Іди, вартового постав - Лі Гарпер
Згоду було довести легше, ніж за звичайних умов: відповідач мав лише одну руку. Другу він втратив під час нещасного випадку на тартаку.
Атикус довів справу до кінця з усім блиском свого таланту, але у нього залишився інстинктивний гіркий присмак, який послаблювало тільки усвідомлення того, що інакше він не зміг би жити в гармонії з собою. Після оголошення вердикту він покинув залу суду серед білого дня, пішов додому і прийняв гарячу ванну. Він ніколи не рахував, скільки це йому коштувало; він ніколи не озирався назад. Він так і не дізнався, що дві пари очей, дуже схожих на його власні, стежили за ним з балкона.
— ...це не питання, чи ходитимуть шмаркаті негритоси до школи разом з вашими дітьми, чи їздитимуть вони на передніх сидіннях автобусів... питання в тому, чи вціліє християнська цивілізація, чи ми станемо рабами комуністів... чорномазі адвокати... топтали Конституцію... наші друзі-євреї... вбили Ісуса... голосували за чорномазого... наші дідусі... чорномазі судді й шерифи... окремо — оце рівноправність... дев'яносто п'ять відсотків податкових коштів... за чорномазого і старого пса... слідом за золотим тільцем... проповідувати Євангеліє... стара баба Рузвельтова... чорнолюбка... запрошує сорок п'ять негритосів і жодної свіжої, незайманої білої дівчини-південки[27]... Г'юї Лонг[28], цей джентльмен-християнин... чорні, як ніч у пеклі... підкупили Верховний суд... пристойні білі християни... невже Христа розіп'яли заради негритосів...
Рука Джін-Луїзи зісковзнула з перила — вона була мокра від поту і залишила по собі вологий слід, у якому відбивалося притлумлене світло з верхніх вікон. Джін-Луїза не зводила очей з батька, який сидів праворуч від містера О'Генлона, і не могла повірити в те, що бачить. Тоді вона перевела погляд на Генрі, який сидів праворуч від містера О'Генлона, і не провірила в те, що бачить...
...проте вони сиділи на тому кінці судової зали. Заможні, поважні люди, відповідальні, порядні люди. Люди різних гатунків і репутації... здається, серед них не було тільки однієї людини — дядька Джека,— Джін-Луїза має сходити якось до нього у гості. Коли?
Вона мало розумілася на чоловічих справах, але знала, що батько сидить пліч-о-пліч з типом, який вивергає з рота мерзенний бруд,— хіба від цього він стане менш брудним? Ні. Батькова присутність його захищала.
Джін-Луїзі стало зле. Шлунок звело, і вона затремтіла. Генк.
Кожний нерв у її тілі заволав. А тоді завмер. Вона заціпеніла.
Джін-Луїза незграбно звелася на ноги і пішла нетвердим кроком з балкона до критих сходів. Вона не чула, як її ноги човгають по широких сходинках, як судовий годинник натужно б'є пів на третю, не помітила затхлого запаху першого поверху.
Палюче сонце болісно вдарило їй в очі, і вона затулила обличчя руками. Потім обережно відсунула долоні, щоб дати очам звикнути до яскравого світла після напівтемряви, і тоді побачила Мейком, зовсім безлюдний, у мерехтінні гарячого пообіддя. Перейшла у затінок віргінського дуба, простягла руку і притулилася до стовбура. Вона дивилася на Мейком, і в неї перехопило горло: Мейком дивився на неї.
Забирайся звідси, казали їй старі будівлі. Тобі тут не місце. Ти нікому не потрібна. У нас свої секрети.
Послухавшись їх, вона пішла у безмовній спеці головною магістраллю міста — шосе, яке вело до Монтгомері. Вона йшла і йшла, повз будинки з широкими подвір'ями, де копирсалися пані-садівниці й неквапні здоровані-чоловіки. Їй здалося, що вона чує, як місіс Вілер гукає до міс Моді Аткінсон через дорогу, і якби міс Моді побачила Джін-Луїзу, то обов'язково запросила б зайти покуштувати торт: "Я саме спекла один великий для доктора й один маленький для тебе". Джін-Луїза рахувала тріщини на тротуарі, збирала всі сили, щоб відбити атаку місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз: "Не смій казати мені привіт, Джін-Луїзо Фінч, кажи — доброго дня!", бігцем проминула старий дім з гостроверхим дахом, потім подвір'я міс Рейчел — і опинилася перед своєю старою домівкою.
ДОМАШНЄ МОРОЗИВО
Вона закліпала. "Я божеволію",— промайнула у неї думка. Спробувала іти далі, але було вже запізно. На місці її старого дому стояло квадратне, приземкувате, сучасне кафе-морозиво, і якийсь чоловік вдивлявся у Джін-Луїзу крізь вікно. Вона намацала у кишені широких штанів четвертак.
— Можна замовити ріжок ванільного? — спитала вона в чоловіка.
— Його тепер не роблять у ріжках. Можу запропонувати вам...
— Гаразд. Давайте те, що є.
— Джін-Луїза Фінч, вірно? — сказав він.
— Так.
— Колись ви тут жили, вірно?
— Так.
— Власне, тут і народилися, вірно?
— Так.
— Зараз живете у Нью-Йорку, вірно?
— Так.
— Мейком змінився, вірно?
— Так.
— А мене ви не пам'ятаєте, ні?
— Ні.
— Тоді я не скажу. Можете тут сісти, з'їсти своє морозиво і спробувати згадати, хто я такий, а якщо згадаєте, я дам вам ще одну порцію безкоштовно.
— Дякую, сер,— сказала вона.— Ви не проти, якщо я зайду за будинок...
