Іди, вартового постав - Лі Гарпер
Це приніс твій батько з засідання ради білих громадян.
— Звідки?
— З ради білих громадян округу Мейком. Невже ти не знала, що ми таку організували?
— Не знала.
— А твій батько там член правління, а Генрі — один з найбільших активістів,— Александра зітхнула.— Не те щоб нам вона була дуже потрібна. В Мейкомі поки що нічого не сталося, але завжди мудро підготуватися заздалегідь. Саме туди вони й поїхали зараз.
— Рада білих громадян? У Мейкомі? — повторювала Джін-Луїза, не в змозі повірити, і її власний голос звучав для неї самої безглуздо.— І Атикус там?
— Джін-Луїзо,— промовила Александра,— боюся, ти просто не розумієш, що тут у нас відбувається...
Джін-Луїза розвернулася на підборах, підійшла до парадних дверей, вийшла на широке подвір'я і далі на вулицю, що вела до середмістя, і майже побігла, лишивши без уваги крики Александри: "Ти ж не можеш піти до міста у такому вигляді!" Вона забула, що у гаражі стоїть машина у чудовому робочому стані, ключі від якої лежать на столику в передпокої. Вона йшла швидко, в такт дурнуватій пісеньці, яка засіла у неї в голові:
Правила, авжеж!
Шлюб коли береш,
Прийде час твого спочину —
І тоді твою дівчину
Закопають теж!
Правила, авжеж![26]
Що таке надумали Генк з Атикусом? Що взагалі відбувається? Джін-Луїза не знала, але ще до заходу сонця дізнається неодмінно.
Якось воно пов'язано з тією брошурою, що її вона знайшла в домі — перед Богом і людьми,— якось воно пов'язано з радами білих громадян. Вона знала про ці ради, добре знала. Нью-Йоркські газети тільки про них і писали. Шкода, що вона не надто уважно читала, але одного лише погляду на друковану колонку було досить, щоб оповісти їй знайому історію: то були ті самі люди, які становили Невидиму Імперію, які ненавиділи католиків, неосвічені, налякані, червонопикі, хамуваті, законослухняні, на всі сто відсотків чистопородні англосакси, іі співвітчизники-американці — бидло.
Атикус і Генк щось затіяли, вони просто хочуть тримати справу під своїм контролем — тітка ж сказала, що Атикус увійшов до правління. Джін-Луїза помиляється. Все це неправда: тітка подеколи все плутає...
У середмісті Джін-Луїза уповільнила крок. Було зовсім безлюдно; лише дві машини стояли перед аптекою. Стара будівля суду виблискувала білиною у промінні пообіднього сонця. Вдалині вулицею мчав вистрибом великий пес, по кутках площі мовчки наїжачили свої гілки араукарії. Коли Джін-Луїза підійшла до північного бічного входу, то побачила уздовж стіни два ряди порожніх автомобілів. Піднімаючись сходами, вона проминула якихось стариганів, які там тинялися, проминула кулер з водою біля дверей, проминула плетені стільці, але її не проминув вогкий сморід сечі, що тягся з темних судових закутків. Вона пройшла повз кабінети збирача податків, податкового інспектора, судового розпорядника, судді у справах заповітів, піднялася нефарбованими сходами до зали суду, пройшла до галереї для чорних і сіла на своє старе місце у першому ряду, де вони зазвичай сиділи з братом, коли приходили на судові засідання, на яких виступав батько.
Унизу, на грубих лавах, сиділо не лише головне бидло Мейкома, а й найповажніші чоловіки округу.
Вона подивилася у дальній кінець зали, де за бар'єром, що відділяв суд від публіки, за довгим столом сиділи батько, Генрі Клінтон, декілька чоловіків, яких вона чудово знала, й один чоловік, якого вона не знала зовсім.
З боку столу, як величезний одутлий сірий слимак, сидів Вільям Вілоубі, політичний символ усього, що її батько і подібні до нього люди зневажали. Він останній у своєму роді, подумала Джін-Луїза.
Атикус із ним ледь-ледь вітався, а він тут собі розсівся, ніби так і треба.
Вільям Вілоубі справді був останній у своєму роді, принаймні нині. Він потроху спливав кров'ю в теперішні часи достатку й процвітання, а живився він саме злидотою. Кожний округ у глибинці Півдня мав свого власного Вільяма Вілоубі, й усі вони були як близнюки, тож становили окрему категорію, яка називалася Сам, і то був або Славетний великий чоловік, або Маленький чоловік, залежно від незначних територіальних відмінностей. Сам, чи як там уже називали його підлеглі, обіймав керівну адміністративну посаду в себе в окрузі,— зазвичай він був шерифом або суддею, проте траплялися й мутанти, такі-от як мейкомський Вілоубі, який вирішив не прикрашати своєю особою жодної державної посади.
Вілоубі був унікум: те, що він прагнув залишитися за лаштунками, свідчило про відсутність у нього надмірного чванства — риси, типової для дешевих деспотів.
Вілоубі надумав керувати округом не з найзручнішого кабінету, а з місця, яке найкраще назвати комірчиною: то була тісна, темна, смердюча кімнатка, на двері якої прикрутили табличку з його прізвищем; там були лише телефон, кухонний стіл і почорнілі від бруду дерев'яні крісла. Хай куди йшов Вілоубі, за ним неодмінно тягнувся почет з неквапних, переважно негативних персонажів, відомих як Судова публіка,— Вілоубі прилаштував цих екземплярів у різноманітні окружні й муніципальні установи, де вони виконували всі його накази.
