Іди, вартового постав - Лі Гарпер

Джін-Луїза вже готувала проти нього бездоганне звинувачення, як раптом пригадала, що містер Камінь був суцільно позбавлений музикального слуху.

Зовсім не збентежений порушенням вірності з боку Герберта Джемсона, бо не почув його, містер Камінь підвівся і підійшов до кафедри з Біблією в руках. Розгорнув її і проголосив:

— Сьогодні мій текст обрано з двадцять першого розділу Книги пророка Ісаї, вірш шостий:

Бо до мене сказав Господь так:

"Іди, вартового постав,—

що побачить, нехай донесе".

Джін-Луїза щиро силкувалася слухати, що там побачив вартовий містера Каменя, але вона відчувала, як її веселощі переходять в обурене невдоволення, і подолати його їй не вдавалося; упродовж усієї служби вона не зводила очей з Герберта Джемсона. Як він насмілився так усе змінити? Чи не намагається він повернути їх в лоно матері-церкви? Якби вона дослухалася до голосу розуму, то пригадала б, що Герберт Джемсон — методист чистої води: на богослов'ї він тямився не надто, а в добрих справах був одним з перших.

Славослов'я закінчилося, зараз почнуть кадити — "ортодоксальність є моя доктрина". Це дядько Джек сказав чи один з його старих єпископів? Джін-Луїза подивилася на нього через прохід і побачила гострий контур його профілю: розлючений, подумала вона. Містер Камінь бубонів: християнин може позбутися розчарувань і зневіри сучасного буття... приходити на Родинний вечір щосереди і приносити накритий таріль... хай буде з вами віднині й довіку, амінь.

Містер Камінь виголосив благословення і вже рушив до центрального виходу, коли Джін-Луїза пройшла рядами перехопити Герберта, який залишився зачинити вікна. Але її випередив доктор Фінч.

— Не можна так співати, Герберте,— говорив він.— Ми ж, зрештою, методисти БВ.

— Не дивіться так на мене, докторе Фінч,— Герберт простягнув руки, ніби хотів зупините те, що насувалося на нього.— Це нас так навчили у таборі Чарльза Веслі.

— Але ж ви не збираєтеся оце просто покірно проковтнути? Хто наказав вам таке робити? — доктор Фінч втягнув нижню губу, так що її майже видно не стало, а потім з циканням відпустив її.

— Музичний керівник. Він прочитав нам курс про помилки у церковній музиці Півдня. Сам він з Нью-Джерсі,— відповів Герберт.

— Ах, он воно як!

— Так, сер.

— І що ж, на його думку, у нас неправильно?

— Він сказав, що з тим самим успіхом ми могли б співати замість своїх гімнів "Припадай до джерела — Божа слава потекла". А ще він сказав, що слід піддати анафемі Фанні Кросбі й що "Скеля віків" — це просто образа Господу.

— Он як?

— Він сказав, що нам слід пожвавити Славослов'я.

— Пожвавити? Як саме?

— Як ми співали сьогодні.

Доктор Фінч сів на передню лаву. Закинув руку за спину і задумливо поворушив пальцями. Потім звів очі на Герберта.

— Очевидно,— промовив він,— очевидно, наші брати по вірі з Півночі вже не задовольняються тільки рішеннями Верховного суду. Вони намагаються змінити наші церковні гімни.

— Він ще й казав, що нам слід позбутися південних гімнів і вивчити декілька нових,— додав Герберт.— Мені це зовсім не сподобалося: ті, що йому видавалися гарними, зовсім не мають мелодії.

"Ха!" доктора Фінча прозвучало ще жорсткіше, ніж зазвичай,— вірна ознака, що йому уривається терпець. Вистачило його лише щоб сказати:

— Південні гімни, Герберте? Південні гімни?

Доктор Фінч поклав руки на коліна і випростав спину.

— Так от, Герберте,— виголосив він.— Сядьмо тихенько в цьому храмі й проаналізуймо все спокійно. Я гадаю, той чоловік хоче, щоб ми співали Славослов'я точнісінько як в англіканській церкві, однак він сам собі суперечить — сам собі суперечить — хоче вилучити... "Пребудь зі мною"?

