Цусіма - Новиков-Прибой Олексій
Якщо не рахувати харчування, це був останній і остаточний розрахунок з казною. Ми вперше відчули себе більш-менш вільними людьми.
Місто Нагасакі розташоване на березі довгої й широкої бухти, мальовниче порізаної химерними фіордами і оточеної гірськими хребтами. Біля входу в неї, захищаючи її від морських вітрів, наїжачився пініями крутобокий острів Катабоко. До міста примикали величезні будівлі доків і суднобудівельних верфей. Бухта гомоніла людськими голосами, лящала працюючими лебідками, диміла численними трубами комерційних кораблів. Між великими океанськими пароплавами, які стояли під прапорами різних націй, швидко сновигали маленькі японські човни — фуне. Кожен з них блищав критою лакованою каюткою, кожен хизувався приставним носом і був схожий на водоплавного птаха з витягнутою шиєю.
Проти міста, на північно-західному боці нагасакської бухти, серед скелястих підвищень заросло зеленню село Іноса, добре відоме російському флотові. За багато років до війни російський уряд взяв тут в оренду ділянку землі, на яЙй були побудовані шлюпковий сарай, виробні майстерні, госпіталь. Над цими будівлями панувало морське зібрання, яке обслуговувала економка Амацусан. В ньому були більярдна і багата бібліотека, внутрішні стіни його прикрашали портрети адміралів і офіцерів. На одному з горбів височіла двоповерхова будівля з назвою "Готель Нева". В західному кінці селища було кладовище для російських моряків. Офіцери називали Іноса російським селом. Хто з них не мріяв попасти в нього! Там відбувались азартні ігри в карти і безжурні гульбища. Все це, звичайно, давало японцям винятковий матеріал для вивчення нашої організації військово-морської справи і звичаїв тих, з ким вони мали в майбутньому воювати.
Від кам'яної пристані, східці якої спускалися прямо в воду, місто починалось європейськими готелями і ресторанами. Тут, на широких вулицях, поруч зі японцями, одягненими в національні костюми — кімоно, траплялись англійці, німці, французи, росіяни, китайці, негри. Чувся різномовний говір. А далі, за європейським кварталом, щільно притулились Один до одного японські будиночки, дерев'яні, легкі, не більші як у два поверхи, причому верхній поверх пристосований для житла, нижній — для торгівлі. Передні стіни магазинів на день розсувались, і можна було, не читаючи вивісок, бачити, чим у них торгують: черепаховими виробами, мережаними віялами, красивим японським фарфором, різнокольоровими шовками. Складалося таке враження, немов гуляєш не по вузьких вулицях, а в павільйоні і розглядаєш виставку японської кустарної і фабричної продукції. Деякі будиночки й храми розбіглися по гірських схилах і зелених горбах, надаючи місту декоративного вигляду.
Ресторани, чайні будиночки і вертепи дзвеніли японською або європейською музикою. На її хвилюючі звуки, збуджуючись оманливою радістю, йшли чужоземні моряки, які прибули сюди з-за далеких морів і океанів, загорілі, обвіяні вітрами всіх географічних широт.
Мене дивували японці. Я не зустрічав понурих і засмучених облич ні у чоловіків, ні у жінок. Здавалося, що вони завжди життєрадісні, наче всім їм живеться чудово, і всі вони задоволені і державним ладом, і собою, і своїм соціальним станом. Насправді ж японське населення живе у великих злиднях, але майстерно приховує це. Так само помилкою було б припустити, судячи з їхньої надмірної чемності і люб'язності, виробленої віками, що вони являють собою наймиролюбніший народ у світі.
Я жадібно вглядався в різноманітне життя міста, а мої думки цілком були зайняті однією японкою, що лишилася в Кумамота.
Перебуваючи в таборах для полонених, я здружився з японським перекладачем. Він прекрасно говорив по-російськи і дуже любив нашу літературу. Ми іноді з ним годинами розмовляли про твори російських класиків і сучасних письменників. Це й зблизило нас обох. Він став запрошувати мене в місто Кумамота до себе на квартиру. В нього була сестра Іосіє, дівчина двадцяти років, маленька, струнка, з матово-ніжним обличчям і загадковим поглядом чорних, променистих очей. Любов не зважає ні на расову відмінність, ні на війну, вона розвивається за своїми власними законами. Іосіє, зустрічаючись зі мною, спочатку насторожувалася, як пташка, коли бачить поблизу мисливця, але після декількох побачень у нас почався взаємний потяг одно до одного. Я розмовляв з нею за допомогою її брата. А коли з'ясувалося, що вона трохи говорить по-англійському, взявся і я вивчати цю мову. Перші слова і фрази, засвоєні мною, були, звичайно, вітальні і, звичайно, про кохання. Але іноді, розпалюючись і бажаючи висловити свої почуття повніше, я говорив їй по-російському:
— О, люба ІосієІ На півночі, за Полярним колом, триває ніч три місяці. І коли людина після такого довгого часу побачить на кілька хвилин тільки золотий промінчик сонця, вона проймається неймовірним захопленням. Але з кожним днем небесне світило підіймається все вище, випромінюється все яскравіше. Таке ж враження пережив і я, зустрівши тебе на своєму життєвому шляху.