— Звісно, не проти. Там є столики зі стільцями. Люди приходять вечорами поїсти там морозива.
Двір був посиланий білим гравієм. Який же він маленький без будинку, без гаража, без платанів, подумала вона. Вона сіла до столика і поставила на нього своє морозиво. "Мені треба все обміркувати".
Все сталося так швидко, що шлунок і досі судомило. Джін-Луїза глибоко дихала, щоб він втихомирився, але нічого не допомагало. Вона відчула, що позеленіла від нудоти, і нахилила голову; як не намагалася, думати не змогла, бо знала тільки одне:
Єдина людина, якій вона довіряла цілком і повністю, зрадила її; єдиний чоловік, на якого вона могла вказати зі словами "Він джентльмен, у серці своєму він джентльмен", зрадив її, зрадив публічно, грубо і безсоромно.
9
Цілісність, гумор і терплячість — ось ті три слова, що характеризували Атикуса Фінча. Була ще одна фраза про нього: візьміть на вибір будь-якого мешканця округу Мейком і його околиць, спитайте, що він думає про Атикуса Фінча, і відповідь буде така: "Я ніколи не мав кращого друга".
Життєвий секрет Атикуса Фінча був такий простий, що аж надто складний: якщо більшість людей мали свої кодекси і намагалися жити за ними, Атикус виконував свій до останньої літери — без метушні, без фанфар, без докопування до першопричин. Він був той самий і в приватному, і в публічному житті. Кодекс його складала проста етика Євангелія, і нагородою були пошана й відданість усіх, хто його знав. Навіть вороги любили його, тому що Атикус ніколи не визнавав, що вони йому вороги. Він ніколи не був багатим, проте належав до найбагатших з людей, яких знали його діти.
Його діти знали те, що діти рідко знають про своїх батьків: коли Атикус їздив до Монтгомері на засідання законодавчих зборів, він там познайомився з дівчиною, молодшою від нього на п'ятнадцять років, покохав її і одружився з нею; привіз її до себе у Мейком, і вони зажили у новопридбаному будинку на центральній вулиці міста. Коли Атикусу було сорок два роки, у них народився син, і назвали його Джеремі-Атикус, на честь батька і батькового батька. За чотири роки народилася донька, і назвали її Джін-Луїза, на честь матері й материної матері минуло ще два роки, і Атикус, повернувшись одного вечора додому з роботи, знайшов свою дружину мертвою на підлозі веранди: жінку неможливо було побачити з вулиці через гліцинію, яка густо оплітала куток веранди, створюючи приємний затінений притулок. Вона померла незадовго до його приходу: крісло, з якого вона впала, ще гойдалося. Джін Грем Фінч принесла в свою сім'ю хворобу серця, яка вбила її сина за двадцять два роки по тому на тротуарі біля батькової контори.
У сорок вісім років Атикус залишився з двома малими дітьми і куховаркою-негритянкою на ім'я Келпурнія. Навряд чи він дошукувався смислу життя; він просто ростив дітей, як уважав за потрібне, а беручи до уваги, як діти любили його, воно й було найкраще: він ніколи не відмовлявся гратися з ними в лапту, ніколи не втомлювався вигадувати для них захопливі історії, ніколи не занурювався у власні проблеми так, щоб не знайти часу послухати про їхні біди, і щовечора читав їм уголос, поки голос не починав хрипнути.
Атикус ловив двох зайців, читаючи своїм дітям, хоча дитячого психолога це могло б неабияк засмутити: він читав Джемі та Джін-Луїзі те, що у той момент обрав для читання собі, й діти виросли з доволі несистемною ерудицією. Вони чудово орієнтувалися у військовій історії, законопроектах, яким треба надати силу закону, "Реальних детективних таємницях", кодексі Алабами, Біблії і "Золотій скарбниці" Пелгрейва. Хай куди Атикус їхав, він майже завжди брав з собою Джемі та Джін-Луїзу. Возив він їх і в Монтгомері на літні сесії законодавчих зборів, брав на футбольні матчі, на політичні диспути, у церкву і до себе в контору, коли доводилося затримуватися на роботі допізна. Після заходу сонця Атикуса рідко можна побачити на людях без дітей на буксирі.
Джін-Луїза не знала матері, не знала, що воно таке — матір, але й не відчувала в ній потреби. Коли вона була маленька, батько завжди її добре розумів, ніколи не підводив, окрім одного разу, коли їй було одинадцять років і вона прийшла додому зі школи на обід і раптом побачила, що у неї почалася кровотеча.
Вона вирішила, що вмирає, і почала кричати. Келпурнія, Атикус і Джемі примчали до неї, а коли побачили, в чому проблема, Атикус із Джемі безпорадно подивилися на Келпурнію, і Келпурнія узяла справу в свої руки.
Джін-Луїзі якось і на думку не спадало, що вона дівчинка: життя її складалося з відчайдушних вчинків, бійок, сутичок, футболу, видирання на дерева, наслідування Джемі й суперництва з однолітками у всіх змаганнях, що потребували фізичної сили і вправності.
Коли вона заспокоїлася настільки, щоб вислухати Келпурнію, їй видалося, що це якийсь жорстокий розіграш: вона мусить тепер увійти у світ жіночності, світ, який вона зневажала, не розуміла і від якого не могла захиститися, і цей світ сам не хотів її.
Джемі покинув її, коли йому виповнилося шістнадцять. Він почав зачісувати волосся назад і зустрічатися з дівчатами, і тоді єдиним її другом залишився Атикус. Потім додому повернувся доктор Фінч.
Двоє немолодих чоловіків були поруч з нею у найсамотніші й найважчі часи, у тому злобливому пеклі перетворення химерного підлітка на молоду жінку.