— Так.

— Досконало.

— Перепрошую, сер?

— Досконало, сер. Досконало. А стосовно "Коли дивлюсь я на священний хрест" ?

— І цей також,— кивнув Герберт.— Він вручив мені перелік.

— Вручив перелік, он як? Гадаю, "Вперед, солдати-християни" там також є?

— Першим номером.

— Гр-р! — рикнув доктор Фінч.— Г. Ф. Лайт, Айзек Воттс, Сабіна Баринг-Гоулд.

Доктор Фінч вимовив останнє прізвище у мейкомський спосіб: розтягуючи а та и і з паузами між складами.

— Кожний англієць, Герберте, чесний і вірний,— сказав він,— намагається примусити нас співати Славослов'я таким чином, ніби ми всі опинилися у Вестмінстерському абатстві, хіба не так? Але я хочу вам дещо сказати...

Джін-Луїза подивилася на Герберта, який кивав на знак згоди, і на свого дядька, який виглядав немов Теобальд Понтифекс зі "Шляху усякої плоті" Семюеля Батлера.

— Отой чоловік, ваш музичний керівник,— він просто сноб, Герберте, і це доведений факт.

— Він такий зманіжений,— повідомив Герберт.

— Ще б пак! І ви збираєтеся продовжувати все те безглуздя?

— Господи спаси, ні! — вигукнув Герберт.— Я просто вирішив спробувати один разок, щоб переконатися, чи не помилився я у своїх висновках. Паства ніколи того не вивчить. А крім того, я люблю наші старі гімни.

— І я також, Герберте,— сказав доктор Фінч. Він підвівся й узяв Джін-Луїзу під руку.— Побачимося наступної неділі, і якщо станеться так, що наша церква підніметься на один фут над землею, я покладу персональну відповідальність за це на вас.

Щось в очах доктора Фінча підказало Гербертові, що той жартує. Він, засміявшись, промовив:

— Не хвилюйтеся, сер.

Доктор Фінч довів племінницю до машини, де на неї чекали Атикус й Александра.

— Тебе підвезти? — спитала вона.

— Звісно, ні,— відповів доктор Фінч. Він мав звичку ходити до церкви й назад пішки щонеділі, й робив це у всяку погоду: його не лякали ні бурі, ні пекуче сонце, ні люті морози.

Коли він вже збирався їх покинути, Джін-Луїза крикнула йому вслід:

— Дядьку Джеку, а що означає БВ?

Доктор Фінч важко зітхнув, що мало означати "Ох, ці вже мені неосвічені дівиці!", звів брови і пояснив:

— Deo volente. Божою волею, дитино. Надійне католицьке висловлювання.

8

З такою самою раптовістю, з якою жорстокий хлопчисько видирає личинки мурашиного лева з його ямки, щоб вони борсалися на осонні, Джін-Луїзу вихопили з її спокійного світу і залишили захищати свою чутливу шкіру самотужки, власними силами. Це сталося рівно о другій годині двадцять вісім хвилин одного вогкого недільного пообіддя. Обставини, які до цього призвели, були такі.

По обіді, коли Джін-Луїза вже потішила своїх домашніх переказом зауважень доктора Фінча стосовно новомодного виконання церковних гімнів, Атикус сидів у своєму кутку вітальні й читав недільні газети, а сама Джін-Луїза радісно очікувала свого візиту до дядька, щоб повеселитися від душі та ще й випити найміцнішої в Мейкомі кави з печивом, пролунав дзвінок у двері. Почулося, як Атикус гукнув "Заходь!", і долинув голос Генрі: "Ви готові, містере Фінч?" Джін-Луїза кинула на стіл кухонний рушник; не встигла вона вийти з кухні, як Генрі просунув голову в двері й сказав: "Привіт!"

Александра, не гаючи ні секунди, притиснула його до стінки:

— Генрі Клінтоне, тобі мусить бути соромно за себе!