Я добирав для неї найбільш поетичні слова, які тільки знав. Вона, звичайно, не розуміла їхнього змісту. Вона тільки посміхалася маленьким ротом з пухкими губами, сяючи білістю дрібних і трохи кривих зубів. І призивно мигтіли її чорні очі, навскіс підтягнуті до висків. Не розумів і я її, коли вона, закинувши назад чорноволосу голову з пишною зачіскою, щось швидко починала говорити. Японці не мають у своїй мові літери "л" і заміняють її літерою "р". Тому і Іосіє, промовляючи моє ім'я, замість "Альоша", говорила "Арьоша". Але це чомусь особливо гарно звучало в її устах.
Брат Іосіє не перешкоджав нашому коханню. А коли я сказав йому, що хочу одружитися з його сестрою, він згодився й на це. Може, тут відіграла роль та обставина, що вона була сиротою. До Росії мені, як політичному злочинцеві, не можна було повертатися. При допомозі емігранта-народовольця, доктора Русселя, я з такою милою подругою влаштую своє життя. Я грунтовно вивчу англійську мову, поступлю матросом на комерційний корабель. Це відкриє мені доступ на батьківщину для політичної роботи. Так малювалося майбутнє, а молодість, сп'яніла від ілюзії щастя, не думає про перешкоди, поки не вдариться лобом об кам'яну стіну.
Пізньої осені з Росії надійшла до Японії звістка про амністію політичним злочинцям. Це повернуло мою долю в інший бік: я міг повернутися на батьківщину. Після довгих вагань я вирішив розлучитися з Іосіє.
В останній день перед від'їздом я прийшов до неї попрощатися. Вона зустріла мене сяючою посмішкою і здалася мені особливо привабливою в синьому шовковому кімоно з широким узорчатим бантом на спині. Я заздалегідь запасся фразами з японського й англійського самовчителів і з трудом пояснив їй, що від'їжджаю до Росії, а тому, що там революція, не можу її взяти з собою. Здригнулись її вузькі плечі, вона змахнула широкими рукавами кімоно, немов хотіла злетіти, але лишилась на місці. На чорні, блискучі очі, наче занавіски, спустились повіки з бахромою густих вій, ховаючи у вузьких щілинах набіглі сльози. Раптом вона повернулась до мене і, заговоривши щось по-японськи, може, проклинаючи нашу першу зустріч, дивилася на мене то благаюче, то з ненавистю. Потім кинула^мені на шию.
— Арьоша,— прозвучав її гортанний голос, обпалюючи серце.
Маленька і легенька, вона була сильна своєю посмішкою, променистими очима і всім своїм обличчям. Вона обплутала мою волю, як ліани дерево. Наше прощання перетворилося в нестерпну муку. Ідучи від неї, я наче обірвав живу тканину в своїх грудях.
Тепер я був від Іосіє далеко, на гомінких вулицях Нагасакі, а в моїй свідомості все ще звучала недоспівана до кінця пісня кохання.
Несподівано до нас на пароплав "Владимир" прибув інженер Васильєв. Він оселився в каюті. Ми часто зустрічалися з ним: то ми приходили до нього, то він спускався до нас у трюм. З жадібністю ми слухали, коли в'ін розповідав про те, що останнім часом робиться в Росії.
Якось увечері ми засиділися у нього в каюті. Мова зайшла про адміралів. Він бачився з Рожественським.
— Ну, як поживає герой Цусімського бою? — спитав боцман Воєводін, розчервонівшися від випитого чаю.
Васильєв жваво заговорив:
— Вилікувався від поранень, але лишився все таким же суворим, яким був раніш. І ось що дивно: він впевнений, що під час Цусімського бою нас підстерігала і англійська ескадра, яка начебто стояла біля Вейхайвея. їй дали завдання бути напоготові і на випадок нашої перемоги над японцями напасти на нас у морі.
— Невже цё могло бути? — здивувався я, запитливо дивлячись в обличчя оповідача.
,— Таку глупоту можна простити гальюнщику, а не адміралу,— іронічно посміхаючись, відповів Васильєвб1. Він підсунув нам печиво і продовжував:
— Між іншим, у мене з ним вийшла сутичка. До адмірала дійшла чутка, що я читаю перед офіцерами викривальні доповіді про Цусіму. Через своїх штабних чинів він хотів переманити мене на свій бік і приголубити, але це йому не вдалося. Я не прийшов до нього. Адмірал затаїв проти мене злобу. А коли один з офіцерів доніс йому, що я знайомий з доктором Русселем і дістаю від нього революційну літературу, Рожественський викликав мене до себе вже офіціально. Я прийшов до нього в штатській одежі. Мій незалежний вигляд зразу викликав у ньому приступ роздратування. Він навіть не міг говорити. Тільки пригрозив мені фортецею, якщо я повернуся до Петербурга...
— Очевидно, Рожественський думає вийти сухим навіть з такої глибокої води, як Японське море,— вставив я.
— Саме так,— засміявся Васильєв.—Мене-то він не злякав, але багато хто з морських офіцерів все ще побоюються його. Для залякування їх дуже дотепний маневр придумав прибічник адмірала, капітан 2-го рангу Семенов. Він посилено поширював серед полонених офіцерів чутку, що Рожественський знову буде начальником головного морського штабу. Все це робилося для того, щоб ніхто не посмів викривати дії командуючого ескадрою...
З дальшої розмови з Васильєвим з'ясувалося, що якби 2-а ескадра досягла Владивостока, то Рожественський відмовився б від командування нею, вважаючи себе хворим. Про це він задовго до Цусімської битви повідомив телеграмою в морське міністерство. На його місце було призначено віце-адмірала Бірільова.
Це був черговий ставленик царського трону.