Один з них зараз сидів за столом поруч з Вілоубі,— Том-Карл Джойнер, його права рука, людина, сповнена законної гордості: хіба ж не був він разом з Вілоубі від самого початку? Хіба не він гасав по всьому округу, збираючи потрібну Вілоубі інформацію? Хіба не він у далекі часи загальної кризи стукав опівночі у двері орендарів убогих хатин, хіба не він втовкмачував у голову кожного нещасного, голодного злидаря з тих, що отримували громадську допомогу — гроші або роботу: голосуйте за Вілоубі? Не даси голосу — не дамо їжі. Як і решта прихвоснів, з роками Том-Карл набув респектабельного вигляду, який йому мало личив, і не дуже-то радів, коли йому нагадували про нечестивий початок його кар'єри. Цієї неділі Том-Карл сидів утішений, бо знав, що маленька імперія, яку він будував, не знаючи ні сну, ні спочинку, перейде під його владу, коли Вілоубі знудиться або загнеться. Ніщо в обличчі Тома-Карла не видавало, що він може очікувати неприємного сюрпризу, але незалежність, породжена достатком, вже підірвала його королівство, і воно йшло на дно; ще дві виборчі кампанії — і воно розвалиться, залишившись тільки матеріалом для якоїсь дисертації з соціології. Джін-Луїза подивилася на його пихату фізіономію і мало не засміялася, коли пригадала, яким безжальним буває Південь у винагороді своїх громадських діячів, що сходять зі сцени.
Унизу вона бачила ряди знайомих голів — сиве волосся, темне волосся, волосся ретельно зачесане, щоб приховати брак волосся,— і їй пригадалося, як у давні часи, коли судове засідання було нудне, вона прицільно плювалася паперовими кульками у блискучі лисини. Суддя Тейлор якось ухопив її і пригрозив, що підпише ордер на її арешт.
Судовий годинник зарипів, напружився, зронив: "Плюх!" — і пробив другу годину. Коли він замовк, Джін-Луїза побачила, як підводиться батько і звертається до аудиторії своїм сухим судовим голосом:
— Джентльмени, сьогодні нам виголосить промову містер Грейді О'Генлон. Особливого представлення він не потребує. Містере О'Генлон, прошу.
Тут підвівся містер О'Генлон і промовив:
— Як сказала корова дояру одного холодного ранку, дякую за теплий прийом.
Джін-Луїза ніколи в житті не бачила містера О'Генлона і не чула про нього. Однак з перших його вступних слів добре зрозуміла, що він собою являє: звичайний богобоязливий чоловік, як усі звичайні люди, який покинув роботу, щоб присвятити увесь свій вільний час збереженню сегрегації. Що ж, подумала вона, деякі люди мають дивовижні примхи.
Містер О'Генлон мав темно-русяве волосся, сині очі й уперте обличчя; краватка у нього була просто жахлива, а піджак він зняв. Він розстібнув верхній ґудзик на сорочці, розслабив вузол краватки, покліпав очима, пригладив долонею волосся — і перейшов до справи.
Містер О'Генлон народився й виріс на Півдні, закінчив там школу, одружився з леді-південкою, прожив там усе життя, і зараз головний його інтерес — боронити Південний Спосіб Життя, і ніякі чорномазі, ніякий Верховний суд не диктуватимуть йому чи будь-кому, як діяти... така тупоголова раса, як... природжена меншовартість... кручене вовняне волосся... ще не злізли з дерев... засалені смердючі... одружуватися з нашими доньками... псувати чистокровність раси... чистокровність... чистокровність... рятуймо Південь... Чорний понеділок... гірші за тарганів... Бог створив раси... ніхто не знає чому, але Він волів, щоб вони не змішувалися... якби Він того не хотів, він зробив би нас усіх одного кольору... назад до Африки...
Тут вона почула голос батька, тихий голос, який прийшов з теплого, затишного минулого: "Джентльмени, якщо на світі існує гасло, якому я вірю, то ось воно: рівні права усім, особливих привілеїв нікому".
— Оці новоявлені чорномазі проповідники... як мавпи... пащі як помийні відра... перекручують Євангеліє... суд ладен дослуховуватися до комуністів... викинути їх геть і перестріляти за зраду...
Проти затятого бубоніння містера О'Генлона у пам'яті постала картина: публіка в залі суду ледь помітно заворушилася, й унизу були майже такі самі голови. Десь там сиділи на своїх лавах присяжні, суддя Тейлор вів засідання, риба-лоцман при ньому ретельно вела протокол; батько стояв — він підвівся з-за столу, за яким Джін-Луїза бачила голову з крученим вовняним волоссям.
Атикус Фінч рідко брався за кримінальні справи, він їх вельми недолюблював. Єдина причина, з якої він узявся за цю, полягала в тому, що він твердо знав: його клієнт не вчиняв того, в чому його звинувачували, а батько ніяк не міг допустити, щоб чорний хлопець сів у в'язницю через байдужого, призначеного судом адвоката. Хлопець знайшов його через Келпурнію, розповів усю історію і сказав правду. Правда та була бридка. Атикус узяв справу в свої руки, успішно використав недбале обвинувачення, виклав свою позицію перед присяжними і здійснив те, що ні до, ні після того не траплялося в окрузі Мейком: він домігся виправдання чорношкірого хлопця, звинуваченого у зґвалтуванні. Головним свідком обвинувачення була біла дівчина.
Атикус мав дві вагомі переваги: хоча біла дівчина мала усього чотирнадцять років, відповідача не звинуватили у зґвалтуванні неповнолітньої, тому Атикус міг довести згоду, що він і зробив.