Генрі, чари якого було далеко не пересічні, ввімкнув їх на повну міць, але на Александру вони геть не подіяли.

— Міс Александре,— сказав він,— все одно ви не зможете на нас довго сердитися, навіть якби й схотіли.

— Я захистила вас обох цього разу, але наступного разу мене може не виявитися поруч.

— Міс Александро, повірте, ми це дуже цінуємо,— сказав він і обернувся до Джін-Луїзи.— Сьогодні о сьомій тридцять вечора — і ніякої Пристані! Ми підемо в кіно.

— Гаразд. А куди це ви зараз налаштувалися?

— До суду. У нас там збори.

— В неділю?

— Так.

— Ой, я повсякчас забуваю, що все ваше політиканство відбувається тут по неділях.

Атикус покликав Генрі, щоб йти.

— Бувай, доню,— сказав він.

Джін-Луїза вийшла за Генрі до вітальні. Коли за батьком і Генрі зачинилися вхідні двері, вона підійшла до Атикусового крісла прибрати газети, які він розкидав на підлозі. Підібрала їх, розсортувала по виданнях і поклала охайним стосом на диван. Потім перейшла на другий бік кімнати поправити купу книжок біля торшерного столика — і помітила серед них офіційного вигляду конверт завбільшки з брошуру. На обкладинці був зображений людожерського вигляду негр, над малюнком надрукований заголовок: "Чорна чума". Автором брошури був якийсь тип з науковими ступенями. Джін-Луїза розгорнула брошуру, сіла в батькове крісло і почала читати. Закінчивши, вона узяла брошуру двома пальцями за краєчок, як узяла б дохлого щура за хвіст, увійшла до кухні й показала брошуру тітці.

— Це що таке? — спитала вона.

Александра подивилася на брошуру з-понад окулярів.

— Щось із паперів твого батька.

Джін-Луїза натиснула педаль відра на сміття і жбурнула брошуру туди.

— Не роби цього,— застерегла Александра.— їх зараз нелегко дістати.

Джін-Луїза розтулила була рота, щоб відповісти, стулила — і розтулила знову.

— Тітонько, ви це читали? Вам відомо, що там написано?

— Авжеж.

Якби Александра кинула їй просто в обличчя якусь непристойність, Джін-Луїза здивувалася б менше.

— Ви... тітонько, а вам відомо, що на тлі цієї писанини доктор Геббельс видається наївним сільським парубком?

— Не розумію, про що ти говориш, Джін-Луїзо. В цій книжці багато правдивих фактів.

— О так, дійсно,— іронічно проказала Джін-Луїза.— Особливо мені сподобався пасаж, у якому негри, хай боронить їх Бог, не можуть нічого вдіяти зі своєю меншовартістю, оскільки черепи в них твердіші, ніж у білих, а вмістилище для мозку неглибоке — хай що це означає! — отже, ми мусимо бути до них дуже лагідні, не дозволяти їм завдавати шкоди самим собі й тримати їх на належному їм місці. Святий Боже, тітонько...

Александра випросталася як шомпол.

— І що з того? — спитала вона.

— Просто я навіть не уявляла, що ви захоплюєтеся порнографічною літературою, тьотю.

Тітка мовчала, і Джін-Луїза провадила:

— Мене надзвичайно вразила притча, у якій володарями світу споконвіку були білі, за винятком хіба що Чингізхана,— о, тут автор цілком чесний, а ще там просто вбивча деталь, коли він наполягає, що навіть фараони були білі, а їхні підлеглі були або чорні, або євреї.

— Але ж це правда, хіба ні?

— Звісно, але що це доводить?

Коли Джін-Луїза тривожилася, вичікувала або дратувалася, особливо коли вона сперечалася з тіткою, у неї в мозку вмикався лічильник опереткових пустощів. У її голові з шаленою швидкістю закрутилися три жваві фігури: години, заповнені дядьком Джеком та Діллом, які кружляли в безглуздому танку, затьмарили прихід завтрашнього дня з його завтрашніми турботами.

Тітка щось і далі їй торочила:

— Я вже пояснила.