньої одежі; чи є чоботи, та й чим підбиті вони; що їси, що п'єш, що переписуєш?.. Та й що ж тут такого, маточко, що ось хоч би й я, де бруківка поганенька, пройду іншим разом навшпиньки, що я чоботи бережу! Навіщо писати про іншого, що от, мовляв, він інколи бідує, що чаю не п'є? А хіба всі й мусять так уже неодмінно чай пити! Та хіба я дивлюся в рот кожному, що, мовляв, який він там шматок жує? Кого ж я ображав таким способом! Ні, маточко, навіщо ж інших ображати, коли тебе не займають! Ну, і ось вам приклад, Варваро Олексіївно, ось що значить воно: служиш-служиш, ревно, старанно,— чого! — і начальство само тебе поважає (вже хоч би там що, а все-таки поважає),— і ось хто-небудь під самим носом твоїм, без ніякої видимої причини, з доброго дива, спече тобі пасквіля. Звичайно, правда, іноді пошиєш собі щось нове,— радієш, не спиш, а радієш, чоботи нові, приміром, з таким любострастям взуваєш — це правда, я відчував, бо приємно бачити свою ногу в тонкому чепурному чобо-тї,— це правдиво описано! Але я все-таки щиро дивуюся, що Федір Федорович без уваги книжку тщу пропустили й за себе не оступилися. Щоправда, він іще молодий сановник і любить часом покричати; та чому ж і не покричати? Чому ж і не вишпетити, коли треба нашого брата вишпетити. Ну та скажімо й так, приміром, для тону вишпетити — ну й дл*я тону можна; треба привчати; треба острашку давати,; бо — між нами хай буде це, Варенько,— наш брат , нічого без острашки не зробить, кожен намагається тільки десь рахуватися, що от, мовляв, я там-то й там-то, а від діла бочком та сторіночкою. А що різні чини бувають і кожного чина належить шпетити цілком відповідно до чину, то природно, що після цього й тон, яким шпетять, виходить різночинний,— це нормально!-Та на тому ж бо й світ стоїть, маточко, що всі ми один перед одним тону задаємо, що всі ми один одного шпетимо. Без цієї остороги і світ би не стояв, і порядку б не було. Істинно дивуюся, як Федір Федорович таку образу пропустили без уваги!

І навіщо ж таке писати? І навіщо воно потрібне? Що мені за це шинель хтось із читачів зробить, чи що? Чоботи, чи що, нові купить? Ні, Варенько, прочитає та ще продовження зажадає. Криєшся іноді, криєшся, ховаєшся з тим, до чого нездатний, боїшся часом і на очі показатися — кому б там не було, бо пересуду жахаєшся, бо з усього, що тільки є на світі, з усього тобі пасквіля зроблять, і ось уже все громадянське й сімейне життя твоє по літературі ходить, все надруковано, прочитано, осміяно, пересуджено! Та тут і на вулицю не можна буде поткнутися; тут-бо це все так доведено, що нашого брата з самої ходи впізнаєш тепер. Ну, хай би він хоч під кінець виправився, щось би пом'якшив, умістив би, приміром, хоч після того пункту, як йому папірці на голову сипали: що от, мовляв, попри все це він був доброчесний, хороший громадянин, такого поводження від своїх товаришів не заслуговував, послушенствував старшим (тут би приклад можна який-небудь), нікому лихого не бажав, вірив у бога і вмер (якщо йому хочеться, щоб той уже неодмінно вмер) — оплаканий. А найкраще було б не залишати його вмирати, бідолаху, а зробити б так, щоб шинель його знайшлася, щоб той генерал, дізнавшись докладніше про його чесноти, перепросив би його до своєї канцелярії, підвищив чином і дав би добру платню, так що, бачите, як би це було: зло було б покаране, а доброчесність тріумфувала б, і'!'канцеляристи-товариші всі лишилися б ні з чим. Я б, приміром, так зробив; а то що тут у нього особливого, що в нього тут гарного? Так, пустий якийсь приклад із повсякденного, підлого побуту. Та й як ви наважились таку книжку мені прислати, рідна моя. Та це ж зловмисна книжка, Варенько; це просто неправдоподібне, бо й трапитися не може, щоб був такий чиновник. Та'дже після такого треба скаржитися, Варенько, формально скаржитися.

Найпокірніший слуга ваш

Макар Дєвушкін.

Липня 27-го

Шановний добродію, Макаре Олексійовичу!

Останні події й листи ваші перелякали, вразили мене, я нічого не розуміла, та розповіді Федори пояснили мені все. Але навіщо ж було вдаватися в такий розпач і раптом упасти в таку безодню, в яку ви впали, Макаре Олексійовичу? Ваші пояснення зовсім не задовольнили мене. Тепер бачите, чи мала я рацію, коли наполягала, щоб узяти те вигідне місце, яке мені пропонували? До того ще й остання моя пригода лякає мене не в жарт. Ви кажете, що любов ваша до мене змусила вас критися від мене. Я й тоді вже бачила, що багато що завдячую вам, коли ви впевняли, що витрачаєте на мене самі запасні гроші свої, котрі, як казали, лежали у вас з ломбарді про всяк випадок. А тепер, коли я дізналася, що у вас зовсім не було ніяких грошей, що ви, випадково довідавшись про моє бідування і зворушені ним, вирішили потратити свою платню, забравши її наперед, та продали навіть свій одяг, коли я хвора була,— тепер виявлення всього цього поставило мене в таке тяжке становище, що й досі не знаю, як сприйняти все це й що думати про це. Ой Макаре Олексійовичу! Ви повинні були спинитися на перших благодіяннях своїх, що їх навіяли вам жалість та родичівська любов, а не марнувати потім грошей на непотрібне. Ви зрадили дружбу нашу, Макаре Олексійовичу, бо не були одверті зо мною, і тепер, коли я бачу, що ваше останнє пішло мені на убори, на цукерки, на прогулянки, на театр та на книжки,— то тепер я дорого плачу за все це жалем за свою непростиму легковажність (бо я приймала від вас усе, не дбаючи про вас самих); і все те, чим ви хотіли зробити мені приємність, обернулося тепер на горе для мене і лишило по собі самий марний жаль. Я помітила вашу тугу останнім часом, і хоч сама з тугою дожидала

чогось, але те, що сталося тепер, мені й на думку не спадало. Як! Ви могли так уже занепасти духом, Макаре Олексійовичу! Але що тепер '■ про вас подумають, що тепер скажуть про вас усі, хтр вас знає? Ви, кого я й усі поважали за доброту душі;, скромність та розсудливість, ви тепер раптом вдалися в такий огидний порок, в якому, здається, ніколи не були помічені перше. Що зо мною було, коли Федора розповіла мені, що вас знайшли на вулиці п'яного й привезли на квартиру з поліцією! Я остовпіла від подиву, хоч і сподівалася чогось незвичайного, бо ви чотири дні пропадали. Але подумали ви, Макаре Олексійовичу, що скажуть ваші начальники, коли довідаються про справжню причину вашої відсутності? Ви кажете, що з вас сміються всі; що всі дізналися про наш зв'язок та що й мене згадують у насмішках своїх сусіди ваші.